Роботи над фінальним відрізком газопроводу «Північний потік-2» у водах, що належать до виключної економічної зони Данії, відновили 6 лютого. Власники проєкту обіцяють, що до кінця квітня роботи над прокладанням «Північного потоку-2» завершаться. Водночас у країнах ЄС після репресивних дій Кремля щодо опозиційних політиків, зокрема Алєксєя Навального, точаться дискусії про майбутній газогін. Агресія РФ проти України хоч і не достатньо гучно, але таки залишається на порядку денному в цій дискусії. На момент початку будівництва доля кремлівського проєкту залежала безпосередньо від чотирьох країн — членів ЄС: Німеччини, Данії, Швеції та Фінляндії. Позиція та інтереси трьох скандинавських країн і нині особливо значущі.
Данія стала останньою серед країн, що погодилися на прокладання газопроводу через свої територіальні води. І це не випадково. Майже всі скандинавські країни ще від початку негативно поставилися до цього проєкту. Однак позиція Данії була особливо жорсткою. Попередній прем’єр-міністр Ларс Локке-Расмуссен заявляв, що він «робитиме все, щоб відтермінувати проєкт, навіть якщо йому не вдасться його попередити». Через таку стратегію країна навіть наразилася на погрози з боку представників Газпрому. Так, у червні 2019 року член правління корпорації Сєргєй Кузнєц заявив, що Копенгаген зіткнеться з наслідками, якщо не перестане відкладати затвердження проєкту.
Читайте також: Марілуїзе Бек: «Мислення у ключі почуття провини перед Росією перебуває надто глибоко в німецькій політичній пам’яті»
«Жоден політик у Данії не радіє з цього проєкту. Але його було складно оминути. Політична занепокоєність має у собі і безпекову причину (з огляду на поточні відносини з Росією через Україну), але так само і кліматичну, оскільки газ ми не розглядаємо як енергію майбутнього», — зауважила в коментарі Тижню директорка аналітичного центру Данського товариства зовнішньої політики Шарлотте Фліндт Педерсен. Вона пояснює, що Копенгаген намагався законодавчо ускладнити шлях затвердження дозволу. Спершу Данія прагнула мати рішення усього ЄС, у зв’язку зі створенням Енергетичного союзу. Далі спробувала знайти розв’язання на рівні країни. Зокрема, як зазначає у своїх студіях експертка із шведського Інституту дослідження міжнародних відносин Анке Шмідт-Фелцманн, починаючи із 2016 року міністри закордонних справ та енергетики, а також прем’єр-міністри Данії та Швеції закликали до колективної дії щодо газогону на рівні ЄС. «Далі Данія прийняла закон, згідно з яким питання «Північного потоку-2» більше не було проблемою екології чи економіки, а стало стратегічним питанням, яке ми маємо обговорювати на рівні комітету закордонної політики нашого парламенту», — пояснила подальші кроки Копенгагена Педерсен. Урешті в квітні 2019-го компанія Nord Stream 2 AG подала заявку на будівництво у виключній економічній зоні Данії (у двох інших скандинавських країнах проєкт також проходить через виключну економічну зону). За словами данської експертки, у зв’язку з цим Копенгаген більше не міг пручатися будівництву цього газопроводу. Права та свободи інших держав у виключній економічній зоні регулює Конвенція ООН з морського права (ЮНКЛОС). Для Данії дотримання його положень було не лише питанням верховенства права, а й національним інтересом, оскільки королівство є п’ятою за величиною морською державою у світі. Коли ж Данське агентство з охорони навколишнього середовища схвалило проєкт, то влада країни більше не могла уникати надання дозволу «Північному потоку-2».
Дотримання ЮНКЛОС важливе для Данії і в контексті її інтересів в Арктиці. Іще у 2014 році країна звернулася до Комісії ООН з питань морського дна із заявкою про розширення своїх територіальних прав в Арктиці. У цьому вона випередила РФ і Канаду, які також претендують на ці території. У 2016 році Комісія розпочала розглядати також російську заявку щодо арктичних територій. «Є справа, де Данія та Росія претендують на одну й ту саму територію в Арктиці. Триває спір і в інтересах Копенгагена, щоб Москва дотримувалася положень міжнародного права», — пояснила Фліндт Педерсен. Ідеться про Хребет Ломоносова, який простягається на 1800 км від узбережжя Гренландії та Канади до російських вод над Східним Сибіром. Обидві країни вважають його своїм, але всі сторони (зокрема і Канада) погодились, що суперечкою повинен керувати морський суд ООН на основі ЮНКЛОС.
