Плавання в морі мистецтв

Той, хто змалечку виростає в мистецькому середовищі, відрізняється від інших тільки одним – філігранним смаком. Якщо до цього додається талант, то людина абсолютно вільно плаває в морі мистецтв. Таким, поза сумнівом, є Мілета Проданович – сербський художник, письменник і мистецтвознавець. Тиждень поспілкувався з ним під час промо-туру українського перекладу його нової книжки «Ультрамарин».

У. Т.: Для початку скажіть, будь ласка, кілька слів про «Ультрамарин».

– Це книжка про смерть мого батька, який був, як і я, художником. Сюжет будується навколо потреби звільнити його творчу майстерню, напхану речами, які він назбирав за своє довге життя. Тато орендував її понад 40 років. Мені дали на це три місяці. Коли перебирав речі, знайшов пош­тівку з кораблем «Лібурнія», і в моїй голові зринула ціла низка спогадів. 

«Ультрамарин» – це реконструкція сімейної подорожі Італією. У Європі XVIII–XIX століть освічені люди практикували так званий Великий тур, тобто мандрівку найвизначнішими культурними місцями Італії. Мені було 13, коли батьки взяли мене в таку поїздку.

Книжка не оминає також події кінця ХХ століття – війни і розпад Югославії. Період прощання з комунізмом був дуже складним для Європи, але в де­яких країнах він ще важчий і переріс у громадянські війни.

У часи мого дитинства юго­славська версія комунізму була, як сказали б актори «Монті Пайтона», «чимось зовсім іншим». Те, про що мешканці решти комуністичних країн не могли навіть мріяти, для нас було можливим. Наприклад, вільно подорожувати Європою. Але за цю свободу ми розплатилися в 1990-ті. На Балканах є повір’я, що не буває такого покоління, яке не зазнало б війни. Спочатку я думав, що моя генерація буде першою, але помилявся.   

Отже, попри весь той пережитий жах, намагався написати книжку, яка не була б сповнена лементів і страхіть. У всіх попередніх творах я описував травматичний досвід. «Ультрамарин» планував як книжку про смерть, цілком позбавлену жаху. Звичайно, батько – найближча мені людина. І ця втрата – трагедія, але, коли його не стало, зрозумів, що він досягнув усього, чого хотів, за свої 83 роки. 

Наративна структура кни­ж­­ки дуже проста – це зібрання коротких спогадів, тут немає традиційного сюжету.

У. Т.: Яке символічне навантаження ви вкладаєте в назву «Ультрамарин»?

– Назва має кілька символічних шарів. По-перше, ультрамарин – це відтінок синього кольо­­ру, найближчого до фіолетового, тобто, мабуть, найбільш метафізичний його відтінок. Пігмент ультрамарину завезли в Європу в середні віки з Центральної Азії через Шовковий шлях. Це улюблений колір батька, що був традиційним художником-пейза­жис­­том. По-друге, у книж­­ці йдеть­­­­ся про подорож морем, а цей пігмент також доставляли саме тим шляхом, і сама його назва означає буквально «через море». По-третє, вона про смерть, яка в нашій культурі завжди асоціюється з подорожжю через воду (річку).

У. Т.: Зробімо невеличкий тест на асоціацію з іншими кольорами, наприклад, тими, які виділив у своїй класифікації Ньютон… Отже, з чим у вас асоціюється червоний?

– Це важливий колір. Червоний і білий – найдавніша доісторична опозиція кольорів. Червоний – завжди вогонь та енергія. Особисто я дуже люблю й часто використовую його. Оранжевий – літо. Жовтий – багатство. Голубий – політ. Синій – складна філософія. Фіолетовий – невизначеність.

У. Т.: А тепер ахроматичні кольори: що скажете про чорний і білий?

– Білий – щось дуже широке, відкрите й чисте. Чорний – вельми серйозне і просте. Коли я був студентом, носив лише чорний одяг. Тоді якось прочитав інтер­в’ю Лу Ріда (американський рок-музикант, поет, один із засновників гурту The Velvet Underg­­round. – Ред.), у якому він сказав, що коли чоловік ходить тільки в чорному, то стає значно простішим. І в мене було просте життя, доки не познайомився з майбутньою дружиною, яка змусила мене звернути увагу й на інші кольори.

