Інна Старовойтенко, кандидат історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського:
Почати з того, що пропозиція перейменувати площу Льва Тостого у Києві на честь Євгена Чикаленка не нова. Вона подавалась кілька років тому Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, була підтримана громадськими діячами, прийнята на обговорення киян комісією КМДА із перейменувань. Ми стежили за ходом громадського голосування, тішились тим, що українці брали в ньому активну участь і перемагали, але на останньому тижні статистика різко змінилась не на нашу користь. Перемогу тоді здобули прихильники Льва Толстого. Дивувало й те, що майже нікого з представників київської влади не бентежило те, що імʼя представника іншої нації, яка вже воювала з Україною, так широко шанували у нашій столиці. Його ім’я носила не лише наша площа, а й вулиця, станція метро, провулок. Запитання: для чого це, кому потрібен такий перебір? Невже у нас, українців, немає кого шанувати й памʼятати?
“Перейменування площі Льва Толстого стане символом перемоги української ідеї Євгена Чикаленка над форпостом «русского мира» у Києві”.
По-друге, сьогодні ми чуємо й інші пропозиції щодо перейменування площі Льва Толстого. Усі вони дуже відповідні і заслуговують нашої історичної памʼяті, але ж для їх втілення ми маємо широкий топонімічний київський простір, відображений у списку, до якого увійшло більше 450 обʼєктів. А щодо площі Льва Толстого, то, на нашу думку, справедливо буде повернутись до ідеї її перейменування на честь Євгена Чикаленка – будівничого української нації, соборника, подвижника і суспільного мислителя. Цього разу ми маємо перемогти і втілити в життя наш попередній намір, який стане символом перемоги української ідеї Євгена Чикаленка над форпостом «русского мира» в Києві – Львом Толстим. А ще хай ця площа стане – символом сильної європейської нації і держави, духовної незламності України, які були життєвим і громадським пріоритетом неповторного Євгена Чикаленка.
Наталя Старченко, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського:
Нас багато разів ховали. З певністю, що заслабкі, що чи й існуємо, придавлені тінню “великого русского народа”. Скажімо, влітку 1827 такий собі Мєльґунов, із симпатією до малоросів і наміром видати в Росії «Енеїду» Котляревського, писав до Погодіна в Москву: “Я равно уверен, что и всякий просвещенный Россиянин не останется равнодушным к единственному произведению М[ало]Российской словесности, памятнику языка, принадлежащего народу, некогда славному, и который вместе с ним, вероятно, скоро исчезнет вовсе и будет жить в одном этом памятнике”.
А ми щоразу виборсувалися, заявляючи собі та світові: “Ще не вмерла…”. Бо завжди знаходилися ті, хто вирішував — тримати будь-що-будь Україну своє любов’ю, своєю щоденною працею, своїми статками, своєю вірою. На початку XX століття їх було щопта, а проте їхньої енергії та відповідальності перед нащадками, себто нас із вами, вистачило, аби вимостити ґрунт для майбутньої української незалежності. Я ні на мить не вагалася б, якби мені довелося обирати одну-єдину особу з-поміж тих, хто вибудовував тогочасну Україну. Євген Чикаленко стягував та пов’язував собою острівці українства у Російській імперії, знекровлені численними заборонами, а водночас поєднував своїми ініціативами дві України.
“Я хочу, аби ми нарешті сплатили величезний борг Євгенові Чикаленку”
Сліди Євгена Чикаленка всюди, до чого не торкнися: освіта, література, фольклор, книговидання, часописи, інституції. Любити Україну до глибини кишені — його щоденна реальність, а водночас за цим позірним прагматичним протиставленням душі й кишені стільки любові, що вона рятувала навіть тоді, коли ресурс вичерпувався. Чого варта щоденна газета “Рада” — донкіхотство чистої води, яку треба було тримати, аби (за Чикаленком) не трапилося з українським рухом друге Берестечко. Значно пізніше дослідники націоналізму вкажуть на газети як один із інструментів творення нації. Чикаленко це знав не з теорії. Врешті, його “Щоденники” та розлоге листування — вражаючий зріз епохи, щемка пам’ять про людей, великих і тих, кого би ми чи й знали без Чикаленкової уваги. Це щільне залюднення простору, який зберігся завдяки його небайдужості, з безліччю дотепних, зворушливих, веселих історій про час і людей у часі.
