Пару тижнів тому я дозволив собі визначити певну частину нашого суспільства як об’єктів зоології. Це ще поблажливо, варто було би уточнити: «ентомології». Я про категорію громадян, які в побуті отримали визначення «ждуни». Люди, які зачаїлися в очікуванні того, що одного чудового дня на їхню вулицю прийде свято — у вигляді танків із літерою «Z», а далі нарешті настануть чудові часи з пломбіром і програмою «Врємя». Вони не лише ностальгують, вони мовчки чекають, просто тут і тепер.
Слава тобі Господи, не зайде сюди Росія, крові нам попсує й проллє ще чимало, але не зайде. Тому хай собі плекають вологі мрії, в нас за переконання не карають, хай там як, Конституція. Цікавіше, що діється в мізках нещасних, які вперто вірять у Путіна? Чого саме прагнуть вони не взагалі в політичному вимірі, а для себе особисто, на що сподіваються? Оце щойно Тетяну Монтян, колишню українську адвокатку, а нині палку московську пропагандистку внесли до офіційного ерефівського списку «терористів та екстремістів», проти неї відкрито кримінальну справу, ФСБ провело обшук і вилучило оргтехніку. Отака нагорода за вірну службу кремлівським упирям…
Ми з Тетяною колись були знайомі ще в ті далекі часи, коли вона захищала в суді членів УНА-УНСО, була громадською активісткою, вельми позитивною й надивовижу ефективною. Я припинив з нею спілкуватися, перепрошую тисячу разів, радше з естетичних міркувань, але я тим не менше поважав її досягнення у відстоюванні прав обдурених громадян і ЛГБТ-спільноти, збереженні міського середовища, вдосконаленні законодавства, участі в змаганнях із дзю-до та інших яскравих проявах темпераменту. Потім вона поступово захопилася політичними провокаціями, а остаточно дах у неї зірвало напередодні Євромайдану, коли вона виступила на боці Януковича, далі відверто перейшла в табір лугандонів, згодом перебралася до Москви, різко подурнішала й почала реалізувати свої таланти в розгнузданій кремлівській пропаганді. «Розгнузданій» — це ще делікатне визначення: у себе в телеграм-каналі й у різних медіа включно з Russia Today вона називає Україну не інакше, як «салорейх» і взагалі відрізняється рідкісним смаком. І ось раптом тобі нагорода! Усе точнісінько, як із іншим упоротим путінським пропагандистом (ну ви знаєте, яке слово я хотів ужити) Сєрґєєм Марковим, хіба що той не «екстреміст», але «іноагент», теж почесно.
Побутова реальність Ерефії — тотальна вразливість буквально кожного її підданого: для того, щоби потрапити під коток, не треба бути відвертим ворогом системи, досить висловити неповну лояльність або всього лише не висловити повну лояльність.
Список постраждалих від репресій і, головне, приводи для них вражають. Лайк під антивоєнним постом у соцмережі, крихітний донат п’ять років тому фонду покійного Алєксєя Навального, нещасна публікація в пресі проти місцевого начальства (проти Кремля — в принципі немислимо), адвокатська допомога затриманим, навіть виконання на вулиці нібито антивоєнної пісні — усе це потрактовується як «екстремізм», «тероризм», «розповсюдження фейків про армію» й карається гігантськими штрафами та ув’язненням на багато років, і таких випадків уже десятки тисяч (тільки в офіційному переліку Роскомнадзора 16 000)! Окремий кайф: вироки науковцям, які беруть участь у розробці новітньої російської зброї. Навмисно не вигадаєш, якийсь там професор досліджував собі фізичні процеси (читай: розробляв гіперзвукову ракету або той же ж «Бурєвєстнік»), з’їздив на міжнародну конференцію з благословіння ФСБ, а потім йому дають двадцять років, бо чекістам конче треба розкрити чергову державну зраду. А ти не розробляй!
