І це не дивно, адже стосунки російського президента з Медведчуком уже давно обросли легендами. Причому останній з 2014 року старанно створював собі імідж прямого посередника між Києвом та Москвою. І Кремль цьому всіляко підігрував, зробивши Медведчука обов’язковим учасником обміну полоненими. «Особливий статус» одіозного політика був постійним чинником роздратування попередньою владою, і ніщо не вказувало на те, що з приходом Володимира Зеленського ситуація якось зміниться. У вересні 2019 року Владімір Путін порадив новому президентові України не починати «переслідування опозиції», але ніяких приводів для пересторог Зеленський і не давав: скидалося на те, що Медведчука, як і в попередні п’ять років, просто терпітимуть. Саме тому лютневі санкції стали такою несподіванкою, але ще більшою несподіванкою стала надзвичайно млява реакція Москви. «Три провідні канали прихлопнули — і все», — мимохідь обмовився Путін, коментуючи ситуацію в Україні. Це породило здогадки, що у Кремлі Медведчука вже «списали». А відтак постає питання, якими є політичні перспективи «Опозиційної платформи — За життя» (ОПЗЖ) і чи варто очікувати кардинальних змін у проросійському таборі.
Читайте також: Закон про партії: зміни в «ядрі»
Версія про те, що в Москві переглянули роль Медведчука, небезпідставна — насправді цей процес почався ще до війни. Після Помаранчевої революції колишньому «сірому кардиналу» української політики довелося підрядитися в маргінальний опозиційний проєкт «Не так!», і він був змушений піти у тінь. 2009 року Путін, на той час прем’єр-міністр РФ, написав для українського журналу «Головред» хвалебний есей про Медведчука, назвавши його патріотом та впливовим політичним експертом. Причини цього «вкиду» залишилися загадкою, але легенду про впливовість Медведчука він підживив. На початку 2010-х його «Український вибір» активно створював враження потужної організації, котра напряму лобіює російські інтереси в країні. І небезпідставно: восени 2014 року саме вона організовувала вояж радника президента РФ Сєрґєя Ґлазьєва східними та південними регіонами України — фактично це був огляд проросійського активу на місцях. Саме тоді, перебуваючи в Луганську, Ґлазьєв пригрозив Віктору Януковичу «долею Мазепи», якщо той підпише угоду про асоціацію з ЄС. Регіонали, до речі, доволі нервово реагували на цю активність і, як виявилось згодом, недарма. Однак навесні 2014 року виявилося, що Росія мусить не лише дипломатично підтримувати сепаратистський заколот на південному сході, ай брати на себе його реалізацію, інакше «русская весна» ризикує закінчитись нічим.
Вочевидь, висновки про реальний вплив Медведчука у Москві зробили. Подарований Путіним неформальний статус переговорника фактично був рятівним колом для потопаючого. Похід Медведчука у публічну політику заледве можна вважати надійною ознакою його посилення. Вибори 2019 року засвідчили, що ОПЗЖ не вдалося стати силою, здатною чинити вирішальний вплив на процеси у державі. Під цим кутом бурхлива діяльність Медведчука з радикалізації ОПЗЖ скидається на гарячкові спроби довести свою потрібність та незамінність — як Москві, так і проросійському виборцю. Попри все, Медведчук користується серед українців мізерним авторитетом. Якщо його однопартійцю Юрію Бойку довіряють 26% громадян, то самому Медведчуку — лише 15% (КМІС). Якщо «Партія регіонів» свого часу справді могла претендувати на лідерство, то ОПЗЖ під орудою Медведчука дрейфує в бік нішевої «партии русских соотечественников». Якщо «Партія регіонів» могла утримувати політичну монополію у південно-східних регіонах, то для ОПЗЖ таке завдання сьогодні непідйомне. Парламентські вибори 2019 року довели, що тамтешній виборець стає дедалі відкритішим до нових пропозицій, і як свідчать поточні політичні рейтинги, ця тенденція зберігається і досі.
