Пхеньян без шопінгу

 

 

Пхеньянський аеропорт «Суннан» не дуже завантажений: тут ні в кого не виникає сумнівів, у які двері йому йти. Бо в Корейську Народно-Демократичну Республіку ніхто не приїздить «просто так». На кожного чекає супроводжуючий (хоча він називається гідом), який практично невідступно буде ходити з вами з ранку до вечора, переглядати, що ж ви фотографуєте, й дивитися, що написали в книгах відгуків різних музеїв.

Поїздки в інше місто також треба обговорювати з ним. Мого гіда наразі звуть Пак Єн Сік. Про ситуацію в державі мають право говорити лише ті, «кому положено», чия посада або ранг відповідають такій високій місії – висловлювати свої думки. Інші тубільці обмежуються загальними фразами.

Пхеньян – місто чисте, хоч прибирається без ніякої техніки, в прямому сенсі – вручну. Велика кількість жінок, переважно непрацюючі домогосподарки, виходять на проспекти і миють бруківку велетенськими ганчірками.

 

В Кореї нафта та продукти її переробки є величезним дефіцитом, тому й асфальтне покриття можна побачити тільки у великих містах і на центральних магістралях. Через той-таки дефіцит пального машин на вулицях столиці мало. Й шкідливих підприємств у Пхеньяні не видно також.

 

Відсутність мобільних телефонів призводить до величезних черг біля телефонних автоматів. До речі, така сама проблема часто постає і перед іноземцями-туристами, ос­кіль­ки всі мобільні засоби зв’язку, прилетівши в КНДР, потрібно здавати. Їх отримують тільки при вильоті. Взагалі Пхеньян – місто, де як ніде починаєш розуміти, як багато непотрібних речей вигадала західна цивілізація.

 

 

–  Ми зараз урочисто зустріли 60-річчя заснування КНДР, і одразу ж почали боротьбу за те, щоб до сторіччя нашого великого вождя в 2012-му відчинити двері в могутню й квітучу державу, – каже Пак Єн Сік.

 

–  Це ж як?

 

– Ну, щоб іще краще жилося, – якось абстрактно відповідає гід. – Ми підемо форсованим походом у сфері зовнішньої торгівлі та комп’ютерних технологій. Товариш Кім Чен Ір уміє перетворювати не­сприятливу для нас ситуацію на сприятливу.

 

Загалом для оцінки рівня життя пхеньянця наші методи не надто підходять. Наприклад, як прив’язувати його зарплату до долара? Не виходить, бо курс американської валюти «на руках» майже в 20 разів відрізняється від офіційного (в СРСР ця різниця становила приблизно 3,3 рази – Ред.).

 

У магазинах до революційних свят видають «дефіцит», тобто речі, яких немає у вільному продажу. Це породжує великі черги й штовханину, багато товарів продають за символічними цінами і по талонах. Є магазини, де торгують і за іноземну валюту – котуються китайська, японська, сінгапурська грошові одиниці, також долари та євро. Там вибір набагато більший, але й ціни від «простолюдних» магазинів різняться в рази.

 

Стосовно вуличної торгівлі, то вона чимось нагадує київську початку 1990-х років: уздовж деяких вулиць розташована велика кількість кіосків із напоями, хот-догами і курами-гриль. Хоча для тутешнього жителя ці делікатеси коштують аж надто дорого. Основна ж маса продовольства тут розподіляється централізовано – за картками та дуже дешевими цінами, а товари на ятках – то вже такий собі бонус для грошовитих.

 

А що ще купувати? Пхеньян взагалі – столиця, не придатна для шопінгу. Магазини тут завалені майже стовідсотково тим-таки китайським ширвжитком, що й у нас. До того ж асортимент товару однаковісінький у всіх магазинах.

 

 

 

Під час корейської війни 1950–1953 років Пхеньян було зруйновано дощенту, тому про якісь історичні пам’ятки тут годі й говорити. Від старого Пхеньяна збереглася лише міська брама. Зате згодом побудували багато революційних монументів, щоб прославляти ім’я ­першого північнокорейського президента Кім Ір Сена. Його мавзолей – місце для обов’язкових відвідин усіх іноземців, тож побував там і я.

 

Колишню резиденцію президента – а це фактично величезний центральний палац країни – нині перетворено на усипальницю покійного вождя та його музей одночасно. Тут зібрано більшість його нагород (а у Кім Ір Сена їх було не менше, ніж у Лєоніда Брєжнєва), його машини та навіть залізничні вагони, в яких він мандрував. Щоб проникнути в робочий кабінет, де знаходиться тіло вождя «у прижиттєвому вигляді» (так прийнято евфемістично висловлюватися про цього шанованого мерця), потрібно пройти ­довжелезними коридорами з численними ліфтами й ескалаторами. Спеціальні вітродувки здуватимуть із відвідувачів пилинки, а взуття буде витиратися механічними щітками: до мумії я підходив абсолютно чистим.

 

Ще два роки тому тілу Кім Ір Сена всі відвідувачі мали зробити чотири поклони, а зараз роблю тільки три. Вже дозволено. Цікаво, чи можна це вважати послабленням режиму?

