Зокрема, з початку весни обіцяє почати марафон з індексації пенсій для різних категорій українців. Також обов’язково розвиватиме спорт, культуру, продовжить діджиталізацію, ну, і, звичайно, масштабні інфраструктурні проєкти на кшталт «Великого будівництва». Про це під час першого засідання Кабінету Міністрів України розповів особисто прем’єр-міністр Денис Шмигаль, додавши, що паралельно також працюватиме ще й над підписанням додаткових п’яти безвізів із Євросоюзом: промисловим, енергетичним, митним, транспортним та цифровим.
Єдине, про що не відважився повідомити прем’єр-міністр, що працювати його міністри та він можуть над чим забажають і на що вистачить фантазії й нічого їм за це не буде. Адже уряд Дениса Шмигаля — чи не єдиний в українській історії, який примудрився два роки заправляти країною без затвердженої парламентом програми й, попри численні проколи, потужні скандали та відверті управлінські провали, хоч як це дивно, досі тримається на плаву. І хоча частину посадовців усе ж довелося замінити в процесі, проте цей косметичний ремонт був переважно вимушеним (за винятком МВС), задля зняття напруження в тих напрямах, де були справді критичні помилки.
Очевидно, що жодної провини самих урядовців у такій дивній ситуації немає, адже вони двічі писали плани, подавали проєкт депутатам, але ті їх не затверджували. Можливо, робили це свідомо, щоб не наділяти уряд традиційним імунітетом й мати можливість втручатися в його роботу. Не виключено, що такий формат був від початку схвалений в Офісі Президента або й навіть лежав в основі якихось кулуарних домовленостей, адже уряд Шмигаля — це не однорідна субстанція, а все-таки плід компромісу всіляких груп впливу з оточення Володимира Зеленського. Врешті, хоч які б там були мотивації, але самим урядовцям така безконтрольність також на руку. Сам собі ставиш завдання, сам виконуєш, сам звітуєш. Принаймні за перший рік вони примудрилися виконати свою програму аж на 9% (за даними аналітичного порталу «Слово і діло»), і це навіть дуже похвально.
Читайте також: Володимир Крижанівський: «Якби Путін і Єльцин помінялися місцями, то Росія пішла б на Україну раніше»
Звісно, іноді з ОП вимагають якихсь результатів, висловлюють побажання або й відверто змушують до активності. Утім, коли орієнтуватися в пріоритетах і знайти спільну мову з кураторами, можна чудово себе почувати. Принаймні, аналізуючи досягнення звільнених уже міністрів, можна побачити, що вони не надто втомлювалися на роботі, але сяке-таке майбутнє своїм дітям і внукам, схоже, забезпечили. Ну, і те, що про них після звільнення всі якось раптом забули, теж доволі показово. Врешті, про яку програму можна говорити, коли навіть президент сам не знає, чого хоче й куди рухається його країна? За таких обставин укотре пообіцявши написати чергову програму діяльності уряду, як зробив це ще восени прем’єр (в основу якої мали б лягти Національна економічна стратегія, план реалізації ініціатив президента, пріоритетні законопроєкти та бюджетна декларація), і подати її в парламент до кінця року, можна спокійно цього не робити (як він і вчинив). Хоча б тому, що обов’язково з’являться нагальні проблеми, які доведеться терміново розв’язувати й уже по-справжньому відточити свої антикризові уміння в екстреному режимі.
І хоч що б там озвучував пан Шмигаль чи його підопічні, хоч що б планували та звітували, у 2022 році, як і в попередні роки, вони змушені будуть працювати у вже звичному для себе режимі пожежної команди. А це означає реагувати на несподівані виклики, гасити джерела займання та рятувати потерпілих, хоча всього цього можна було б спокійно уникнути, якби заздалегідь правильно спланувати, порахувати й зробити. Але по-іншому цей уряд не вміє та й не хоче працювати. До того ж ситуація в країні аж ніяк не сприяє втіленню далекосяжних проєктів. Вимагає постійного моніторингу та вчасного реагування. І питання не завжди навіть у злих воріженьках, які стягують свої іржаві танки під український кордон і створюють неабияку загрозу для мирного процвітання нашої економіки. Так вони роблять не постійно, а лише час від часу, і пристосуватися до життя в стані війни за сім років можна було б спокійно. Але проблеми українські урядовці вміють створити собі самі й роблять це аж настільки талановито, що злим воріженькам не залишається нічого іншого, як стоячи аплодувати.
