Мовляв, тепер Україною управлятиме не купка корумпованих політиків і чиновників-бюрократів, а саме суспільство в особі 73% виборців, що проголосували за Володимира Зеленського. Для початку стали популяризувати електронні петиції, хоча вони були ще за Порошенка й жодної помітної ролі не відігравали (ну хіба що певне задоволення отримували деякі фігуранти від можливості публічно показати середній палець владі). До речі, уже з’явилася петиція з вимогою відставки президента Зе, вона набрала необхідну кількість голосів. Можна, звісно, набрати ще більше підписів за петицію протилежного характеру. І кому потрібен такий громадянський «пінг-понг»? Сам Зе (Василь Голобородько) ще не з’являвся в реальному політичному житті на Банковій на велосипеді, але все попереду. У радянські часи глибоке враження на підданих СРСР справив перший секретар столичного міськкому КПРС Боріс Єльцин, який їздив Москвою в тролейбусі з посполитими. Однак потім, коли з’ясувалося, що на покращення життя пересічних громадян це аж ніяк не впливає, щира симпатія до Єльцина змінилася не менш щирою і масовою ненавистю.
Читайте також: Володимир Зеленський. Маестро імпровізацій
Виявляється, що загальні гасла демократичного штибу через їхню демагогічну природу («за все добре проти всього поганого») нікого з популістів ні до чого не зобов’язують. Усі проблеми починаються там, де переходять до конкретних механізмів утілення лозунгів у практичне життя. На Банковій своєю фішкою вважають «народовладдя», себто участь усього народу в управлінні державою. Наскільки «народовладдя» в такому його розумінні можливе в принципі? Як 20–30 млн дуже різних людей, із різною освітою, професією, життєвим досвідом можуть керувати фінансовою системою, обороною, безпекою, медициною, транспортом і зв’язком? Тут електронні петиції не допоможуть… Адже абсолютна більшість людей не є компетентною в складних питаннях економіки, політики, права й соціальної сфери. Тут існує споконвічний конфлікт між ідеєю найширшої демократії та суворими вимогами компетентності, що передбачає спеціальну освіту й досвід. Тих, хто цього не розуміє, життя боляче б’є. Приміром, під час Першої світової війни в деяких арміях, зокрема в російській (під впливом більшовиків та анархістів), запровадили «дуже демократичну» систему виборів командирів голосуванням. Однак після численних поразок і провалів ініціатори були змушені відмовитися від обрання командирів солдатською масою, бо кадрова політика потребує найвищого рівня компетентності, якої маси позбавлені.
Дивно, коли нині з Банкової на поталу масам кидають найскладніші питання конституційного права, організації Збройних Сил, зовнішньої політики тощо. А ще пропонують мільйонам користувачів соцмереж накреслити політику нової влади. Тут ідеться про маніпуляції. Адже з усіх пропозицій, що надійдуть, візьмуть лише ті, що влаштовують Зе-команду й тих людей, які за нею стоять. І хто контролюватиме, що взяли, а що відкинули? Та вони ж самі. Такий плебейський «демократизм» дає можливість протягнути будь-яке потрібне рішення, поклавши водночас усю відповідальність за його наслідки на «народ». Особливо це небезпечно, коли йдеться про питання війни та миру, перемоги та поразки, достойного компромісу та ганебної капітуляції. Себто керуватиме країною вузьке коло діячів на Банковій, а відповідатиме за всі поразки й катастрофи широкий загал, що сам у всьому буде винний.
Запропонований шефом Адміністрації Зе Андрієм Богданом референдум про мирні переговори з «ДНР/ЛНР» і Москвою (на практиці й у першому випадку це будуть переговори з тією ж таки Москвою) належить до кола питань, із яких референдуми, над усе під час війни, не проводяться. Адже люди схильні в таких умовах керуватися острахом, роздратуванням, утомою, що може призвести до голосування проти інтересів своєї країни. Між іншим, практично ніде не проводять референдуми про податки. Справді, якщо більшість проголосує проти податків, то як тоді існуватиме держава? Отже, ідея Богдана та інших — це класичний приклад кричущої некомпетентності (якщо, звісно, не йдеться про зовсім інші мотиви).
Читайте також: Вибори до Ради: перегрупування сил
Треба нагадати, що тоталітарні режими надто полюбляли всілякі референдуми, плебісцити, всенародні обговорення та опитування, коли від імені народу за допомогою якісної маніпулятивної організації можна було легалізувати геть усе потрібне владі. Ось чому, як сказав нардеп від «Самопомочі» пан Сидорович, з огляду на досвід нацистської диктатури у Федеративній Республіці Німеччина референдуми заборонені як такі. Можуть закинути, що в супердемократичній Швейцарії вони відбуваються постійно та з будь-якого приводу. Але ця альпійська республіка вже понад 200 років ні з ким не воює і не переживала трагічного досвіду тоталітарних диктатур.
Отже, за Зеленським, «народовладдя» — це створення ілюзії співучасті в здійсненні влади, коли керують одні, а взяти на себе відповідальність за неї пропонують іншим. Це хитромудрий спосіб установлення режиму жорсткої, брутальної, але безвідповідальної влади, коли катастрофа є, а винних немає. Точніше, винні самі її жертви.