Стратегічна залученість — найкращий шлях для союзників США
Європа готується до найгіршого. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн відверто заявила в інтерв’ю німецькому виданню Die Zeit: «Той Захід, який ми знали раніше, більше не існує». Катастрофічна ситуація має багато вимірів: занепад демократії; конституційна криза; загроза торговельної війни; зближення США і Росії.
Похмуру перспективу «беззахідності» вперше висвітлили на Мюнхенській конференції з безпеки 2020 року. Минуло п’ять років, а ми й досі на тому ж місці. І катастрофи все ще можна уникнути. Відвідавши минулого тижня Білий дім для першої зустрічі з європейським лідером після тарифного бліцу президентської адміністрації прем’єрка Італії Джорджа Мелоні звернулася до Дональда Трампа по допомогу. «Моя мета — зробити Захід знову великим, і я думаю, ми можемо здійснити це разом», — сказала вона. «Можемо», — відповів президент.
Не зовсім відтворення Атлантичної хартії 1941 року, і коментатори поквапилися розкритикувати Мелоні за нездатність забезпечити прорив у торгівлі. Але італійська лідерка продемонструвала, що можна знайти спільну мову (критикуючи крайнощі woke-революції і підкреслюючи успіхи у стримуванні міграції) і зміцнити дружні особисті відносини. Мелоні змусила президента Трампа відмовитися від химерного припущення, мовбито Україна розпочала війну з Росією. І, незважаючи на свою євроскептичну програму, прем’єрка не порвала з ЄС і не намагалася підірвати його позиції.
Змінилися загалом і настрої. Союзники перестали бути в усьому винними і навіть можуть стати корисними. Віцепрезидент Джей Ді Венс здійснив у відповідь дружній візит до Рима — свій перший візит до Європи після войовничого виступу на лютневій Мюнхенській конференції з безпеки. Зараз обговорюється візит президента до італійської столиці на саміт з лідерами ЄС. Якщо зустріч пройде вдало, можна покладати надії на саміт НАТО, що відбудеться в червні в Гаазі.
Та не поспішаймо пити шампанське. Трансатлантичні відносини — досі крихкі і вкриті синцями, і катастрофічний світовий порядок, за якого виживають найсильніші, тривожно близький. Але всі можуть узяти приклад із Мелоні. Європейським лідерам не обов’язково має подобатися стиль президента Трампа, щоб знаходити спільні корисні теми для переговорів.
Натомість альтернативи гірші. Якщо сидіти набурмосившись удома або публічно критикувати президента США, це навряд чи виправить ситуацію. Запеклі критики можуть зривати овації у своїх країнах, але не мають аргументів про те, як їхня позиція покращить практичні результати. Американці не збираються раптом сказати європейцям: «Щиро дякуємо, що сказали нам, що наш президент — ідіот, а в його команді некомпетентні шахраї і фанатики. Спасибі вам за холодне презирство, з яким ви до нас ставилися. Тепер ми отямилися і все зміниться».
Європейці також не повинні піддаватися спокусі радіти, якщо і коли США змінять курс. Вони теж наробили багато помилок. Виправлення цих помилок має стати основою політики країн Європи. «Швидко рухатися й діяти» — ось належний девіз (замість «ламати», як це робить американська IT-бролігархія). Європа потребує нових інституцій для оборони й безпеки, а також кращого прийняття рішень у старих інституціях, зокрема для сприяння зростанню й інноваціям.
Ризиків не бракує: дехто в адміністрації Трампа волів би бачити слабку, розколоту Європу, радше ніж об’єднану й сильну. Та що більше роблять європейці, то краще вони підготовлені на випадок катастрофи, і то більша ймовірність її уникнути. Як зазначила в інтерв’ю фон дер Ляєн, «реальність — сильний союзник». І реальність по обидва боки Атлантики перемагає.