- Це у вас тут можна піцу підвісити військовим? – чоловік у синій куртці підходить до барної стійки, витягаючи з кишені гаманця.
- Так, у нас. Обирайте середню або велику, – дівчина-офіціант підсуває до відвідувача меню.
- Тоді на 500 грн щось організуйте будь ласка, – чоловіки кладе на стійку «сковороду» і виходить із закладу.
Понеділок, полудень. Попри те, що піцерія зачинена, щогодини до зали заглядають люди. Хто перекусити, хто «підвісити» військовим попоїсти.
- Вибачте, але, на жаль, піци сьогодні не має. Готуємо для Ірпенського госпіталя. Плюс оптимізуємо роботу кухні, – бородатий чоловік із татуюваннями на руках не втомлюється раз за разом вибачатися перед відвідувачами і запрошує їх на інші дні. Це Леонід Остальцев, учасник війни. Пройшов Пєскі, Дебальцевський напрям, був під Світлодарськом. Виконував завдання на Арабатській стрілці. Брав участь у літньому рейді (по мотивам якого в Україні зняли фільм): два місяці виконували завдання у Донецькій і Луганській областях, вивели кілька бригад з оточення. Після демобілізації повернувся до Києва.
«Ідея створити піцерію виникла ще на війні, оскільки до початку бойових дій працювали з Рафаїлом (колега Леоніда – авт.) у цій сфері. Тому відкрили не бургерну чи ще якийсь ресторан. Просто маємо багато досвіду у цій роботі. Після демобілізації ідея не зникла, навіть створив чорновий бізнес-план. Але реалізовувати його не брався, бо ж досвіду у бізнесі не мав», – Леонід відволікається на ноутбук, де саме має проводити розрахунки по закладу.
«Від початку створював з хлопцями Союз ветеранів, допомагали їм з оформленням пільг, консультували їх. Потім влаштувався в центр зайнятості, пройшов курси, з жінкою доробили бізнес-план, захистили його. Загалом, реалізація ідеї після повернення зайняла близько 5-ти місяців. Довго шукали інвестора. У мене грошей не було, а люди не хотіли фінансувати проект. Врешті, прийшов до Сергія, свого знайомого. Власне, у приміщенні його ресторану ми з вами і сидимо. Оскільки заклад був збитковий, а ідея щодо «ветеранської піци» йому сподобалася – дав добро на пілотний проект», – Леонід посміхається.
Читайте також: Що має бути написано на прапорах ЗСУ
«План у мене був на великий заклад, але, врешті, яка різниця, де стартувати? Грошей не має, є пропозиція. Так ми й відкрилися. Також познайомився з українцем зі США, Андрієм Галицьким. Він мені також допомагав із планом, висилав гроші. Наразі це десь $1,2 тис. Ну і ми заклали у проект соціальну складову. Адже бізнес має бути соціально-відповідальним. Організовуємо майстер-класи з приготування піци для дітей, плануємо це ж робити для дорослих. У нас працює п’ятеро ветеранів: це я, Рафаїл, Михайло, Кирило та Денис. Останній працює офіціантом, ми з Рафаїлом крутимо піци, ще двоє хлопців поки на стажуванні», – у дальньому кутку зали присідає чоловік з жінкою. Волонтери. Приїхали забирати піци для Ірпенського госпіталя.
«Ідея з підвішеними піцами, якщо на правду, мені не належить. Вже після того, як ми відкрились, почали спілкуватися з волонтерами, з військовими. І вони запропонували: а давайте безкоштовну піцу для хлопців зробимо? Ми подумали і погодились. Станом на 14 грудня у нас вже десь на 30 тисяч грн «підвішено». Десь на 13-15 тисяч ми вже віддали. І продовжуємо це робити», – Леонід час від часу поглядає на кухню, де саме доходить тісто для військових.
«Людей багато. Заходять не лише поїсти. Хтось лишити піцу для волонтерського пункту на вокзалі чи для госпіталів, хтось поспілкуватися, хтось підтримати», – говорить Леонід.
У напівтемряві зали сидять кілька чоловіків у камуфляжі. Військові. Хтось вже демобілізувався, хтось приїхав у відпустку. Всі вітаються з Леонідом та Рафаїлом. Говорять про бізнес та війну.
«І ми тоді пішли. Гатять з боків, одна група рве вперед, потім інша, тут же «бехи» – розповідає хлопець у цивільному кремезному чоловікові у куртці кольору хакі. Поряд із ними стіна з дитячими малюнками. Історія в кожного різна: якісь приїхали з війни, якісь з’явилися разом із піцерією. Поряд із дитячою творчістю шеврони підрозділів: 93, 92, 30, 14 бригади, Свята Марія, Азов.
«Більшість малюнків на цій стіні зробили діти зі школи, до якої я навідувався, коли воював. А коли піцерію відкрили – вони зробили такий подарунок. Якісь, – показує на рудого кота біля українського прапора, – з війни ще. І їх стає все більше, діти з батьками приносять. От сьогодні будемо їх вкладати у коробки з піцою. А шеврони… шеврони лишають хлопці, які у нас їдять. Так би мовити, подарунки. Мій підрозділ? От він», – Леонід показує рукою на шеврон 30-ки.
