План “Б” Богдана Хмельницького

 

Навесні 1648 року брацлавський воєвода Адам Кисіль не нервував, він панікував: «Раби тепер володарюють над нами, засновують із ним (Хмельницьким – Авт.) нове князівство». Панікувати було з чого. Король Владислав IV помер через кілька днів після катастрофи під Жовтими Водами та Корсунем. «Військо Речі Посполитої розбите і знищене, обидва гетьмани – тепер жалюгідні бранці!» – писав Кисіль. Ще більший шок він пережив через півроку по тому, як було написано того листа.

 

«Правда то є, що я – лихий і малий чоловік, але мені то Бог дав, що я є єдиновладцем і самодержцем Руським» – коли Хмельницький вимовляв ці слова, Кисіль зі своїм посольством божеволіли від нестями. «…Ми всі, слухаючи його, оніміли», – зазначив після чергової аудієнції в лютому 1649 року один із королівських послів, львівський підкоморій Войтех М’ясковський. А Хмельницький і далі окреслював свій план: «Тепер уже час минув. Я вже доказав, про що ніколи не мислив, докажу й далі, що задумав: виб’ю з лядської неволі народ весь руський. А що до цього за шкоду і кривду свою воював, тепер воювати буду за віру православну нашу. […] Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львів, Холм і Галич».

 

Щось сталося між поверненням Хмельницького до Києва й прибуттям польського посольства – щось таке, що змусило Богдана повністю поміняти мотиви своєї війни й окреслити кордони нової держави. Де й коли Хмельницький перейшов свій Рубікон?

 

 

21 грудня 1648 року весь Київ вийшов вітати Богдана. Хмельницький в’їжджав до давньої столиці «монархів руських» в оточенні розкішно вбраних полковників, за ним несли корогви, гармати, бунчуки та військові трофеї. Київський митрополит Сильвестр Косів та Єрусалимський патріарх Паїсій виїхали назустріч переможному гетьманові на чолі почесної варти з тисячі вершників. У вітальній промові патріарх титулував гетьмана «князем Русі» та порівнював його з візантійським імператором Костянтином Великим.

 

Урочистості продовжилися за кілька діб, у день іменин Хмельницького. В соборі гетьман стояв на чільному місці й усі, – як пише все той же М’ясковський, – «виявляли перед ним благоговіння, а деякі цілували йому ноги». Службу правив сам патріарх Паїсій. Під час літургії він наказав Хмельницькому причащатися. Богдан був здивований: адже він перед тим не сповідувався. Але Паїсій наполіг, ба більше – без сповіді відпустив йому не тільки минулі, а й майбутні гріхи. Саме цей факт і надає обряду особливого підтексту – відпущення майбутніх гріхів – один із елементів коронаційної процедури.

 

 

Кисіль не дарма мав реноме людини найбільш обізнаної в українських справах. Про те, що гетьман кілька днів поспіль таємно радився з патріархом, Кисіль оперативно інформував короля Яна Казимира. Як згодом з’ясувалося, Хмельницький спробував використати патріарха як свою дипломатичну зброю у відносинах із Московським царством.

 

Усі попередні спроби Війська Запорозького домогтися від Москви військової допомоги проти Польщі закінчувалися повним фіаско. Хоча Хмельницький навіть пропонував цареві Олексію не тільки вступити з козаками у військовий союз, але й посісти польський трон. Проте, Найтихіший цар у цих переговорах поводився в повній відповідності зі своїм прізвиськом – на всі заклики до спільної війни Хмельницький чув лише тишу.

 

Ось тут і з’явився Паїсій. Єрусалимський патріарх мандрував, збираючи подаяння. Конфесійна політика турецьких султанів була простою: плати і віруй! Тож патріархи мусили проводити чимало часу в мандрах, аби збирати по православних володарях гроші на численні викупи. Лише за часів Хмельницького слідом за Єрусалимським патріархом і тим самим маршрутом подорожували Антіохійський патріарх Макарій та Константинопольський патріарх Афанасій. Проте, саме Паїсій наважився заглибитися в складні геополітичні лабіринти Сходу Європи. Чому? Вочевидь, у тих умовах православна церква була зацікавлена в появі нового православного володаря. Здається, це був експромт – Паїсій вирішив скористатися слушною нагодою в міжконфесійній конкуренції.

