5 серпня на онлайн-платформі Netflix з’явились одразу всі 10 серій першого сезону давно очікуваної екранізації культового коміксу «The Sandman», написаного Нілом Ґейманом. Знакова подія, що дає привід поміркувати про те, як щось незвичне стає спочатку популярним, а тоді класичним і заново перезапускає нібито давно усталений жанр.
75 випусків коміксу Ґеймана «Пісочний чоловік» виходили впродовж 1989–1995 років. Успіх був приголомшливий, тому друкувальну машину так і не змогли зупинити й першоісторію дотепер розширюють як кількома авторськими повістями-доповненнями, так і купою спінофів, що умовно називають «Всесвітом Пісочного чоловіка».
Кадр з серіалу «Пісочний чоловік»
Первинний сюжет – це оповідь про Сон, одного із семи Безмежних, наглядачів за світом богів і людей. В англійському тексті всіх їх звуть на D, а в прекрасному українському перекладі Олени Оксенич – на С (Сон, Смерть, Схибленість, Спустошення, Снага, Судьба, Страждання). Важливо, що їхній пантеон – майже єдина власна вигадка Ніла Ґеймана, адже все інше – позичене, перероблене і творчо переосмислене Чуже. Ми нібито повертаємося в часи Відродження, коли такі майстри, як Боккаччо чи Чосер не переймалися проблемою авторства й брали все, що погано лежить (із благою метою, певна річ). Пояснення свого підходу у Ґеймана надиво витончене і хитре: Сон – це «Князь Історій, що не має власної історії», і його брат дорікає йому, що він сприймає людей лише як «мрійливих істот, творців історій». Тому Сон їх і колекцінує: від найпершої про Каїна й Авеля (у серіалі їх зіграли британські актори індійського походження) до останньої про багатоваріантний, але неминучий кінець світу. Цю строкатість обіграли ще й у тому, що численні видання «Пісочного чоловіка» ілюстрували різні художники (хоч всі незабутні обкладинки робив Дейв Маккін), нібито парадоксально стверджуючи: насправді історія одна, але її версій – тьма.
Читайте також: Вище за сферу розваг
Художній світ Ніла Ґеймана вбирає в себе все: скандинавських і єгипетських богів, давньогрецького Орфея і Калліопу, християнських янголів і демонів, персонажів із народної творчості, історичних постатей (від Октавіана Августа до Марка Твена), а також низку героїв з інших коміксів. Невипадково в палаці Сну зберігається своєрідна Вавілонська бібліотека всіх колись задуманих і омріяних книжок.
Втім, найчастіше Ґейман нав’язливо повертається до постаті Вільяма Шекспіра, свого геніального попередника, відомого переспівувача чужих історій. В «Пісочному чоловікові», крім зустрічі із самим Великим Бардом, є ще дві візуальні інтерпретації його п’єс: «Сон літньої ночі» й «Буря».
Сюжет свого коміксу автор визначає доволі загадково: «Лорд Снів дізнається, що треба змінитися або померти, і приймає своє рішення». А ще він про відповідальність і наслідки за будь-які вчинки. Однак найточніше каже про весь проєкт онука старого Вассилія (Vassily), що у випуску № 38 доволі плутано переповідає їй кілька російських казок: «Усе це видається підозріло постмодерністським». Дійсно, «Пісочній чоловік» – це типовий якісний постмодернізм, що існує на загрозливій межі захопливого несмаку, талановитої графоманії й елітарного кітчу, а також несамовитого еклектизму в усьому, починаючи від головного персонажа. Сон увібрав у себе риси бога Морфея, різних фолькорних постатей, «Оле-Лукоє» Андерсена, попереднього «Сендмена» Веслі Доддса з коміксу 1939 року і подальших його з’яв, а також молодого Ґеймана, Роберта Сміта з гурту The Cure, артиста балета Фаруха Рузиматова, Пітера Мерфі з гурту Bauhaus тощо.