За словами експертки, український аспект неприйнятності «Північного потоку-2» у Данії також присутній. Однак він іде разом із питаннями екологічної доцільності газогону. Данія, як і Швеція та Фінляндія, не підтримують використання викопного палива. До того ж Копенгаген, на відміну від двох інших столиць, не мав внутрішніх економічних інтересів, пов’язаних із «Північним потоком-2» (натомість чималі інтереси були пов’язані з першою гілкою газопроводу, оскільки данська державна компанія DONG мала 20-річний контракт на купівлю газу, який вона постачає).
Читайте також: Замінити труби кораблями
Депутат шведського Ріксдагу Бйорн Зедер 15 лютого скерував запит до міністерки закордонних справ Швеції Анн Лінде щодо того, щоб «ужити заходів і переконати Німеччину зупинити свої плани щодо «Північного потоку-2». Швеція, як і Данія, є однією з найгучніших супротивниць цього проєкту. Хоча російська стратегія підкупу інвестиціями не оминула і її. Анке Шмідт-Фелцманн у своєму дослідженні комерційних угод, пов’язаних із «Північним потоком-2», згадує, як компанія намагалася купити прихильність шведських муніципалітетів через використання складських приміщень для потреб проєкту. Так, «Північний потік-2» використовував гігантські склади порту Карлсгамн. Довкола дозволу щодо початку такої співпраці, що стартувала вже після російської агресії проти України, у Швеції точилися серйозні дискусії, але у випадку Карлсгамна, попри її неприйняття з боку уряду, вона відбулася.
Упродовж усього періоду дискусії щодо надання дозволів консорціуму Газпром на прокладання трубопроводу Фінляндія займала доволі нейтральну позицію. Серед трьох скандинавських столиць саме Гельсінкі має найбільший економічний інтерес щодо «Північного потоку-2». Більшість акцій німецької компанії Uniper, що виступає одним із спонсорів газогону, належать фінській державній компанії Fortum Oyj. Фінський дослідник із університету Тампере Памі Аалто пояснив у коментарі Тижню, що влада Фінляндії опосередковано пов’язана з кремлівським газопроводом саме через Fortum Oyj і це впливає на її послідовність у цьому питанні. Тому зі зміною уряду не слід чекати на зміни його позиції. «Політики індивідуально закликають зупинити цей проєкт, але уряд не робить жодних кроків у цьому напрямі. Це було би безпрецедентно, якби уряд Фінляндії відкликав свою згоду», — наголосив він.
А саме до цього закликають деякі фінські політики. Наприклад, євродепутатка Генна Вірккунен. Ще восени вона називала газопровід ключовим інструментом для впливу на Росію. Вірккунен є членкинею консервативної партії «Національна коаліція». За словами професора Аалто, представники саме цієї партії виступають за контроль над капіталом, що заходить до країни з РФ, та тим впливом, який чинить російський енергетичний бізнес у країні. А «Північний Потік-2» — не єдиний такий проєкт. Зокрема, Росатом має угоду на побудову спільно з фінською компанією атомної електростанції Ханхіківі у Фінляндії. Окрім «Національної коаліції» серед фінських політиків проти російських енергетичних проєктів активно виступають і представники місцевих «зелених». Останні є членами урядової коаліції. Вони мають близьку до консерваторів зовнішньополітичну політику. «Зелені» також проти використання природного газу як палива. Вони не вважають його прогресивним проєктом», — зауважив Аалто. Дослідник також звернув увагу на те, що попри позиції, які висловлюють поодинокі представники партій, жодна з них не зуміла виробити потужної центральної лінії у цьому питанні.
«Україна, звісно, не відсутня в дискусії довкола «Північного потоку-2», — наголосив фінський дослідник, хоча зазначив, що суперечка має три основні складники: залежність ЄС від російського газу (чого треба позбутися), справа Навального й агресія Росії проти України та те, що цей проєкт може значно послабити позиції Києва. «Мейнстримна позиція у Фінляндії така, що якщо є «Північний потік-1», то «Північний потік-2» ситуацію особливо не змінює», — наголосив Аалто. Тому, попри скепсис з боку деяких політиків, у країні немає однозначного заперечення цього проєкту.
Усі три держави, як і решта ЄС, з обережним острахом очікують на квітень. Тоді доведеться шукати нових способів відкладати рішення на безкінечне потім.