Ця рішуча вимога вождя була продиктована його острахом перед ситуацією, що складалася в Україні. Але не голод, який навесні того року вже забрав життя кількасот тисяч українців, тривожив генсека. «Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным», — нарікав він у тому самому листі. І робив висновок: «Если не возьмемся теперь же за выправление положения на Украине, Украину можем потерять».
Вочевидь, саме цей лист і запустив підготовку спеціального плану з «перевиховання» українців і перетворення України в «зразкову республіку». Результатом його реалізації й став Голодомор.
Плоди колективізації
Рік перед тим, 1931-го, Сталін, здавалося, мав би святкувати перемогу. Селянський спротив колективізації подолано. Більшість селян врешті-решт змусили вступити до колгоспів. Держава дістала повний контроль над результатами їхньої праці. З тих самих колгоспів влада впродовж 1930–1931 років «викачала» для експорту за кордон рекордні обсяги зерна. Але вже навесні 1932-го стало очевидно, що перемога в Україні виявилася пірровою. На виконання хлібозаготівель 1931 року в селян було забрано майже весь вирощений урожай. І навесні 1932-го багато районів України охопив голод. У республіці знову піднімалася хвиля селянських протестів та бунтів.
Читайте також: Роздратування голодом
Ба більше, навіть серед місцевих партійних осередків відчувалося глухе несхвалення кроків центральної влади. «В Украинской компартии (500 тысяч членов, хе-хе) обретается немало (да, немало!) гнилых элементов, сознательных и бессознательных петлюровцев», — безапеляційно писав у згаданому листі генсек.
Головною причиною критичної ситуації, що склалася тоді в Україні, була неефективна колгоспна система. Селяни, котрі працювали за умовні трудодні, не мали жодного зацікавлення виконувати роботу якісно. А керівництво колгоспів, що рекрутувалося переважно з партійних активістів, часто виявлялося некомпетентним і неефективним. Місцеві керівники у своїй роботі воліли не виявляти власної господарської ініціативи, а орієнтувалися на вказівки партійних органів, навіть якщо ті суперечили здоровому глузду.
Тож результати колгоспного господарювання вже на весну 1932 року виявилися плачевними. З осені багато ланів залишилися незасіяними, а ті, що засіяли, поросли бур’янами. Та й збирання врожаю супроводжувалося численними втратами через неефективну його організацію. До того ж давався взнаки й брак зацікавленості рядових колгоспників у результатах праці. «Хоч би як ти старався, однаково весь хліб із села вивезуть» — таким було переконання більшості селян.
Перша хвиля геноциду
Але в усьому цьому вище партійне керівництво бачило злий умисел і саботаж українців. Тож їх потрібно покарати й перевиховати. Голодування мало навчити українських селян «уму-розуму», як про це мимохідь згадав Станіслав Косіор у 1933-му.
Усі подальші кроки кремлівського керівництва засвідчують, що діяло воно за ретельно розробленим планом. Організований ним Голодомор фактично був спеціально спланованою та ретельно замаскованою каральною операцією. Жодного документа з цим планом, звичайно ж, не збереглося. Але уважний аналіз дій тодішньої влади дає змогу відтворити задум цієї страхітливої спецоперації.
План загалом містив три головні етапи: підготовку, вбивство й замітання слідів. Крім того, була розроблена ціла система заходів прикриття.
«Натхненні» організатори. Каганович, Сталін і Постишев — верхівка машини геноциду
Першим кроком до майбутнього вбивства голодом було встановлення для України ще в липні явно нереальних планів хлібопоставок із врожаю 1932 року. Ця свідомо закладена нереальність планів, з одного боку, передбачала відбирання всього вирощеного, а з другого — створювала ґрунт для майбутніх звинувачень українців у саботажі й шкідництві. А ще давала нагоду владі застосовувати різні маніпуляції. Так, наприкінці серпня та жовтня Сталін особисто «милостиво» дозволить дещо зменшити плани хлібозаготівель. Але й це лише складник злочинних намірів. Адже навіть такий план для українського села був непосильним. Ба більше, нібито це зменшення використали для перерозподілу обсягів поставок збіжжя, щоб і ті, хто виконав попередні плани, знову опинялись у становищі винних державі.
Сама операція з покарання українців-«саботажників», вочевидь, була затверджена восени 1932-го. 22 жовтня політбюро ВКП(б) відряджає в Україну «в целях усиления хлебозаготовок сроком на две декады» Вячєслава Молотова на чолі спеціальної групи. Інша група на чолі з Лазарем Кагановичем була відряджена на Північний Кавказ, де основна увага зосереджувалася на заселеній українцями Кубані.
Відрядження Молотова стало справді надзвичайним кроком. Адже він був не просто високим партійним функціонером, а головою Раднаркому СРСР. Кажучи сучасними термінами, радянським прем’єр-міністром. Тобто в тодішнього радянського уряду не виявилося важливіших справ, ніж «посилення хлібозаготівель» в Україні. Це все свідчить про виключність завдань, які перед Молотовим поставив Сталін.
