Рідко хто в Україні не знатиме прізвища Шептицький. За межами країни цей знатний рід також відомий не лише своїми численними родинними лініями, але й просвітницькою, громадською та церковною діяльністю. У митрополита УГКЦ Андрея Шептицького було кілька братів, один із них – Леон Шептицький. Рід Шептицьких має давнє русинське походження. У 2020 році правнук Леона і праплемінник владики Андрея, нащадок графського роду Ян Шептицький, повернувся до Львова за покликом серця, вивчив українську і тепер живе фактично між двох країн — Польщею та Україною.
Якщо довкола статусу графа можуть існувати якісь стереотипи, то Ян їх одразу розвіює. Він має добре почуття гумору, працює у галузі ветеринарії, геть не потребує зайвого кічу довкола своєї персони та носить футболку із тризубом.
Тиждень поспілкувався з Яном Шептицьким про його дитинство і знаменитих пращурів, життя у Львові, про сучасний погляд на українську війну та зміни в країні, а також про те, чому більша свобода неминуче приводить до меншої безпеки.
– Розкажіть про своє дитинство? Хто вас оточував, в якій атмосфері зростали?
– Я народився у 1972 році в Польщі. Батько – професор біології, працював у Кракові. Мама спочатку не працювала, бо у нас було четверо дітей.
У нашій хаті на стіні висіли постійно два портрети— це Олександр Фредро і стрийко-митрополит. Владика Андрей – брат мого прадіда. Якось у школі зайшла мова про Фредро, і я сказав, що то мій прадід. Та вчителька відповіла: «Тихо, дурненький, то неможливо!». Вони не вірили. Я розумію, що вчителька скоріше за все не знала генеалогії, бо донька Фредро вийшла заміж за Шептицького.
У ранньому періоді життя я був трошки відокремлений від суспільства. Трохи пізніше дізнався, що Тарновський— це вуйко, Вілопольський – стрийко, Потоцький також вуйко, Бадені — пов’язаний з Львовом теж, але жив в Кракові. Ті прізвища, які ми знаємо з історії, були завжди довкола мене. Ми їх просто знали, як звичайних людей. Вони приїжджали до нас на каву, говорили з батьками, а ми маленькі між ними бігали.
Пізніше навчався у середній школі в Кракові. Це був початок 1990-го року і то були часи змін. Було і «бігання з поліцією», і «забави з газом», і поліцейські з палицями. А мені тоді виповнилося 17 років. Батьки не знали. В інститут я вже переїхав до Вроцлава і вчився там 6 років на ветеринара. Пізніше поїхав в Познань працювати ветеринаром. Жив там 20 років.
– А яке було ставлення до родини, особливо в соціалістичний час?
– Самі розумієте, це соціалістичний час: УГКЦ під забороною, владика Андрей Шептицький теж. З усієї родини, ще до війни, тільки він і Клемент стали греко-католиками. Решта були римо-католики. Так що тут питання віри не виникало. Але після війни, наприклад, мій батько, його сестра і її брат вступали в інститут. І все, що вони могли – це робити наукову кар’єру. Стрийко виїхав до Штатів і став професором математики, тітка була професоркою фізики, а мій батько – професором біології. І тітка, яка навчалася в Кракові, постійно відчувала як її гальмували в розвитку кар’єри лише через прізвище. Тобто на вищі ланки тебе не допускали. Це стосувалося покоління моїх батьків. У нашому такого вже не було.
Фото: zbruc.eu
– Цієї зими я була на мистецькій резиденції в Перемишлі, багато спілкувалася з українцями, які вже народилися в Польщі. Переважно це третє покоління після операції «Вісла». І найпоширеніше запитання до них: хто вони: українці чи все ж поляки?
– Питання ідентичності завжди дуже складне. Мені теж часто його ставлять: ти поляк чи українець. Найперше, що я відповідаю – українець, але пізніше цікавлюся, що ти маєш на увазі, коли ти мене це запитуєш? Мова йде про моїх батьків, чи про моїх дідів, чи про мій паспорт, чи про мову, чи про те, де я хочу жити, чи про те, де народився? І тепер питання, який варіант вибираємо. На кожний варіант може бути відповідь. По паспорту я поляк, перша мова польська, але я ідентифікую себе зі Львовом і з Україною. Наприклад, мої батьки начебто поляки, але діти народилися тут. Коли мене запитують, який я українець, то я натомість питаю, а митрополит Андрей був поляком чи українцем? Звісно усі львів’яни кажуть, що він був українцем. То як мій родич був українцем, то я не можу бути українцем? (сміється).
