Недавні «імперці» й прихильники «русскіх» земель від Одеси до Харкова переважно вимерли на полях Семенівки, частина їх була викинута з «ДНР» разом із головним оплотом самодержавства Іґорєм Ґіркіним. Усі «опозиційні» офіційному окупаційному режиму військові структури на кшталт «казачєства» давно загнані або у військові корпуси, або в могили, а нинішнє «ополчення» суттєво розбавлене «російськими добровольцями», які отримують утричі більшу грошову винагороду, ніж місцева патріотична меншість.
Таке становище обурює. І не тільки тому, що «Донбас наш» не спрацював на місцевих вугільних звалищах, які виявилися нікому не потрібними у «великій Росії». Ті, хто боровся за демаркаційну лінію поблизу «споконвіку російського» Маріуполя, цілком справедливо вже розуміють, що, не потрапивши до жодної з цих елітних «республіканських» структур і не маючи змоги й надалі грабувати через брак матеріалу для крадіжок, змушені або, навіть за місцевими мірками, ледве животіти, або шукати нові джерела доходу для патріотичних сердець. Але, крім війни, Росія ще нічого не придумала, а тому в «республіканському» середовищі дедалі частіше поширюються чутки про нову «золоту жилу», яку пропонує то єнакіївський військкомат, то місцеві, донецькі, мобілізаційні структури. Повоювати за «святу вітчизну» та «віру православну» десь у сирійських пісках і раніше було небагато охочих, адже перспектива бути обезголовленим за «інтереси Росії» куди більш сумна, ніж млява війна тут, на Донбасі.
Читайте також: «Русская осєнь» Донбасу
Днями зустрів одного зі своїх нечисленних знайомих, що ще лишилися в лавах «ополчення». Нечисленних, тому що більшість відомих мені «ополченців» уже або звільнилися/дезертирували, або загинули. Людину цю я не бачив уже кілька місяців і на запитання «як справи?» почув абсолютно неочікувану для себе відповідь: «Та ось, думаю, може, до Сирії махнути?».
Як виявилося, справи в місцевої «новоруської» братії і справді не дуже: крім уже традиційних затримок зарплати й переливання з пустого в порожнє у вигляді охорони всіх можливих складів і приватних котеджів місцеве «ополчення» буквально страждає на «синдром війни в заливі» й насилу терпить нинішнє перемир’я. Безумовно, фінансовий чинник для багатьох є визначальним, оскільки в часи, коли точилися бої за аеропорт, за умови участі в його штурмі можна було отримувати від 3 тис. грн за тиждень, хоча й максимально ризикуючи своїм життям порівняно з тими, хто, скажімо, просто чергував на постах. А тепер рівень оплати скотився до 7–15 тис. руб. без найменшої можливості підвищити цю «жалюгідну» цифру. До того ж уже 2016-й, а не серпень 2014-го, коли можна було, натягнувши папаху з жовтим хрестом, «віджимати» абсолютно все, що потрапляло на очі: від карет швидкої допомоги (а мені відомі й такі «смішні» прецеденти) до приватних магазинів і бутиків. Цей золотий для місцевих шукачів «русского міра» час уже давно канув у Лету, і тепер усі вершки з боротьби за «святу Русь» знімають лише ті, хто стоїть наверху цієї драбини. А решта… 7 тис. руб. і пляшка горілки з місцевого «Амстору» як уже звичний втішний засіб.
Читайте також: Віртуальна залізна завіса
І мій знайомий у такій ситуації розказав про «неофіціалку», згідно з якою російським добровольцям, які вже навоювалися на Донбасі, обіцяють від 40 тис. руб., якщо вони зголосяться потрясти кістками вже трохи південніше, на сирійській землі.
Коли я запитав, а як же, власне, Донбас, Маріуполь, «республіка» в межах області й узагалі, так би мовити, танки з написом «на Вашингтон», мій недавній приятель зробив таку міну, ніби розмовляв із цілковитим ідіотом: «Який там уже Маріуполь? Його треба було брати на надриві, на загальному піднесенні, коли брали село за селом. А тепер те вже захлинулося: усі розсілися по теплих кріслах… Захарченко замість того, щоб воювати з «укропами», воює з «Востоком», Ходаковський узагалі мутний персонаж, скільки разів чув від пацанів, як його люди підставляли того самого Гіві й Сомалі в аеропорту. А Гіві й ті, хто починав зі Стрєлковим, уже давно лягли під Захара, і там уже ні вправо, ні вліво. Ну а чого винити мужиків? У них кабінети не гірші, ніж у «Головного», у теплі та затишку… Коротше, ніякої ідеї тут уже немає: так, болото».
При цьому Сирія виявилася для нього неабиякою дилемою, і не тільки тому, що тут лишається сім’я. Якщо Росія бере участь у сирійському конфлікті офіційними підрозділами, які ніхто ні від кого не приховує, і відповідно фінансує, то донбаським трудівникам пропонується ледь не варіант із «місцевою самообороною», офіційно озброєною камінням і дубинами, яка не може претендувати ні на що у випадку розсилки частин тіла родичам або близьким. Одним словом, російський воєнний маятник вкотре колихнувся в бік маргіналів, які
роблять будь-яку війну.