Фактично сталінський прем’єр-міністр став відповідальним за організацію та реалізацію першого етапу голодоморної спецоперації.
Читайте також: Чому в Кремлі замовчували голод 1921 року в Україні
Під час цього режим вирішував три завдання. По-перше, вилучав максимальну кількість зерна в селян у процесі хлібозаготівельної кампанії. По-друге, одночасно в межах «посилення хлібозаготівель» готував ґрунт для звинувачень усіх українців у саботажі. І по-третє, група Вячєслава Молотова ще й організовувала ефективну репресивну систему для майбутнього вбивства голодом. «Нужно как можно скорее сломить имеющиеся демобилизационные настроения, прикрываемые зачастую беспринципной оппортунистической аллилуйщиной», — повідомляв Молотов телеграмою Сталіну 30 жовтня, пропонуючи відправити в Україну додаткові перевірені партійні кадри.
Відразу після приїзду Молотова політбюро ЦК КП(б)У починає видавати одна за одною директиви й постанови про хлібозаготівлі. Їхньою центральною вимогою є посилення репресій проти «саботажників». Молотов об’їжджає області України, дає вказівки районним керівникам. З часу приїзду комісії Молотова тут стрімко зростає кількість арештованих за саботаж хлібозаготівель.
Остаточна «зачистка»
Спусковий гачок вбивства голодом був натиснутий 18 листопада, коли за вказівками Молотова ЦК КП(б)У ухвалює постанови про запровадження натуральних штрафів, «чорних дощок», мобілізацію партійних кадрів для проведення хлібозаготівель, а також щодо чекістської операції з ліквідації «кулацьких і петлюрівських гнізд». І вже 22 листопада голова ГПУ Станіслав Реденс просить Косіора затвердити план операції «з нанесення оперативного удару по класовому ворогу», яка охоплювала 243 райони України.
До початку грудня рішеннями обласних владних чи партійних органів понад 400 населених пунктів чи колгоспів були занесені на «чорні дошки». 6 грудня 1932 року спеціальною постановою була створена республіканська «чорна дошка», на яку занесли шість великих сіл із різних областей.
Основним методом хлібозаготівель стають обшуки в селянських дворах. Реальна влада в селах переходить до «уповноважених із хлібозаготівель» — партійних функціонерів, спеціально відряджених із районних чи обласних центрів або ж промислових міст. У них було єдине завдання — знайти та конфіскувати збіжжя, і для цього вони мали всю повноту влади. Проводили обшуки так звані буксирні бригади, що формувалися з комуністів, комсомольців та інших провладних активістів.
«Ця бригада ходить попід хатами й бере, що в кого хоче, і де діває — невідомо. Є випадки, що забирають хліб, скільки є, а як не даєш з хати, то арештують і забирають все майно. Як не даєш, то ще й поб’ють, або не пускаєш до хати, то вони двері б’ють. Дехто й купив хліба, то бригада каже «вкрав з колгоспу», а то беруть з погребів капусту, огірки і все», — інформував у грудні 1932-го редколегію газети «Радянське село» один із її дописувачів про «діяльність» такої бригади в селі Краснопілля тодішньої Одеської (сьогодні Кіровоградської) області.
У грудні 1932 року розпочинається другий етап вбивства голодом українців. Влада переходить до повного вилучення харчів в українських селян. ЦК ВКП(б) відправляє в Україну Лазаря Кагановича та Павла Постишева для збільшення хлібозаготівель. Каганович під час інспекційної поїздки українськими областями залякує місцеве керівництво й вимагає посилення репресій.
«В морду бить никогда не следует. Но умело проведенные обыски, и не только у единоличников, но и у колхозников, рабочих, коммунистов, — это не перегиб. Надо село взять в такой «штосс», чтобы сами крестьяне раскрыли ямы», — міркуватиме він у своєму щоденнику під час інспекції Одеської області в грудні 1932-го.
Читайте також: Гарет Джоунз – самовидець янгола голоду
Одночасно розгортається всесоюзна кампанія зі звинувачення українців у саботажі хлібозаготівель і підготовці повстання. На початку грудня 1932 року Сталін особисто наказує розповсюдити серед партійного й державного активу матеріали так званої Оріхівської справи проти керівників Оріхівського району (тепер Запорізька область), яких було засуджено за саботаж хлібозаготівель. Наприкінці місяця з’являється доповідна записка Всеволода Балицького про нібито підготовку навесні 1933-го повстання в Україні. Із цією запискою Сталін наказує ознайомити партійних функціонерів усього Союзу.
14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалюють таємну постанову «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі і в Західній області». І вона разом із посиленням репресій проти «саботажників» визначала ліквідацію українських шкіл на Кубані та масове переслідування української інтелігенції. Зміст цього документа є переконливим підтвердженням того, що метою штучно організованого голоду було руйнування української національної ідентичності й винищення українців як нації.