– Моє запитання дещо про інше. З одного боку, поляки колосально підтримали нас під час вторгнення і чимало продовжують це робити, але є й ті, хто висуває достатньо шовіністичні та ворожі ідеї щодо українства. Як реагуєте на такі ситуації, якщо вони трапляються?
– Але теж саме відбувається і з боку українців щодо поляків. Відсоток «недалеких» людей, перепрошую, є в кожному народові. Я взагалі спокійна людина. Але якщо хтось в Польщі хоче мені нашкодити, то я попереджаю, що краще не варто, бо почну співати «Батько наш Бандера»( сміється).
А з українського боку можна було почути, що те, що я говорив польською не всім подобалося. Але з повномасштабною війною ситуація змінилася. Я кілька разів у Львові, і в Києві, здається, говорив з кимось телефоном польською і до мене підходили незнайомі люди, питали чи я поляк і просили передати велику вдячність всьому польському народу. Тобто зараз ставлення українців змінилося на плюс. Поляків ще ні, але теж процес іде, бо коли хтось каже чергову «лякалку» про Бандеру, то я намагаюсь спростовувати. Елементарно запитую, а що ти знаєш з історії Бандери? На мою думку, оцей образ Бандери створила російська пропаганда.
– У родині Шептицьких була цікава тенденція: водночас і підприємницького таланту, і стратегічного мислення, вміння грамотно розпоряджатися фінансами і цінності. Тобто важливі люди і цінності, а не просто будь-які методи заради досягнення мети. Чи в сучасному світі у вас є таке розуміння: з ким варто працювати, а з ким ні? Чи відчуваєте людей?
– На жаль, я погано розуміюсь в людях. Потрапляв і в добрі компанії, і в погані. Бувало, що з кимось дуже довго працював, а людина виявлялася негідною. Тож я не маю такого відчуття щодо людей як мої предки. Але про бізнес та про цінності загалом, у нас в родині є дуже важливе для нас всіх правило: ти можеш робити, що хочеш, але прізвище маєш одне. І все. І як будуть знати у Львові, що Шептицький когось надурив, або вкрав, то цього вже не стерти.
Але є й інша непроста річ. Як точно сказала одна старша польська пані, що шляхетство ваших предків може вас надихати, але ваше шляхетство доводять лише ваші вчинки. Тож я пишаюся тим, ким були мої предки, але це не має впливати на почуття моєї власної шляхетності. І бути графом на папері тут недостатньо. Мої вчинки говорять про мене.
– Якось ви сказали, що в Україні потрібно змінювати всю систему. І правдиво, тут багато чого не працює належним чином. У суспільстві зараз існує дві лінії щодо повномасштабної війни: як фізично зберегтися і відвоювати території – військовий шлях і власне питання, а що саме ми збираємося відновлювати чи то пак оновлювати? Яку систему, які принципи, які цінності?
– Чим більше я тут живу, тим більше розумію, що система не працює, а люди живуть. Тому що люди навчилися жити в цій системі. І навчилися, як компенсувати те, що уряд чи міська влада чогось не зробила. Тобто люди самі по собі ухвалюють рішення так, щоб було зручно жити. От ми говоримо корупція-корупція, але як це працює в Україні? Приміром, є лікар, в нього невелика зарплатня, от до нього прийшов пацієнт, отримав якісь поради чи рецепт і лишив лікарю кілька гривень. Це значить, що уряд мав виплатити лікарю за його роботу і не виплатив. Люди взяли на себе відповідальність за державу. І так прожити можна. Але, на жаль, немає сили в Україні, яка хотіла би це змінювати.
– Ви маєте на увазі політичної сили чи взагалі?
– Та жодної сили. Я, наприклад, думав про бізнес. Люди роблять успішний бізнес. Мають гроші, але через те, що система працює як працює, то не заходять жодні конкуренти із західної Європи. Бо всім страшно, ніхто цього не розуміє. Тому місцевому бізнесу не цікаво мати конкуренцію.
По-друге, чиновники. Звісно їм теж це не цікаво, їм капають гроші та все супер. А ще поліція і правоохоронні органи. Вони разом з чиновниками. Їх також влаштовує все, як є. А суспільство? Суспільство не має сили. Розумієш, в Україні є велика толерантність до брехні. Хтось може вийти в політичній сфері та сказати абсолютно відверту брехню. І ніхто його за це не покарає.
Багато хто каже, що Євросоюз все змінить. Може буде, а може і не буде. А як буде, то довго і марудно. І повірте, з польського досвіду, як обманути Євросоюз, я теж бачив. Можна впроваджувати такі закони, щоб європейці думали, що це нормально, а ти там маєш свої схеми.
Я мав зустріч із Венеціанською комісією, яка зараз робить слухання щодо Верховного Суду в Україні. У цій комісії є полячка, пані Сухоцька. Я зустрівся з нею у Познані влітку. Вона каже, що просто руки опускаються, нема з кого обирати. Немає нормальних людей, які хочуть працювати.