«Де моцарела? Я без моцарели працювати не можу! Коли вона там мала приїхати?» – це з кухні кричить Рафаїл. Поставник застряг десь у заторі і чоловік починає нервувати, адже кухня вибилася із графіку майже на годину.
До зали заходить група жіночок пенсійного віку.
- Скажіть, це у вас військові піцу готують? – звертаються до офіціанта.
- Так, у нас. Але сьогодні, на жаль, її не буде. Готуємо для Ірпенського госпіталя.
- Тоді можна «підвісити»?, – одна з відвідувачок дістає з гаманця сотню гривень і йде до каси.
«Працюю вчителькою, – розповідає відвідувачка Ганна Петрівна, – З колегами сьогодні вирішили спробувати пообідати в цьому закладі, багато про нього чули. Та й ціни тут як раз для вчителів, – сміється, – але не склалося. Що ж, прийдем іншим разом».
«Цю сторінку з меню треба прибрати. Взагалі. І щось зробити з японською кухнею», – Дарина, дівчина-офіціант, активно обговорює майбутнє меню з Леонідом. Доки їде сир, виходимо на вулицю подихати повітрям.
«Взагалі я волонтерством займалася. А коли побачила, що хлопцям потрібні офіціанти – вирішила спробувати. Проект цікавий, щойно відкрився. І є потенціал, думаю, їм є куди розвиватися. Потік відвідувачів реально великий. Хлопці думали, що на день будуть готувати десь 60 піц, а виявилося в кілька разів більше. Довелося запровадити систему резервування. Зараз намагаємося оптимізувати роботу кухні, бо часом не справляємося з темпом. Та й меню трохи треба переробити. Додати до нього хороше вино, скажімо, розібратися із японською кухнею. Ну і щось зробити із залою, з тим же освітленням. Бо нині в нас темнувато», – замислено каже Дарина.
Читайте також: Скидаючи чуже вбрання
Вертаємося до піцерії. У кутку волонтер Інна разом із чоловіком потягуючи каву сидять в очікуванні. На кухні пожвавлення. Приїхав сир.
«Ми самі на хлопців вийшли. Був День волонтера, ми заглянули до них в гості. Поспілкувалися і вирішили возити піцу в госпіталь. Загалом ми займаємося волонтерством вже півтора роки, коли у мене з компанії 4-х хлопців на фронт призвали. Потрапили на Карачун. З цього і почалася наша діяльність. Форма, берці, медзакалди», – перераховує Інна.
«Ведемо «білу» бухгалтерію. Знаєте, як зараз люблять: зібрати гроші, а потім купити на них собі авто. Навіть відмовляємося від безкоштовної кави, коли пропонують. Щоб потім зайвих розмов не було. Та й з піцою… Леоніде, зможете кілька фото зробити, щоб можна було звіт викласти?» – говорить Інна до військового.
«Оп! Оп! Обережно!» – кричить Рафаїл, подаючи перші піци на дерев’яний піднос. Офіціанти схоплюються і починають перекладати їх у коробки.
«Льонь, допоможи. Готуємо 25-30 штук, залежно від того, на скільки коробок вистачить. Заготовок у мене десь близько 30-ти. Давайте, півгодинки і буде готово!» – Рафаїл починає розкручувати в руках черговий шмат тіста, перетворюючи його на піцу. Поряд стає Леонід, хлопці працюють в чотири руки.
«Сиру, сиру вистачить? Подивись? Терти ще? Тру», – на кухні починає крутитися люд. Їжа має приїхати в госпіталь ще теплою. Волонтери спостерігають за процесом віддалік.
«Що у нас із соусом? Ще робити? Достатньо? Гаразд, працюємо», – кухарі не лишаються осторонь.
Читайте також: Комерційне харчування
«Обережно!» – Рафаїл подає чергову порцію піц офіціантам і починає промазувати тісто соусом, Леонід накладає м’ясо і ковбасу.
«Скільки вже? 17? Давайте до 25! Коробок вистачить? Давайте 27», – кричить він через плече. Рефеїл закидає піцу до пічки. 5-7 хвилин і чергова порція італійського блюда від ветеранів готова.
«Дарин, де малюнки? Треба не забути про дитячі малюнки. Під стійкою? Гаразд, я знайду», – Леонід витягає пакунок із дитячою творчістю. Піци запаковані, волонтери з офіціантами й кухарями вкладають малюнки в коробки.
На годиннику шоста. Кухня затрималася приблизно на півтори години. Втім, до зачинення госпіталя час ще є. Волонтери, посміхаючись, виходять з піцерії.
«Якщо у госпіталі там проблеми будуть – мені телефонуйте, розберемось», – на прощання каже Леонід.
«Взагалі, у нас сьогодні був вихідний. Розбираємося із кухнею, залою. Стартували з коліс, так що роботи дуже багато. Але, на щастя, нас підтримують, допомагають. Так що, сподіваюся, далі таких накладок не виникатиме», – додає він.