Наприкінці грудня 1932-го Лазар Каганович під прикриттям хлібозаготівель змушує місцевих керівників вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал. Його наказ виконано. А 1 січня 1933 року постановою ВКП(б) про застосування найжорстокіших репресій до тих, хто не здасть хліб, українцям оголосили ультиматум. І відразу режим завдав останнього удару українському селу. Впродовж січня — на початку лютого 1933-го українськими селами прокотилася хвиля масових подвірних обшуків. Забиралося все. Селяни були позбавлені останніх залишків їжі. Їх було приречено на голодну смерть.
«А приказ — убить голодом крестьян на Украине, на Дону, на Кубани, убить с малыми детьми. Указание было забрать и семенной фонд весь. Искали зерно, как будто не хлеб это, а бомбы, пулеметы. Землю истыкали штыками, шомполами, все подполы перекопали, все полы повзламывали, в огородах искали. У некоторых забирали зерно, что в хатах было, — в горшки, в корыта ссыпаны. У одной женщины хлеб печеный забрали, погрузили на подводу и тоже в район отвезли» — ці слова героїні роману Василя Гроссмана «Все минає», опублікованого в 1970 році, точно передають атмосферу того, що творилося в Україні восени 1932-го — на початку 1933-го.
Наприкінці січня 1933-го організатори геноциду перейшли до реалізації фінального етапу спецоперації. Головними завданнями були: добити непокірних; забезпечити весняну посівну; замести сліди злочину. Ці розпорядження віддали Павлові Постишеву, якого 24 січня 1933 року призначено фактичним керівником УССР на посаді другого секретаря ЦК КП(б)У.
Перед тим, 22 січня 1933-го, директивою Сталіна селянам заборонялося виїжджати з території УССР і Кубані в інші місцевості Радянського Союзу. Українцям припинили продавати квитки на залізничний і водний транспорт. Дороги блокували підрозділи ГПУ. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували та повертали назад. Тільки за перші півтора місяці дії цієї директиви було затримано майже 220 тис. селян. Із них понад 186 тис. силоміць повертають у села, де вони були приречені на голодну смерть. Пізніше заблокували дороги до міст, щоб не пустити до них тих, хто голодує.
Знищити пам’ять
Із лютого 1933 року Україні починають виділяти допомогу — вибіркову й недостатню. Вона була спрямована не на подолання голоду та порятунок українців, а на забезпечення виробничих потреб під час посівних і збиральних кампаній. Передусім допомога призначалася партійному та комсомольському керівництву, активістам. Якщо продовольство надходило до села, його використовували лише для громадського харчування тих колгоспників, котрі виходили на роботу. Знесиленим, старим, а також селянам-одноосібникам не допомагали.
Читайте також: Голодомор як геноцид: якою мусить бути доказова база?
«А люди знай мрут так что в одну яму кладут душ по 6 потому что некому могилы копать. 27/IV умер Бутенко Николай Федорович молодой парень 22 лет настоящий гвардеец большого роста красивый и пришлось умереть голодной смертью лиш потому что сельсовет не дал ему справки как сыну розкуркуленого отца а без справки нигде на работу не примают. А весной когда уже он совсем ослаб тогда и работа была но он не мог работать и пришлось ему умереть голодной смертью», — писатиме у своєму щоденнику Іван Білоус, селянин із Харківщини.
Тож, попри нібито «допомогу», яку надавали українським областям, смертність там упродовж першої половини 1933 року невпинно зростала. І піка сягла в червні 1933-го, коли, за підрахунками вчених-демографів, померло понад мільйон чоловіків, жінок і дітей.
Але владоможці всіма силами намагаються не допустити, щоб про влаштований ними голод хтось говорив. Навіть у власній діловій переписці, пишучи про опухання десятків і сотень тисяч сімей, голод не згадують. Партійці та чекісти пишуть лише про «продовольчі труднощі». У книгах реєстрації смертності з’являються нові терміни, як-от «безбілковий набряк» на позначення смерті з голоду. З другої половини 1933-го у вимерлі з голоду села України починають переселяти колгоспників із російських областей і Білорусі. Наприкінці того року книги реєстрації смертності за 1933-й вилучають із сільрад. Так режим намагався приховати масштаби свого злочину.
Водночас, коли в селах щодня помирають тисячі, Павєл Постишев береться «остаточно вирішувати питання» ще й українських інтелектуалів. У республіці розгортається шалена кампанія «очищення» України від «петлюрівців» та «українських націоналістів». За офіційними даними, в Україні в 1933 році було арештовано більше людей, ніж у 1938‑му. Поступ українізації було зупинено, у республіці розпочиналася русифікація. А українські села перетворилися на «кладбища суровой школы», як висловився «один енкаведе» в романі Василя Гроссмана «Все минає».