– Але є інша тенденція. Велика частина волонтерів стикається з тим, що ви казали на початку: вони перекрили собою державні питання від зброї та амуніції до тактичної медицини, і державу це цілком влаштовує. А вони живі люди, які вже кілька разів вигоріли, які також часто мають травми. Чиновникам, умовно, легше їх відправити на 5 днів у Карпати на відпочинок, аніж системно вирішувати питання. І тоді виходить між громадянським суспільством і тими таки владними силами величезна прірва?
– О так! Тут можна побачити, яка поведінка чиновників. Звідки вони мають всі ці статки? Хай покажуть прозоро звідки кошти? В Україні є найбільший у світі «колектив бізнесвумен». Псевдо бізнесвумен. Бо якимось дивовижним чином всі чоловіки-чиновники одружуються лиш з успішними бізнесвумен. Бабусі, дружини… Їм усе «подарували» і вони мають купу грошей. Але там питання глибше, бо можна маєток арештувати. А якщо ти чесно ведеш справи, то до тебе приходить поліцейський і на наступний день маєш справу проти себе. Всі знають, що ти невинний, але якщо є майно, фабрика, що завгодно, то ти або приймаєш умови, якими тебе шантажують, або бігаєш роками по судах і твоя компанія, фабрика збанкрутує. Судова система має бути змінена, а ще прокурори та поліцейські. Бо якщо це не змінюється, то тобі достатньо з ними домовитися і ти вже безкарний.
– Повернемось до надбань вашої родини. Яка зараз ситуація зі спадщиною Шептицьких? Бо наскільки я розумію частина має документи і юридичну процедуру, а частина ні. І чи фактор вашої фізичної присутності, як нащадка, впливає на щось?
– По-перше, в Україні немає законів про реприватизацію і я думаю, що ніколи їх не буде. Бо тоді потрібно весь Львів віддати. Тож законів немає, щоб я міг щось взяти, а по-друге, я не хочу. Я не хочу брати, бо, як я вам казав, прізвище є тільки одне. Може з часом куплю те, що належало моїм предкам, може ні. Приміром, будинок мого прадіда Леона на вулиці Зеленій. Там зараз бібліотека. Я з нею співпрацюю, так що тут моя присутність має значення. Я не хочу, щоб моя присутність демонструвала, що ми щось забираємо, скоріше хай нагадує, що Шептицькі тут були. І ми тут будемо.
– А як ви думаєте, чи є щось таке, що Україна могла би дати решті Європи? Бо відчуття, що європейська спільнота також переживає велику кризу.
– Всі системи в Євросоюзі працюють чітко, і ти знаєш, що робити, де платити, як платити. Точніше майже все. І при тому ти в безпеці. В Україні люди живуть інакше. І тут є більше фантазії, більше свободи, але немає безпеки.
Також в Україні все значно більше діджиталізовано, аніж в інших країнах Європи, але не завжди. Наприклад, я маю піти зараз до міграційної служби, подати папери, бо я маю посвідчення на тимчасове проживання. Я щороку віддаю їм копію паспорта нотаріально підтверджену в паперовому вигляді. Вже п’ятий раз. Для чого? Щоб нотаріус взяв з мене умовних 200 гривень. Найгірше, що хтось колись це написав в законах і ніхто не думає, чи це має сенс.
– Мене зацікавила ваша репліка про безпеку і свободу. А у вас в житті стоїть такий вибір? Чи у вас у Польщі безпека, а тут свобода?
– Саме так (сміється). Мені тут краще дихати, тут вільніше, але я маю польський паспорт, а це паспорт Євросоюзу. І це безпека. Та якщо дивитися на цивілізаційний розвиток, то вибору особливо немає. В Україні свободи буде менше. Бо що значить свобода? Як хтось сказав: в Україні немає корупції, важливо тільки мати кума, який все вирішить. І це свобода. Але бракує безпеки. Я кажу про ту безпекову модель, де закони написані чітко. Тут в Україні майже на все потрібна ліцензія. А у Польщі, як я захочу відкрити будівельну компанію, то завтра я її матиму. Мені ліцензії не потрібні. В Польщі я можу бути власником будь-якої компанії.
Я от маю дві мрії, щоб хтось написав перелік всіх ліцензій, які існують в Україні. Це було би цікаво. Може люди би побачили, що ліцензія ні про що не говорить. А друге, щоб хтось написав документ, де були би написані всі топ-чиновники Європи і які у них маєтки. Бо мені цікаво, наприклад, порівняти їх із маєтками українських чиновників. Ми би багато чого цікавого побачили.