В найскладніший момент оборони Києва друзі раптом заговорили про свої мрії на час “після перемоги”, як спосіб зберегти крихту нормального життя у вивихнутому світі. Перше, що спало мені на думку: я хочу, аби ми нарешті сплатили величезний борг Євгенові Чикаленку, назвавши його іменем одну з центральних площ і вулицю Києва. Це мій давній особистий незакритий гештальт. Щоб збулися слова Володимира Винниченка про той час, коли вибиратимуть вулицю, де поставити пам’ятник Чикаленкові. Людині, яка знала: якими б темними не були часи, мусиш робити свою справу, аби не було соромно перед прийдешніми. “А ти, Марку, грай”.
Лариса Якубова, доктор історичних наук, завідувачка відділу історії України 1920‒30-х рр. Інституту історії України НАНУ:
Я безумовно за те, щоби нинішня площа Льва Толстого стала площею Євгена Чикаленка. Не лише тому, що вивільнення від тенет колоніалізму стало життєвою потребою українців, які нині вже не за примусом згори, а за внутрішнім покликом прагнуть дистанціюватися від усього російського. Як на мене, нинішній масовий порив, що є логічним продовженням “ленінопаду”, виходить (чи то — має вийти), за межі банального маркування навколишнього простору символами офіційного історичного/політичного дискурсу. Так би мовити, вмер чи прислужився владі — отримай погруддя на батьківщині, дай ім’я місту, на крайній випадок — провулку. Україна, видається, переростає накинутий тоталітаризмом формат самобачення. Нам вже кортить не так змінити назви, аби “насолити” Кремлю за принципом “від противного”. Декомунізація і деколонізація — то лише початок нашого шляху повної зміни національної філософії.
“Життя Чикаленка — це історія про успіх агронома, який став садівником української нації”
За кожною назвою — історія життя, а не банальна табличка з літерами. У випадку Євгена Чикаленка — це історія про успіх агронома, який став садівником української нації; це історія про неймовірно глибоку і скромну людину, що лишаючись у тіні більш, на його погляд, достойних, ініціювала створення Української Центральної Ради. Про, сучасною мовою, — бізнесмена, який любив Україну понад свої статки, і тяжко вмирав без неї на чужині. Це історія непримітного титана, на плечах якого, невпинною працею якого, думками якого постала сучасна Україна. Я не проти Толстого як такого. Але допоки ми не вшануємо всіх тих, завдяки кому Україна є, наші вулиці, площі, міста і села не можуть носити імена тих, хто для України не зробив нічого.
Тетяна Осташко, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України НАНУ:
Українські науковці, просвітні і громадські організації не раз зверталися до Комісії з питань найменувань КМДА стосовно вшанування пам’яті Євгена Чикаленка – відомого українського громадського і культурного діяча та мецената. Пропозиції стосувалися і Льва Толстого, ім’я котрого носить і площа, і вулиця, і станція метро. Поки що безрезультатно. Причина, схоже, одна – і пересічні кияни, і міські чиновники краще знайомі з творчістю класиків російської літератури, ніж з історією України.
Але якщо більшість українців не знають, хто такий Євген Чикаленко, то вони взагалі не знають ані історії України, ані історії національно-визвольних змагань. Бо саме Чикаленка дослідники вважають впливовим конструктором українського національно-визвольного руху дореволюційної пори. А рупором цього руху у першому десятилітті ХХ століття була газета “Рада” (у 1905-1906 роках –“ Громадська думка”), котру Чикаленко заснував і видавав. Чикаленко вмів об’єднувати та залучати до національної справи людей з різних політичних таборів.