Скажімо, у вересні 2021 року з парламентської трибуни прем’єр-міністр Денис Шмигаль заявив, що Україна готова до опалювального сезону 2021–2022 й тарифи на «комуналку», зокрема ціни на газ, рости не будуть. Ще раніше він запевняв, що підстав підвищувати тарифи на комунальні послуги в Україні взагалі немає й фіксована ціна на газ від «Нафтогазу» не буде перевищувати 8 гривень за кубічний метр. Яким великим було здивування українців, коли вони за місяць-півтора дізналися, що вугілля в котельнях зненацька почало закінчуватись, а газу в сховищах вистачить за умови, коли взимку взагалі не буде морозів. Ба більше, якщо тарифи для населення чиновникам і справді ще якось вдалося втримати, то ціни на газ для промисловості через спекуляції на європейських біржах почали зростати неймовірно. На початку зими пекарі, кондитери, виробники молочних та м’ясних товарів в один голос заволали, що змушені зупинити виробництво, бо ціни на газ для них зросли з 6–7 тис. грн за тисячу кубометрів до 50–70 тис. грн, і це непіднімний тягар. Довелося чиновникам, які вже спакували валізи на Сейшели, шукати під ялиночку вугілля по цілому світу, втручатися в ціноутворення гречки, борошна, цукру та молока, вирівнювати вартість газу для виробників харчової продукції, словом, рятувати вітчизняну економіку від можливого колапсу, якого можна було б спокійно уникнути, лише правильно розставивши пріоритети в роботі. Хоча і в момент порятунку потопельників не обійшлося без дивовижних маніпуляцій. Маючи намір внести й свою лепту в проголошений президентом хрестовий похід проти олігархів, урядовці поспішили записати в перелік «соціально значущих» підприємств, яким видобутий в Україні газ мають продавати за пільговою ціною, компанії олігархів Юрія Косюка, Віталія Хомутинніка, Андрія Веревського, Віталія Антонова та навіть Дмитра Фірташа. І хоча деякі з них певним чином справді належать до виробників «борошна, молока, олії, яєць чи курятини», а деякі, згідно з ліцензіями, гіпотетично могли б цим займатись, але хтозна, чи потребують вони аж таких тепличних умов на тлі своїх мільярдних заробітків, постійних пільг, дотацій і повернень ПДВ від держави.
Читайте також: Чому Путін може вторгнутись в Україну та який вихід є у Заходу
Звичайно, роботу Кабінету Міністрів обов’язково слід розглядати невіддільно від політики ОП чи парламенту. Навіть попри скарги на невдалу співпрацю, критику чи нелюбов поміж цих гравців, усі вони — складники одного механізму. Усі вони працюють на одну ідею й заробляють бали та гроші, підставляючи одне одному плече. Усі розуміють, що оперативне керування урядом здійснюється з офісу Банкової, де своєю чергою керуються електоральними замірами й відповідно до їхніх результатів запускають у дію ті чи інші програми. Така модель роботи була нав’язана Денису Шмигалю з перших днів його урядування, і, здається, це його цілком влаштовує. Зважаючи на те, що жодне з пророцтв про відставку прем’єра досі не здійснилось і він продовжує працювати, вибрана ним тактика цілком вдала, принаймні за цих обставин.
На відміну від попередників під орудою Олексія Гончарука, які жили в мареві реформаторства та інших самокатів, чиновники Дениса Шмигаля більш приземлені й прагматичні, на них можна опертися навіть у делікатних справах, як, скажімо, під час розподілу грошей на програму «Велике будівництво». Звісно, вони зовсім не позбавлені духу популізму, яким просякнута вся владна команда Володимира Зеленського, але сам Шмигаль — не прихильник дешевого піару. Якщо він і погоджується вколотися бустерною дозою вакцини на камеру, то виключно задля доброї справи, ну, а пам’ятаючи золоту приказку автомобілістів «тихше їдеш — далі будеш», узагалі, схоже, намагається уникати слизьких тем і не лізти поперед батька в пекло, розв’язувати проблеми в міру накопичення та якомога менше світитися на публіку.
Звичайно, доля Кабміну й зокрема прем’єр-міністра може в будь-який момент кардинально змінитися. Хоча станом на сьогодні такий розвиток подій видається досить малоймовірним, адже знайти кращого від Дениса Шмигаля керівника уряду президенту буде вельми складно, але виключати можливість, що навіть із цим «ідеальним» слугою «слуг» Зеленський змушений буде розпрощатися, все ж не варто. Усе залежатиме від того, як далі розвиватиметься економічна та політична ситуація в країні (див. Тиждень № 1/2022) та яке саме рішення ухвалить для себе президент Володимир Зеленський стосовно власної участі чи неучасті в наступних змаганнях за президентський пост. Якщо вирішить удруге спробувати смак влади, доля уряду Шмигаля може виявитися не вартою заздрості — доведеться йому тоді стати цапом-відбувайлом за всі гріхи зроблені та незроблені, адже хтось має забрати на себе весь негатив від президента за нездійснені обіцянки та провальну політику.
Втім, коли Володимир Олександрович, зваживши шанси, все-таки вирішить повернутися до спокійнішого життя, Шмигаля навряд чи хтось чіпатиме, навіть якщо уряд знову доведеться оновити відсотків на 50, як минулого разу. Колишній топменеджер Ахметова, а нині очільник Кабміну Зеленського, про існування якого багато українців навіть не здогадується, і справді цінний кадр. Він не влазить у політику, на відміну від багатьох із команди президента (того ж Разумкова), не має яскраво виражених амбіцій, не намагається вести свою гру та водночас ще й виконує чи не всі забаганки глави держави та його офісу. Плюс доволі вправно дає собі раду з конкурентами всередині команди, майже безболісно позбуваючись охочих зайняти його місце. З такими рисами він буде потрібний будь-якій владі. А що результати роботи не завжди відповідають обіцянкам та планам — то вже хто на що вчився.