У липні 70 років тому в американському містечку Бреттон-Вудс зібралися 730 делегатів, щоб відновити давню дискусію. Світова торгівля вже давно страждала від одного фундаментального недоліку: що більшої визначеності прагнули надати країни курсу своїх валют, то менше простору для маневрів їм залишалось у внутрішніх економічних питаннях. За 30 років до Бреттон-Вудса першу спробу людства вирішити цю проблему способом запровадження золотого стандарту зруйнувала Перша світова. Початі у 1920-х роках намагання відродити його закінчилися депресією та новою війною. Погоджена в Бреттон-Вудсі система обмінного курсу протрималася лише одне покоління. Після 150 років експериментів планета так і не вирішила цієї проблеми.
Більшість монетарних систем з’явилися на світ унаслідок радше випадку, ніж задуму. Класичний золотий стандарт розвинувся в індустріальній Британії. Її економічний успіх заохотив інших взаємодіяти на тих самих умовах. Із переходом Німеччини на золото в 1871 році одним стандартом почали користуватися дві провідні держави Європи; незабаром їхній приклад перейняли інші.
Завдяки верховенству золотого стандарту коліщатка глобальної торгівлі крутилися без перешкод. В усіх країнах були фіксовані обмінні курси, і рухові капіталу не заважали жодні регуляторні перепони. Попри те що цей вільний рух робив уразливими національні валюти, система проіснувала десятки років, бо держави неухильно дотримувалися золотого стандарту. Цей порядок, своєю чергою, базувався на порівняно слабкому політичному впливі трудящих мас і відносній силі кредиторів. Центробанки утримувалися від рішень, які могли викликати дестабілізацію, і кредитували один одного в періоди криз.
Читайте також: Глобальні міста як каркас економіки. Український контекст
Змінила все Перша світова. Ворогуючі сторони почали контролювати рух капіталу і друкувати гроші, щоб оплатити війну. У повоєнний час Європа намагалася підлатати систему, але та вже не працювала як слід. Золоті резерви розбалансувалися: Франція і Америка накопичували запаси золота, а у Британії та Німеччини воно закінчувалося. Бракувало й солідарності серед центробанків. Америка, яка в певні періоди мала у своїх руках 46% золотого запасу світу, могла б відновити статус-кво, збільшивши грошову масу й дозволивши зростання цін. Але вона відмовлялася робити це через внутрішні моменти, головно через бажання обмежити бум на Волл-стрит.
Відроджена система не витримала тиску Великої депресії. Охоплені кризою держави були змушені вибирати між порятунком вітчизняних банків та захистом прив’язки національної валюти до золота. Керівники регуляторів раз по раз зустрічались і обговорювали, як можна взяти кризу під контроль, але їм бракувало того духу співпраці, який панував до 1914 року. Австрія і Німеччина вийшли із системи в 1931-му. До 1936-го золотого стандарту вже не існувало.
У Бреттон-Вудсі світ укотре спробував створити універсальну систему. Але компроміси конференції, що відбулася там 1944 року, породили цілу мозаїку підходів. Країни прив’язували вартість своїх валют до долара, який, своєю чергою, залежав від золота. Але за надзвичайних обставин прив’язку можна було коригувати. Для допомоги в боротьбі із кризою створили МВФ; щоб кредитувати бідні країни – Світовий банк. Конференція також підготувала передумови для Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) – платформи торговельних перемовин і предтечі Світової організації торгівлі (СОТ).
У перші роки існування інституції Бреттон-Вудської системи особливо себе не проявляли. Кредити Світового банку в Європі від 1947 до 1953 року дорівнювали лише 5% американської допомоги в межах плану Маршалла. Зі скасуванням контролю над рухом капіталу й торгівлею почали даватися взнаки перекоси. Коли в якійсь країні уряд щедро виділяв кошти на соціальне забезпечення та воєнні авантюри, різко зростали дисбаланс торгівлі й інфляція, що зменшувало довіру до валютної прив’язки. До кінця 1960-х це напруження вийшло з-під контролю. 1967 року Британія була змушена вдатися до девальвації фунта, що підірвало довіру до системи. А 1971-го американський президент Річард Ніксон вирішив відмовитися від прив’язки до золота і провести девальвацію, аби не допустити різкого скорочення державних видатків для збалансування бюджету й контролю над інфляцією. Більшість великих держав вийшли із Бреттон-Вудської системи і встановили плаваючий курс валют.
Неодноразовий крах режимів фіксованого обмінного курсу мало похитнув віру в саму ідею спільної монетарної системи. Тож 1979 року лідери держав Старого світу започаткували Європейську валютну систему – попередницю нинішньої єврозони. Але ринки раз по раз піддавали сумніву готовність периферійних держав підганяти під її вимоги внутрішню економічну політику. Через сплеск скептицизму почалася критика прив’язки валют Італії та Британії, і в 1992 році ці країни були змушені вийти з системи. Попри те, офіційний Рим урешті погодився на глибшу валютну інтеграцію в зону євро.
Країнам, що розвиваються, теж було важко відмовитися від прив’язки валюти. Фіксовані курси можуть підтримувати валютно-фінансову дисципліну і приборкувати інфляцію – звичну проблему третього світу. А ще вони здатні зменшувати вартість кредитування. Проте занадто часто такі прив’язки закінчувалися проблемами, позаяк закредитовані економіки не могли підтримувати дисципліну, необхідну для їх захисту. Ринки карали за це негайно: починалися кризи й вимушені девальвації. Найдраматичнішою стала фінансова криза в Азії 1997–1998 років.
Але історія нічого не вчить, і плаваючі обмінні курси залишаються непопулярними. Країни, що розвиваються, перейшли натомість до регульованих курсів, підтримуваних через інтервенції. Китай, друга за величиною економіка світу, маніпулює своєю валютою особливо енергійно й подеколи прив’язував її до долара. Відтак більш ніж половину світової економічної активності зосереджено у двох масивних моновалютних блоках. Менш ніж десята частина нових економік залишають курси своїх валют на розсуд вільного ринку.
Неприязнь до плаваючого курсу залишається загадкою. Фіксовані курси можуть зменшити вартість кредитування, але часто вони штовхають до боргової ями й економічної кризи. Тим часом модерні технології обмежують витрати на валютні транзакції. Дослідження МВФ показало, що гнучкі обмінні курси зменшують уразливість і до макроекономічних, і до фінансових криз. А на думку Джозефа Ґаньйона, експерта Інституту міжнародної економіки Петерсона, держави із плаваючим валютним курсом успішніше подолали світову фінансову кризу та її наслідки.
Історія свідчить, що валютні угоди ніколи не існують довше за політико-економічну ситуацію, яка їх породила. В умовах різких змін глобальної економіки з появою цілого світу нових ринків важко уявити збереження панівної сьогодні монетарної системи. Китай заявляє про поступову лібералізацію руху свого капіталу й підтримку торгівлі в юанях. Можливо, на цьому опуститься завіса доларової ери, відкритої в Бреттон-Вудсі. Але на практиці Пекін не дуже прагне відмовлятися від звичної безпеки регульованого обмінного курсу. Із золотими звичками розлучатися важко.