«Плинне» зло не допускає альтернативи. Приватизуючи утопію, воно проголошує нові умови, у яких жодне суспільство не вважається добрим і справедливим: історії успіху можуть бути тільки індивідуальні. Так вони стають нашими новими утопічними мріями у вільному від утопії (чи охопленому антиутопією) світі. TINA — акронім гасла Марґарет Тетчер «There Is No Alternative» («альтернативи немає») — позначає відправний пункт цього унікального й безпрецедентного явища, безапеляційної віри в соціальний детермінізм та ринковий фаталізм. Якщо кілька десятиліть тому визначальною теорією було запропоноване Зіґмундом Фройдом «біологія — наша доля», то нині теорія така: «економіка — наша доля».
Джордж Орвелл чітко усвідомлював, що нові форми зла носять маску добра й любові. Маєш возлюбити Великого Брата. Мучеництво за партії Океанії, якобінців, більшовиків і нацистів, на відміну від доби їхніх попередників, не пройде. Твоє життя залишиться непоміченим, і ніхто не дізнається, що ти існував. Або ж тебе швидко й тихо змінять, аби ти заговорив вокабулярієм, від якого тривалий час завзято й послідовно відмовлявся. І тепер уже зло стає не таким очевидним і беззаперечним. «Негарячі» політичне переслідування та порушення прав людини й такі самі воєнні конфлікти стирають і приховують межі між війною і миром. Війна — це мир, а мир — це війна. Нині й добрі, й погані новини неоднозначні й незрозумілі: навіть якщо не йдеться про війну чи інший конфлікт, їх стає неможливо обговорювати без нагнітання паніки та страху. Тому добрі новини й не новини зовсім. А лихі стають новинами.
Таким чином, в епоху «плинного» зла ми живемо в детерміністському, песимістичному, фаталістському суспільстві, яким керують страх та паніка і яке, втім, досі прагне перевірених часом, нехай і невчасних та оманливих, ліберально-демократичних цінностей. На мою думку, брак мрій, альтернатив й утопій є серйозним елементом «плинного» зла. Плинність зла — це розбіжність між принципами уяви та реальності, причому вирішальне слово за останньою.
На звабливі сили зла накладається ще й відстороненість. Як відомо, багато століть символом й уособленням зла був диявол, який поставав у найрізноманітніших подобах: від Мефістофеля в легенді про Фауста, розказаній середньовічним автором Крістофером Марло в «Трагічній історії життя і смерті доктора Фауста» та Йоганном Вольфґанґом фон Ґете у «Фаусті», до Воланда в «Майстрі і Маргариті» Міхаіла Булґакова. Та це вже застарілі новини. Той старий «добрий» диявол уособлював «тверде» зло і його символічну логіку — полювання на душі й активну участь у людських та земних справах. Він просто домагався своїх цілей, коли старався перевернути й знівелювати встановлений соціальний і моральний лад.
Тому, гадаю, справжнім символом «плинного» зла має бути хтось на зразок Анонімуса або колективного Дон Жуана. На думку Зиґмунта Баумана, Дон Жуан — справжній герой сучасності. Він є обличчям нашої доби; його сила в безперервних змінах, однак водночас і в маскуванні та втечі заради силової асиметрії. «Тверда» сучасність полягала в завоюванні територій та їх використанні для потреб держави чи будь-якої іншої структури влади. «Плинна» сучасність — це гра влади в піжмурки, що виражається, наприклад, військовим наступом, а потім відступом чи будь-якими іншими дестабілізуючими діями.
Таким чином, коли йдеться про збройні протистояння, «плинне» зло спрямоване на те, щоб завдати удару економіці й життю певних територій чи суспільств, спричинивши максимальний хаос, страх, непевність, небезпеку та незахищеність, а не на те, щоб узяти на себе відповідальність і виявити готовність до реформування та відновлення цих соціумів. У такому ракурсі чистою формою «плинного» зла видається тероризм. Імперіалізм — це «тверді» владні ігри, тоді як тероризм завжди «плинне» зло (не обманюймося його моторошною логікою, що захищає одне суспільство на тлі зневаги до іншого, яке приносять у жертву заради індивідуальних владних ігор). Героєм «плинного» зла є спокусник, що відступає, лишаючи по собі пустку, розчарування або смерть.
Усе це ми вже бачили, чи не так? Дозволивши такому пройти непоміченим, ми допустили б величезну втрату для людства. І тут у пригоді стає ще один український урок, здатний допомогти нам позбутися самонавіяної моральної сліпоти.