До того ж після краху режиму Януковича проросійські сили так і не змогли консолідуватися. Наочною ілюстрацією цього став розкол «Опозиційного блоку» восени 2018 року. Тоді шляхи угруповань Ахметова-Новинського-Колеснікова-Вілкула та Фірташа-Льовочкіна-Бойка розійшлися. Останні об’єднались із Медведчуком та Рабіновичем, і зрештою на виборах 2019 року ексрегіонали боролися на одному електоральному полі (притому сильно урізаному стараннями російських окупантів). Втрат у цьому змаганні зазнали обидві сторони. У першому турі президентських виборів за Юрія Бойка (ОПЗЖ) проголосували 2,2 млн виборців, а 0,8 млн перетягнув на себе Олександр Вілкул («Опозиційний блок»). На парламентських виборах ОПЗЖ здобула 1,9 млн голосів, зіштовхнувши «Опозиційний блок» із його 0,4 млн бюлетенями в кювет. Боротьба між ексрегіоналами тривала і під час місцевих виборів 2020 року, а подекуди триває й досі. Наприклад, показовою є ситуація у Слов’янську, де протистояння між мером-опоблоківцем та опозиційною коаліцією у міськраді на чолі з ОПЗЖ призвело до паралічу самоврядування. І тепер у місті, знаковому для Донбасу і стратегічно важливому для ексрегіоналів, можуть запровадити військово-цивільну адміністрацію (див. Тиждень № 16/2021).
Читайте також: Головне — маневри
Але цьогоріч шальки терезів хитнулися на користь Ахметова. Свої головні медійні ресурси Медведчук втратив, а ефективність маркетингової стратегії, збудованої навколо його близькості до Путіна, виявилась доволі обмеженою. Тимчасом ахметовський телеканал «Україна» і далі очолює рейтинг популярності. Фонд олігарха продовжує засівати благодійною «гречкою» щонайменше половину країни. Нікуди не поділися й підприємства СКМ, що забезпечують своєму власнику прямий вплив у низці регіонів, а також величезний кадровий ресурс. Достатньо згадати, що колишнім менеджером ахметовського ДТЕКу є чинний прем’єр-міністр Денис Шмигаль. Словом, ресурсів для реваншу Ахметову не бракує. Інше питання, наскільки йому цікавий бренд «Опозиційного блоку». Наприклад, чинний мер Маріуполя Вадим Бойченко — виходець із «Метінвесту», але на місцеві вибори йшов від блоку імені себе. Так само під локальним брендом «Єднання» переобрався чинний мер Запоріжжя Володимир Буряк (також експрацівник «Метінвесту»), хоча 2019 року балотувався до Верховної Ради за списком «Опозиційного блоку». Крім того, Ахметов активно просуває партію «Порядок», котра вже зараз у багатьох містах Сходу та Півдня становить серйозну конкуренцію ОПЗЖ. Нещодавно у ЗМІ поширились чутки про плани Ахметова створити ще одну партію, але згодом олігарх заперечив такі наміри.
Читайте також: Уся імперська рать
Таким чином, загальною тенденцією у проросійському таборі є політична фрагментація. Якщо «Партія регіонів» могла доволі переконливо вдавати «голос Юго-Востока», то її спадкоємці на такий статус претендувати не можуть. В ОПЗЖ для цього банально не вистачає сил, а угруповання Ахметова цілеспрямовано розкладає яйця в різні кошики. Причому ідеологічна обгортка цих кошиків досить різноманітна. Наприклад, свого часу Ахметов спонсорував ура-патріотичну «Радикальну партію» Олега Ляшка. Тепер від партії «Порядок» на довибори до Верховної Ради йшов власник російського паспорта Андрій Аксьонов. Тимчасом згаданий Вадим Бойченко декларує підкреслено проукраїнську позицію, а його син служить у ЗСУ. Не виключено, що така стратегія накопичення політичного впливу може виявитися не менш ефективною, ніж та, котрої дотримується ОПЗЖ. В цьому сенсі ідеологічна ерозія у проросійському таборі — явище не таке вже й позитивне, оскільки реальні важелі впливу все одно залишатимуться в руках угруповань, лояльність яких до України сумнівна чи взагалі негативна. Однак вікно можливостей для проукраїнських сил, що з’явилося 2014 року, залишається відкритим: більш сприятливого періоду для політичної експансії на Південь та Схід у роки незалежності ще не було.