Одна за одною відкриваються скриньки Пандори, зриваючи чинні ще вчора негласні домовленості. Останні приклади: обшук житла голови Верховного Суду Василя Онопенка у справі проти його молодшої доньки. Як вважають політологи, в крісло Онопенка хочуть посадити чергового представника Донецького регіону. У ЗМІ з’явилася інформація, що брати видних бютівців Мовчана і Семиноги, які голосували за зміни до Конституції синхронно з владою, потрапили «під увагу» правоохоронних органів.
Родинні зв’язки – вразливе місце багатьох українських політиків: за нездоровою традицією вони влаштовують родичів на зручні посади, переписують на них бізнес тощо. Родинний чинник мали б враховувати в боротьбі з усіма корупційними схемами, хоч ким би вони були побудовані. Виключно у такий спосіб влада може відновити довіру до себе як власних громадян, так і світової спільноти. Однак наразі влада чинить навпаки. Окрім грубих ходів у питаннях репресій, вона докотилася і до смішних. Прес-аташе українського посольства у Франції поширила серед місцевих журналістів лист, який ті з уїдливими коментарями переслали українським колегам. У листі без підпису стверджується, що «неприпустимо» і «неприйнятно» вести мову про репресії в Україні, тому що Тимошенко продовжує свою політичну діяльність, а якраз відмова від її переслідування і буде вибірковим застосуванням закону.
Як доказ «безсторонності» влади автори епістоли наводять вбивчу, на їхню думку, статистику: виявляється, «проти можновладців розпочато 300 розслідувань», тоді як проти представників БЮТ – «лише 70». Прикладом безсторонності також називають порушення кримінальних справ проти колишнього голови Верховної Ради Криму регіонала Гриценка, а також «заступника міністра з питань охорони навколишнього середовища».
Утім, ці аргументи мали б переконати або дуже наївних, або геть не обізнаних із ситуацією в Україні людей. Оскільки вони не відповідають по суті на запитання вибіркового застосування законодавства і демонстративного ігнорування кричущих випадків порушень закону тими, хто у влади поки «в честі».
Приміром, переслідування Гриценка й інших кримчан – це не так боротьба з корупцією, як викорінення кримських донецькими у боротьбі за ресурси і владу на півострові. Згаданий заступник міністра опинився ні в сих, ні в тих, не забезпечив собі надійного прикриття, перш ніж нахабніти, і попався на гарячому. Те саме можна сказати і про багатьох інших можновладців, проти яких справді порушено кримінальні справи.
Зрештою, 300 – не така вражаюча кількість, особливо якщо усвідомити, що вона стосується усіх рівнів управління. В Україні понад 240 тис. державних службовців, ще близько 80 тис. службовців органів місцевого самоврядування. Кілька- сот спійманих на корупції на рік – звична практика для будь-якої української влади.
А от відбування жартиками у темах про лавочки харківського метро за ціною автомобіля, про тендерні процедури із підозріло прогнозованими результатами, про надміру дорогі вертольоти та про інші приклади, відомі кожному, породжує недовіру до запевнень у «безсторонності» застосування репресивної машини. Вона натомість може повернутись проти тих, хто зараз насміхається над її сьогоднішніми жертвами. За слабкістю зовнішнього ворога і обмеженістю ресурсів дедалі активніше пробиваються внутрішні сутички у владному конгломераті. Як свідчать приклади останнього часу, вже зараз вимальовується кілька ліній таких сутичок.
По-перше, спроби позбутися попутників. Після «конституційної реставрації» і формування «жорсткої вертикалі» Партія регіонів уже не потребує формальних союзників. Тому, наприклад, озвучена регіоналом Василем Харою вимога відставки його тезки – першого заступника міністра соцполітики Надраги, якого вважають близьким до Володимира Литвина, – незабаром стане одним із багатьох прикладів заміни колишніх союзників на перевірених соратників.
По-друге, бізнес-конфлікти місцевого рівня. В Одесі з гумором переповідають суперечку між Сергієм Ківаловим і депутатом-регіоналом Ігорем Плохим. Ківалов позивається проти Плохого за те, що той у місцевому ефірі «зводив наклеп» стосовно його корупційної діяльності. Конфлікт триває і теж є лише прикладом із низки подібних.
По-третє, великі бізнес-конфлікти. Група Ахметова і «бюрократи» Азарова так і не дійшли компромісу щодо умов повернення в Україну Vanco Prykerchenska. Оскільки йдеться, без перебільшення, про мільярди, групова солідарність поступається інстинктам внутрішньовидової боротьби.
З часом ставатимуть очевидними й інші лінії розлому. Не факт, що це призведе до розколу владного конгломерату; але якраз спроби його керівництва тримати васалів укупі з часом спонукатиме до застосування репресій і проти своїх.