Потім усе ж потрібно прослухати через електронний гід невеличку лекцію в «залі кривавих сліз»… Й лише тоді можна виходити на площу масштабом 415 на 216 метрів. Цифри називаю недаремно: таким хитромудрим математичним ребусом увіковічнені дні народження Кім Ір Сена (15 квітня) та його сина Кім Чен Іра (16 лютого). Тепер навпроти нас височітиме пагорб Тесон, штучно насипаний для побудови Меморіального цвинтаря революціонерів. Там знаходиться також і могила Кім Чжон Сук – вождевої дружини, матері нинішнього правителя країни.

 

Легенда каже, що покійний Кім Ір Сен любив із вікна свого кабінету іноді розглядати через підзорну трубу могили своїх соратників, розташовані на пагорбі Тесон акуратними рядами.

 

 

 

Музеї Північної Кореї не зовсім схожі на наші чи західні. Простому громадянинові потрапити туди, наприклад, на вихідні – зась. Відвідання музеїв – це важливий ідеологічний акт, крім того – заохочення для усіляких передовиків виробництва та стаханівців. Отже, нічого вештатися. Музеї відвідують організованими колонами у визначений час. Деякі заклади (наприклад, розташований у самому центрі столиці музей Трудової партії Кореї) не відвідуються чи не з дня їх створення.

 

Центральним музеєм Пхеньяна вважають Революційний музей, по-нашому – історичний, розміщений за найвищою в країні статуєю товариша Кім Ір Сена на пагорбі Мансу. Це величезне при­міщення, розмірами з київський Палац спорту.

 

Є й картинна галерея. Північнокорейські художники вже не працюють колективними бригадами, як раніше. Деякі вже можуть дозволити собі купити автомобіль «Хіпхарам» – спільний витвір північно- та південнокорейського автопрому. Де-не-де на вулицях зустрічаються навіть рекламні щити з його зображенням на тлі пам’ятників корейського комунізму.

 

Іще одна окраса міста – 170-метровий монумент ідей чучхе, складений із стількох каменів, скільки днів прожив товариш Кім Ір Сен за 70 років. Всередині монумента є сувенірний магазин, ліфт і оглядовий майданчик на вершині, під 20-метровим смолоскипом.

 

 

«Корьо» – один із найкращих готелів міста – має статус урядового. Сюди селять переважно офіційні делегації, а також артистів, співаків і спортсменів, які приїздять на урочистості з приводу днів народження корейських вождів та на святкування чергових річниць створення Корейської На­родно-Демократичної Республіки й Трудової партії Кореї. Свого часу тут жив і колектив київського цирку, й хор імені Верьовки… А порівняно недавно – Софія Ротару, яка на фестивалі «Квітнева Весна» (він проводиться у квітні на день народження Кім Ір Сена) справила сенсацію піснею «Одна калина за вікном».

 

Під час мого візиту готель був заповнений корейцями з інших країн, переважно з Японії. КНДР, ідеологія якої – це класичний інтегральний націоналізм, позиціонує себе як захисника всіх корейців світу, особливо корейців Японії, котрі там вважаються, мовляв, громадянами другого сорту.

 

В Пхеньяні ж під гаслом Кім Чен Іра «довести первородство корейської нації» пріоритети знаходять у всьому – у винайденні пороху, книгодрукуванні, винайденні реактивного руху й перших гелікоптерів. Також проводиться активна ідеологічна кампанія на демонстрацію древності корейців, їхньої національної винятковості й культурної вищості якщо не в усьому світі, то принаймні над японцями.

 

Навіть на північнокорейських банкнотах написано: «не заздримо нікому в світі», а у партійній пресі замість закликів до єднання пролетарів з’явилися інші гасла: «наша нація – найкраща!» Я помітив, що такий націоналізм знаходить широку підтримку серед корейців як за кордоном, так і на Півдні корейського півострова. Тож казати, що місцевий режим уже зовсім не має ніякої опори в світі, мабуть, таки трохи передчасно.

 

Європейці в Пхеньяні також є. Це єврокомуністи – увішані червоними значками, в кепках «маоїстського» крою… Так, французи й швейцарці, які виросли на соціальній допомозі та «революційних» працях Сартра & Маркузе, дуже люблять приїздити сюди підтримувати «народну владу», тим самим збагачуючи своїх корейських гідів, котрі навчилися обдирати цю публіку як липку. Вони зі своєю гіперлівизною виглядають відвертими інфантилами на тлі мудрих неговірких корейців.

 

Однак для євроліваків пхеньянські тури – це вищий шик: про них потім можна буде багато теревенити у сквотах і комунах у благополучних країнах Європи.

 

Їхня протилежність – галасливі американці, які ходять невеликим табунцем барами пхеньянського готелю. Це представники інспекторських груп багатьох міжнародних структур, передусім Всесвітньої продовольчої програми, яка стежить, щоб громадяни тоталітарних країн не повмирали від голоду.

 

За одним зі столів ми побачили номінального керівника КНДР, Голову президії Верховних народних Зборів КНДР Кім Єн Нама – немолодого вже чоловіка, який також часто заходить у тутешній ресторан. Місцевий «староста Калінін» завжди на виду – на відміну від керівника держави Кім Чен Іра, котрий підтримує імідж непублічного політика, присутнього повсюди й одночасно ніде.