 

Через місяць після «коронації» Хмельницького патріарха Паїсія розпитувала в Москві довірена особа царя – думний дяк Михайло Волшенінов. Очевидно, що «месиджі», які посилав патріарх і його оточення, були узгоджені з князем Богданом. Паїсій журився, що Хмельницький – людина християнської віри, а мусить бути в союзі з бусурманами. «А нині вони – Гетьман і все Військо Запорозьке – веліли йому, патріарху, бити чолом царській величності, щоб він, великий государ, зволів Військо Запорозьке тримати під своєю державною рукою […], і їм поміч учинив ратними людьми…» – переказував заяви Паїсія Волошенінов.

 

Наполегливість патріарха в українському питанні була продиктована не лише певною внутрішньою мотивацією. Хмельницький надав патріархові почесну варту на чолі з полковником Силуяном Мужиловським. А почесну варту інколи можна перетворити й на конвой. Присутність полковника запобігала випадку, коли б патріарх «забув» про переговори щодо цього питання. Розрахунок був на те, що Олексій Михайлович не відмовить охоронцю гробу Господнього в обороні православ’я. Не обійшлося й без дипломатичного казусу: Мужиловський вимагав права доповісти зміст таємного послання Хмельницького тільки особисто царю, й тільки в присутності патріарха. Дяки московські знітилися, зніяковіли й спробували пояснити, що «того ніколи не буває, щоб самій царській величності якісь діла оголошувати». Але полковник таки домігся аудієнції саме в запропонованому Хмельницьким форматі.

 

Цар відповів лише на початку травня – майже через 100 днів після того, коли московитам став відомий зміст таємної місії Паїсія. Посилаючись на положення «вічного докончанія» – Поляновського договору 1634 року, Москва відмовила Чигирину в допомозі «ратними людьми», бо «вічного докончанія ніякими мірами порушити не можна».

 

 

Дипломатичні зусилля гетьмана виглядають доволі парадоксально: Хмельницький тільки-но проголосив себе самодержцем, незалежним від одного государя, й уже за кілька днів після цього відправляє посольство, аби попроситися в прийми до іншого. Насправді, загальна картина виглядала ще більш дивною.

 

«Найясніший і непереможний пане цісарю, пане мій милостивий. Я давно прагнув з вірністю свого підданства потрапити до милостивої ласки і під захист вашої цісарської милості, мого милостивого пана, бо бачу, що це є самою божею волею, щоб руський народ був вільний від польської неволі», – цей лист був адресований султану Мегмеду. Саме з літа 1648 року Хмельницький також починає домагатися протекції Оттоманської Порти. А десь за місяць до київського тріумфу звертається ще й до правителя Трансильванського князівства Дьєрдя Ракоці: «…ми одностайно бажаємо мати твою найсвітлішу високість опікуном і королем Польщі, нашої батьківщини». Поляки були переконані, що гетьман ладнає за допомогою Трансильванії загальноєвропейську антипольську коаліцію. Ракоці мав домовитися з германським імператором та узгодити спільний наступ із козаками. Отримання за допомогою зброї польської корони відкривало шлях мріям Сигізмунда Ракоці (брата князя Дьєрдя) про шлюб зі шведською королевою. Шведи вступлять до Пруссії. Московити, що незадоволені втратою Смоленська – до Литви. Сам Хмельницький атакує Мазовію, а Сигізмунд Ракоці прорветься до Малопольщі й захопить Краків. За свою допомогу Хмельницький вимагав у Ракоці «лише» визнати його «князем всієї руської землі» зі столицею в Києві. Найспритнішими виявилися турки. 1651 року Великий диван приймає Запорозьке Військо під протекцію Порти, надсилає своїм північним чорноморським васалам наказ в усьому допомагати козакам, а самому Хмельницькому символи васальної залежності – шаблю й халат. Але Хмельницький начепив обох своїх потенційних сюзеренів на «виделку». Його союз із Портою лякав московитів, союз із Москвою – турків. Турецькі дарунки налякали Москву якнайкраще. Чим ця історія закінчилася, ми знаємо. Богдан на своїй великій шахівниці вирішив зіграти турецький гамбіт – пожертвувати менш корисною, на його думку, фігурою.