Чисто заради справедливості: у нас теж, трапляється, карають за репости, але тут ідеться про конкретну російську пропаганду у ворожих соцмережах, подекуди платну, й таких випадків на два порядки менше. Зрештою йдеться про засади безпеки як такої: навіть під «Шахедами», «Кінжалами» та «Іскандерами», не кажучи про снаряди, міни й КАБи ближче до нуля, українець парадоксальним чином має почуватися в якомусь сенсі менш загроженим, принаймні з боку власної держави. Не в тому річ, що ми безкарно можемо вголос лаяти Зеленського й Єрмака, це тільки зовнішній і зовсім не обов’язковий прояв свободи, радше її індикатор, а в тому, що наявна українська держава залишається хай недосконалою, проте все-таки демократією, й лідери почуваються залежними від народу, змушені рахуватися з народом, а в разі чого й давати задню, згадаймо «Картонний майдан». На відміну від чекістів за лінією бойового зіткнення, які народ зневажають, народу бояться — це їхнього слухняного, пасивного, задуреного! Тому й лютують.
Що ж до добробуту, ждунам слід нагадувати кожного дня, що саме діється на окупованих територіях, де, будьмо вже відверті, чимало людей волали «Путін, прійді». Прийшов: репресії, знамениті підвали, захоплення житла й заселення «понаєхавшими» росіянами. І в Донецьку нема чим помитися, не кажучи про заварити чай, догосподарювалися. Мораль: якщо ти, недосконалий українець, мрієш про вигаданий спокій і комфорт у лоні русского міра й традиційних цінностей, там на тебе навправді чекає, крім розрухи, ще штраф і в’язниця. Або «на підвал». Бо ти розбещений свободою, ти втратив звичку фільтрувати або ніколи її не мав, отже ти автоматично опинишся (опинився би) під загрозою. Зловтіха — погане почуття, низьке. Однак мені не соромно зловтішатися з долі не лише того чи іншого Гіркіна або Пріґожина, а й тієї чи іншої Монтян.
Ждун — не обов’язково літня безпомічна людина родом з СРСР. Ним може виявитися будь-який обиватель, для кого увага й повага до України, не кажучи про знання її історії та культури, є обтяжливими, такі заводські налаштування. А ще, й це принципово: нинішня війна — не його війна. Немає, на жаль чи на щастя, чіткого критерію для його ідентифікації — ані належність до УПЦ, ані перегляди Арестовича, ані використання російської в побуті не є вичерпними ознаками. Ну й зрештою його ментальна схибленість — його особиста справа. Повторюю зайвий раз: ми вільні люди у вільній країні, й нікого категорично не можна переслідувати за його переконання, навіть під час війни. Тим більше, що ми здебільшого ніяк не перетинаємося, тож він мені наразі не заважає. Я не закликаю полювати на відьом або викривати потенційну «п’яту колону», таких ентузіастів і без мене вистачить. Замість лаятися й викривати, можливо, є сенс опанувати свою бридкість і частіше розповідати про реалії сучасного ерефівського добробуту й культурного розквіту. Без зайвих емоцій, емоції в пропаганді — річ токсична й недорого коштує. Можливо, це комусь допоможе, адже вони теж громадяни й не можуть підсвідомо не відчувати психологічного дисонансу.
Навіщо? Окрім міркувань звичайного співчуття (а я до цієї категорії ставлюся саме так, мені їх передусім шкода, доки вони не дійдуть у своїй еволюції до стадії явних ворогів), є й прагматичний аспект. Щойно закінчиться або призупиниться війна, саме вони, ждуни, стануть визначальною силою в українських демократичних процесах. На неминучих, рано чи пізно, виборах вони здатні привести до влади такі сили, що «подивитися в очі Путіну» здасться нам варіантом-лайт. Я не згадую про європейські й не лише європейські країни, які одна за одною довіряють владу безпросвітним популістам доби метамодерну — без ідеології, без переконань, без цінностей і без гальм. Краще сфокусуватися на кейсі Грузії, де вже були перемогли реформи в економіці й адмініструванні, де, здавалося би, залишився один крок до Євросоюзу й цивілізації. Аж раптом диви — аморальна й потворна диктатура з орієнтацією на дружбу з Кремлем, авжеж. І ніякі місцеві майдани, звитяжні й безпорадні, цей режим поки що не здатні похитнути.
Не знаю, як такому сценарію запобігти, але знаю, що його високу ймовірність треба усвідомлювати й до нього готуватися. Бо не за це йде війна.