Чому про нього сьогодні так мало знають? По-перше, через недостатню кількість освітніх програм з історії України — ще донедавна у нас було більше політичних шоу, ніж передач, присвячених видатним постатям нашого минулого. Цим, до речі, можна пояснити той факт, що до списку пропозицій щодо перейменування потрапили зокрема вулиці, названі на честь українського поета-модерніста Миколи Бажана, відомого українського актора і режисера Амвросія Бучми та інших. Минулого року, коли вшановували пам’ять Василя Вишиваного – австрійського ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, виявилось, що більшість людей взагалі не знають нічого про цю унікальну особистість. Тимчасом на більшості телеканалів детально розбирають долі зірок шоу-бізнесу — і добре хоч українських, а не російських, як це було до війни…
“Саме Чикаленка дослідники вважають конструктором українського національно-визвольного руху дореволюційної пори”
По-друге, на розуміння суспільно-політичного контексту негативно вплинуло скорочення викладання курсу історії України у вищій школі. Це, окрім всього, робить нас вразливими до російських маніпуляцій, які закінчились військовим вторгненням. Маючи такого небезпечного ворога під боком, який вкрав нашу назву, історію, постійно висмоктував людський потенціал, держава має усвідомити стратегічну необхідність вивчення історії України. І вчити нашу історію варто за державницькою концепцію…
Понад десяток років видавництво «Темпора» реалізовує амбітний проект по вивченню та виданню мемуарів, щоденників та епістолярної спадщини Євгена Чикаленка. Дуже шкода, що пересічні українці так мало знають про це видання, адже воно може суттєво доповнює уявлення про ключові події новітньої української історії, дозволяє краще зрозуміти мотиви поведінки провідних діячів національно-визвольного руху. Його мемуари можуть слугувати серйозною лектурою сучасним українським політикам, які мусять консолідуватися заради української державності, відкинувши дріб’язкові політичні амбіції та власні інтереси.
Олексій Сокирко, кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої та нової історії України КНУ імені Тараса Шевченка:
Говорячи про значення Євгена Чикаленка в ншій історії дуже легко впасти в спокусу назвавти його “меценатом”. Липке й невиразне слово, здатне знецінити для непосвячених той справді велетенський внесок в будування української ідентичності, до якого він доклався. Так, Чикаленко фінансував чимало політичних і культурних проектів, “без яких українська культура не…” й далі можна зазначити будь-яку її ділянку, яка справді чимало б втратила без його благодійництва.
“Заслуги Чикаленка полягали в першу чергу в творенні ідеї середнього класу як носія національної ідентичності, цінностей відкритого правового суспільства”
Втім, на моє глибоке переконання, заслуги Чикаленка полягали в першу чергу в творенні ідеї середнього класу як носія національної ідентичності, цінностей відкритого правового суспільства — те, за що змагаються українці останні сто років. Він не просто розумів важливість цього “атланата, який тримає українське небо”, але й давав конкретні поради й приклади, як це робити — вести чесний, конкурентний бізнес, дбати про виховання й освіту дітей, платити податки й вимагати від держави справедливості й безпеки для громадян.
Друга його заслуга, якою завдячуємо йому і по сьогодні, — розбудова українського інформаційного простору (це був проект першої щоденної української газети), яка заклала майданчик для побудови того, що в демократичному суспільстві називається формуванням громадської думки й свободою слова. Лише за ці два починанння Чикаленко вартий набагато більшого, аніж увічнення у назвах площ і вулиць.
Тетяна Водотика, кандидатка історичних наук, наукова співробітниця Інституту історії України НАН України, шеф-редакторка е-журналу урбаністичних студій «Місто: історія, культура, суспільство»:
У Києві я мешкаю вже майже половину свого життя. І так склалось, що довкола площі Льва Толстого крутиться моє професійне життя – принаймні значна його частина. Тут поряд червоний корпус КНУ, парк Шевченка, музей Шевченка, а звідти недалечко й до Інституту історії України. Очікуючи на поїзд метро на пероні, часто роздивляюсь напис на стіні «Площа Льва Толстого» з помітними слідами від “Д” та “Ь”. Забиранням отих двох літер й закінчилось “перейменування” у 1990-х. Але українізувати назву було недостатньо. Розглядаючи сліди від літер я собі думаю: а Лєв Толстой писав, власне, про Україну? Що він зробив для України? Згадую, як у школі читала «Войну и мир», тато читав мені «Хаджи Мурата». Окей, а Україна там де? У «Севастопольських рассказах» нема і не може її бути…
“Назвати столичну площу на честь Чикаленка, значить нагадувати собі про те, наскільки важливим для держави є бізнес”
Площа Льва Толстого в середмісті Києва – це точно не про внесок письменника у розвиток України. Це про прості рішення та позірну культурність, яка прикриває небажання цікавитись національним та світовим надбанням. Тож має бути встановлена нова норма. А разом із нею – нові назви на честь справді видатних фігур української історії. І без вшанування Євгена Чикаленка тут не обійтись. Назвати столичну площу його іменем, значить нагадувати собі про те, наскільки важливим для держави є бізнес, як важливо пам’ятати про успіх, не бідкатись і не розводити руками, а шукати щоразу нові рішення і не боятись експериментувати. А те, що Чикаленко поки не настільки відомий, як Толстой… Я впевнена, що не один киянин і гість столиці, роздивляючись літери нової назви станції метро, нарешті матиме привід надолужити брак ерудиції. А разом з тим, надихнутись історією та енергією цього вусатого чолов’яги з добрими очима.