У. Т.: Чим зараз живе сучасне сербське візуальне мистецтво?

– Я, так би мовити, певної мірою інсайдер, тому можу відстежувати тенденції. Усе почалося відразу після Другої світової. У 1948-му Тіто посварився зі Сталіним. Уряд Югославії почав піклуватися про мистецтво. Країна прагнула показати Заходу, що в нас є свій авангард і ми йдемо в ногу зі світом. У 1970-х від цієї моделі поступово відійшли, але на той час уже були сильні молодіжні мистецькі рухи та андеграунд. Центр студентської культури все одно підтримувала держава. Ми мали можливість, наприклад, побачити перформанси Йозефа Бойса. Сформувалася ціла плеяда перформансистів, найвизначнішою представницею якої є всесвітньо відома Марина Абрамович. Ок­рім неї були й інші сильні особистості, як-от Раша Тодосієвич. Зараз ця генерація вже немолода, але все ще активна. Потім у нас було покоління постмодерністів. Після жахливих війн стало популярним критичне мистецтво. Багато моїх колег, як і я, видали чимало критичних робіт.

Нині мистецтво перебуває в досить дивному стані, що нагадує український, – розчарування та втрачені надії. Є тенденція до іронічних робіт. Вони не критичні, а радше цинічні. Музей сучасного мистецтва закрили 2000 року для перебудови. Спочатку його зруйнували, а грошей на завершення проекту немає. Тож головна інституція сучасного мистецтва фактично не працює вже 10 років. Кошти на нього майже не виділяють. 

У. Т.: Наскільки я зрозумів, у Югославії майже не було соцреалізму?

– Був, але панував дуже короткий період – у 1945–1949 роках. Приміром, мій тато завжди з нього жартував. Коли він закінчував навчання, мав створити величезне батальне полотно, але потім порізав його на шматки, на яких намалював інші картини. Ми маємо кілька прикладів цього напряму, але вони маргінальні. Так, у жанрі пам’я­тни­ків державною лінією була абстрактна скульптура. Тобто па­­­­­м’я­­т­­ники 1950–1960-х споруджені суто в абстрактному ключі.

У. Т.: А як ви оцінюєте сучасну сербську літературу?  

– Ситуація вельми подібна до візуальних мистецтв. Немає жодної домінантної схеми. Я належу до покоління, що доповнило набір традиційних тем. Попередня генерація віддавала перевагу натуралістичним сюжетам із суспільних маргінесів, а ми ввели інші.

Проблема в тому, що люди бідні, й книжки ніхто не купує. Зараз у нас багато перекладів, легкого чтива. З нових феноменів можу виокремити такий, що телеведучі новин і прогнозів погоди стали зірками літератури. Вони страшенно популярні й роблять із літератури реаліті-шоу. Але знову ж таки різні літературні напрями спокійно собі розвиваються. Є добрі книжки і не дуже. Адже так не буває, щоб писалися тільки шедеври.

У. Т.: Критики називають вас пост-постмодерністом. Чи погоджуєтеся ви з цим визначенням?

– Щось у тому є. Я виріс і почав працювати в час, коли робився акцент на життєвому досві­­ді, космополітизмі, ко­ли на зміну великим епосам приходила мала форма. Час­­то використовую кола­­жі і в художніх, і в літературних проектах. Ніколи не маю абсолютно чіткого й заздалегідь визначеного уявлення, що і як мені писати чи який вигляд повинна мати моя виставка. Метод уже приходить як констатація апостеріорі. Я вважаю себе абсолютно вільним – можу зробити щось традиційне або яки­йсь колаж. Книжка «Ультрамарин» – гарний приклад, бо тут абсолютно різні підходи поєднані під одними палітурками. Тому з визначенням пост-пост погоджуюся. Хоча це не ідеальний термін.