 

 

 

 

Чому Хмельницький виголосив про свої монарші претензії польському посольству й нічого про це не велів говорити в Москві, можна тільки здогадуватися. Цілком імовірно, що насправді він не дуже хотів «під государеву високу руку» – це був лише один із епізодів складної дипломатичної гри, якою була охоплена величезна територія від Балтійського моря до Червоного – від Стокгольма до Єрусалима. У цьому був весь Хмельницький! «Тільки Бог святий знає, що Хмельницький думає-гадає…» – сучасники були впевнені, що в Хмельницького тисяча облич, і жодне з них – справжнє. Він запевняв у щирій прихильності короля Яна Казимира і за його спиною змовлявся з московським царем і семиградським князем, обіцяючи кожному польську корону. Він клявся у вірності кожному з названих монархів, знаходив приводи, щоб свої клятви скасувати, й причини – щоб знову їх поновити. Він плодив інтриги з блискавичністю, яка вражала його сучасників, і остаточно заплутала його нащадків. У Богдана був план «А», план «Б», «В», «Г»…

 

Поруч із суто дипломатичними, церковними та військовими засобами легітимізації своєї новонародженої монархії Богдан спробував застосувати ще один, але – безвідмовний. Ідеться про династичний шлюб гетьманича Тимофія з князівною Розандою, донькою молдовського господаря Василє Лупу. Сам факт вінчання підносив усю дрібношляхетську сім’ю до рівня монарших родин. До того ж через вигідний шлюб Богдан Хмельницький родичався з… польним гетьманом Великого князівства Литовського Янушем Радзивілом, який був одружений із сестрою Розанди. До того ж Радзивіл був протестантом (тобто традиційним союзником православних у боротьбі з унією) і добрячим інтриганом – він сам мріяв стати незалежним від Польщі монархом Литви. Який простір для інтриг відкривався в цьому союзі! Та все ж, чому не можна було послідовно й наполегливо діяти саме за планом «А» – домагатися незалежної монархії? Відповідь, здається, залишається на поверхні. І «наш» Самійло Величко, а перед ним «їх» Самуїл Твардовський як найзначнішу подію 1648 року відзначали нечувані-небачені знамення: «А найперше велике надзвичайно затемнення сонця у день Страстей Христових перед тією війною було. Потім комета, споконвіку небачена десять днів на небі являлася. А перед самим початком війни сарана велика всі трави і збіжжя поз’їдала». Наступного, 1649 року стихійне лихо повторилося. Разом із жахіттями війни та епідеміями стихійне лихо призвело до голоду, дорожнечі та нечуваної депопуляції. Хмельницький мусив шукати допомоги, бо в тій війні вичерпувалися людські ресурси. Й гетьман мусив від варіанта «А» переходити до варіанта «Б», а потім вдаватися до інших і повертатися до вже використаних. Він грав у свою гру, мабуть, упевнений у власній фортуні й можливості реалізувати, врешті-решт, план «А». Адже восени 1656 року Хмельницький відсилає своїх послів до Вільна, аби ті на перемирному з’їзді домагалися від Польщі та Московії, щоб кордон земель Богдана проходив «як за давніх князів руських».

 

Проте час гри скінчився несподівано швидко, хоч гетьмана й попереджали. Ще наприкінці грудня 1648 року старий розумник Паїсій «…йому казав, щоб він не зі всяким пив та їв, щоб його не спортили…» Незалежність Війська Запорозького після смерті Богдана його спадкоємцям утримати не судилось, або, як казали в ті часи, «Бог не дав».
[796]