Моя колега була тільки за Росію. Без варіантів. Вона тривалий час жила й працювала там, мала друзів. Потім повернулася до Луганська, де в неї було власне житло, але ніколи не приховувала своєї неповаги до незрозумілої їй української мови. Та це стосувалося лише мови. Не вчила, не розуміла, вважала непотрібною. Навесні 2014-го почала ходити під будівлю СБУ, допомагати «повстанцям». Збирала гроші, агітувала здавати кров, виступала з трибуни на підтримку всіх змін. Вона була природженим лідером, тому їй вдавалося вмовляти дівчат у нашому колективі скидатися грішми та бігати на станцію переливання крові.
Думаю, вона розуміла, якою бачиться в наших очах: у відділі не всі підтримували її енергійність і дивний «патріотизм». Постійно повторювала нам, що їде рятувати дітей та батьків. Із цим не посперечатися. Вона поїхала автівкою туди, де її готові були прийняти як постраждалу з Луганська. Оселилася в Криму, у пляжній зоні. Знайшла ентузіастів, які були готові годувати всю її родину. Їм виділили житло, щодня привозили харчі, їм співчували, бо всім було відомо, з якої халепи вони втекли. Ми знали це, і то було цілком про мою знайому. У її характері. Вона вміла знімати вершки з усього. Вона і далі казала, що всією душею за відокремлення та за Росію на Донбасі, але все пішло не так і не за тим сценарієм.
Читайте також: Ціна грошей
Тому рятувала родину в Криму, доки не закінчився теплий сезон. Засмагла, вона поїхала до Москви. Звичайно ж, до Москви, де, на її думку, було: а) безпечно; б) легко влаштуватися. Як відомо, Білокам’яна — це велика лотерея. Моя колега почала шукати роботу, житло, майбутнє… Зараз я можу сказати, що вона змогла пробитися. Статус біженки давав їй певні пільги. Вона не приховувала, що є постраждалою, що в Луганську лишилися житло, робота, друзі, налагоджений побут, що вимушена була втікати від небезпеки, рятувати дітей. А всі навколо стежили за подіями в Луганську. Тому, навіть не перебільшуючи стану речей, навколо було багато тих, хто хотів їй допомагати й бачив у цьому своє призначення та вищу місію. Багато людей хотіли бути причетними до змін хоча б так, допомагаючи тим, хто був із Донбасу. Зараз моя знайома планує приїзд до Луганська. Ні, про повернення не йдеться: у Москві є робота, комфортна орендована квартира, нові друзі й нова родина. Все влаштувалося. Вона їде по паспорт «ЛНР». За її словами, паспорт допоможе дещо вирішити. Багато хто зараз отримує місцеві документи. Кажуть, втратили український паспорт. Потім живуть із двома.
Читайте також: Дуже дрібний бізнес
Ще один приятель до всього цього був цілком нормальною людиною. Не з тих, хто хапає зірки з неба, звичайна людина. Робота, дім, родина. Розлучився, але хіба він один такий? У травні 2014-го я почала отримувати від нього меседжі з гаслами мало не революційного характеру. Він агітував іти віддавати свій голос справі майбутнього. Умовляв. Іноді мені здавалося, що йому не потрібна взагалі моя думка. Він писав про покращення життя, про єдиний варіант розвитку подій. Наполягав. Але відповідати було не потрібно. Він не питав. Після літа 2014 року, як і в усіх бюджетників, у нього не було зарплати, не було їжі, не було можливості сплачувати за проїзд. Він і далі ходив на роботу, бо там годували й давали хліб із собою. Ходив туди по їжу та по новини. Потім життя трохи покращилося, почали платити, йому підняли зарплату. Він був щасливим. Вірив у світлі зміни, і вони настали. У нього не було сумнівів, що далі буде ще краще. Нарешті побачив те, про що мріяв усе своє життя: чесну «владу», повернення СРСР, нові можливості для міста. Бачив те, чого не бачила я. Іноді вітав мене з днями народження народних «героїв».
Читайте також: Історія однієї вулиці
Читала його повідомлення радше як історію хвороби. Посміхалася, щось перепитувала. Вчора він зателефонував — його звільнили з роботи, де працював останні 15 років. Не пройшов медкомісії. Знайшли проблеми із серцем. Я спитала, чи не можна було домовитися якось. Гроші, пакунок, пляшка… Його посада не передбачає хорошої фізичної форми, медкомісія — цілковита формальність. Мій знайомий приголомшив відповіддю: «Тут не Україна! Тут усе по-чесному. Жодних шансів домовитися». І пішов шукати нову роботу. Аж ось виявилося, що те світле майбутнє, у яке так вірив, має відтінки. Як плями на Сонці. Його досвід роботи не відповідає вищій освіті. Вища освіта є, але без досвіду. Є досвід роботи в правоохоронних структурах, але підводить здоров’я. А до цього ще безробіття в «республіці». Знайти місце охоронця майже неможливо. За фахом роботи теж немає, хоча на ставку 4600 руб., здавалося б, охочих працювати не повинно бути… І мені цікаво, коли мій приятель-оптиміст нарешті зрозуміє, що «республіканська чесність» — явище доволі дивне. І синоніми йому — безгрошів’я, безробіття, відсутність не лише майбутнього, а й сьогодення.