Ігор Стамбол, кандидат історичних наук, доцент Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка, старший науковий співробітник Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки імені В.І.Вернадського:
Постать Євгена Чикаленка – це один із найяскравіших прикладів дієвого патріотизму у нашій новітній історії. Своєю громадського активністю, працею та харизмою він створив кілька найважливіших ланок нашого національного будівництва, без яких Україні було значно складніше відбутися як державі, а нації — вберегтися від асиміляції та колоніальних впливів.
Напрями праці Чикаленка залишаються важливими і сьогодні. Наприклад, він одним з перших написав популярну працю з питань сільського господарства, в якій, виходячи із власного досвіду, пропонував низку інноваційних практичних рішень. Причому ці праці принципово публікувалися українською мовою, оскільки писалися саме для наших землеробів, доля котрих (а також економічний розвиток країни загалом), найбільше хвилювала Євгена Харламовича. Значення засобів масової інформації у новітню добу важко переоцінити. Але у ХХ століття українське суспільство входило без власних ЗМІ, фактично перебуваючи у інформаційній окупації. І коли з’явилася нагода створити першу загальноукраїнську газету у Києві, цим проєктом опікувався саме Євген Чикаленко. Якби не його гроші, щедрість і талант шукати (і знаходити!) потрібні ресурси, хто зна, чи мали б українці власне масове видання. Але меценацтво Чикаленка, який направду любив Україну “до глибини власної кишені”, не обмежувалося газетою “Рада” (“Громадська думка”). Він також спонсорував численні видання українських книг, фінансово підтримував українських авторів. А коли ті впадали у сумніви, чи не варто їм писати московською мовою, щоб легше продавати свої твори, Чикаленко пропонував їм стипендії.
“Зрозуміти роль Чикаленка у національному відродженні, значить роздивитись постать велетня, на плечах котрого ми стоїмо”
У громадському житті України Євген Чикаленко відігравав роль одного з ключових його координаторів. Неодноразово серед нашої тодішньої інтелігенції висловлювалася думка, що достатньо однієї справжньої української родини у місті, щоб це місто долучалося до національної справи. І таким об’єднавчим фактором на Одещині та у Києві була родина Чикаленка. У його маєтку у Перешорах і у київській квартирі збиралася задля обговорення творчих та політичних задумів більшість представників української еліти. Результатом цього ставали і нові соціальні зв’язки, і нові масштабні культурно-просвітницькі та політичні проєкти. Євген Харламович розумів більшість психологічних та соціальних проблем українців та прагнув їх виправити: порадою, критикою, знайомством та, за потреби, власними грошима.
Зрозуміти роль Чикаленка у національному відродженні, значить роздивитись постать велетня, на плечах котрого ми стоїмо. Поява топоніму на честь Євгена Чикаленка — та ще й у центрі столиці — засвідчить, що українці, які зараз кров’ю платять за свою свободу, нарешті оцінили його зусилля і засвоїли його заповіти. Безліч люду щодня сходитиметься «до Чикаленка» в центрі Києва, як ще сотню з лишком років тому сходились видатні письменники, науковці, чиновники, громадські діячі, міщани та селяни, до його помешкань за порадою чи допомогою. “А хто це?” — після оголошення станції “Chykalenko station», запитає пересічний “аполітичний” українець із вимкненою історичною пам’яттю, або ж зацікавлений іноземець. “А це людина, яка єднала всю українську еліту й спрямовувала на культурну розбудову самостійної України всі власні гроші та сили”» — відповісте Ви.