Кадр з серіалу «Пісочний чоловік»
Втім, такий стиль якраз і є дуже співзвучним сучасності, і в цьому й полягає головна причина популярності «Пісочного чоловіка» як серед підлітків, так і серед професорів: це ідеальний зразок дворівневого твору, що для профана і знавця відкриває свої різні грані. У ньому кожен, як у дзеркалі, побачить своє: хтось здивується фантазії Ґеймана, що зобразив химерний ліс самогубців у пеклі; а хтось зловить тут натяк на Данте з «Божественною комедією», де в другому поясі сьомого кола описано те саме. Комусь сподобається словесна дуель Люцифера і Сну; комусь же видасться, що не варто було так спрощувати кеннінґи з поетичних змагань скальдів тощо. Обидві реакції – це втіха: радість впізнавання вже відомого і/або радість дізнавання чогось нового. Для когось – читання-задоволення, для когось – читання-насолода, але обидва сприйняття заслужено зробили мальопис Ніла Ґеймана культовим. Водночас це і свідчення невтішної картини сучасного мистецтва: у добу, коли невимовно мало оригінальних історій, автори (сценаристи насамперед) дедалі частіше звертаються до коміксів, які теж зловживають неоригінальними ідеями. Першоджерело більшості мальописів – чарівна казка, пізніше засвоєна в літературній чи кінематографічній формі. Казка – народна, а тому принципово безавторська, саме тому це й безпрограшний варіант, адже в ній лаконічно зафіксовано наш спільний досвід. Крім того, на додачу до мандрівних сюжетів, візуальний формат дає змогу задіяти багатющу скарбницю поширених образів, картин, мемів і навіть упізнаваних шрифтів. Тож, зрештою, маємо такого собі Франкенштейна, коли оригінальність підміняється новою конфігурацією старого.
Читайте також: Шість століть до ери супермена
І все ж: що нам Пісочний чоловік, що ми йому? Приємно бачити культову світову класику виданою українською, якої щороку стає дедалі більше і на будь-який смак, але хотілось би, щоб подібний за розголосом культовий мальопис був і від українського автора. Зрозуміло, що графічні романи – це аж ніяк не наш поширений національний жанр, але знаково, що перший український загально визнаний «комікс» (у вихідних даних жанр було зазначено саме так) підписано до друку того ж року, що і перший випуск «Пісочного чоловіка» – в 1989-му. І знаковою є головна відмінність: коли тоді у нас він тільки з’явився, то на Заході його вже треба було перевинаходити, адже супергероїка вже всім суттєво набридла. Ідеться про двомовну «казкову бувальщину» «Шовкова держава», адаптовану Василем Барищевим, яка зараз уже стала букіністичним раритетом. А більш відомим нашим мальописом (названим «історією в малюнках») вважають «Облогу Києва печенігами» (1992) Сергія Позняка.
Мальопис «Шовкова держава»
Однак нам, поза всякими сумнівами, бракує багаторічної традиції подібних видань. І тут не йдеться про комікс як адаптацію класичної прози, бо це дещо інше, хоч є окремі знакові випадки, коли такі видання беззаперечно заслуговують на увагу. Зокрема, «Герой поневолі» (2014) Міхая Тимошенка і Кирила Горішного – графічна переробка повісті Івана Франка. Або «Тарас Бульба» (2022) Костянтина Сулими, відомого своїм важливим для національного мальописознавства витвором «Буйвітер» (1995).
Так порівняно за короткий час український мальопис, як на мене, став доволі помітним явищем у нашому мистецтві, хоч досі шукає власний шлях методом бойового і нащадного танцю, того, що зазначено в назві графічного роману «Даогопак» (2012, 2014, 2016) Максима Прасолова й Олексія Чебикіна. Український мальопис як непересічний феномен уже відбувся і далі розвивається, попри всі невеселі ковідно-військові події. У соціальній мережі для книгоманів Goodreads є хоч і не вичерпний, але доволі показовий список «Українські мальописи», у якому нині вже 109 творів. Зайве казати, що рівень «Пісочного чоловіка» має бути для нас орієнтиром, адже нині стан українського мальопису, за винятком кількох «перлів у болоті», подібний на первинне накопичення історій, кількість яких рано чи пізно обіцяє перейти в якість. Тобто ми поки що збираємо фундамент власної Вавилонської бібліотеки, якщо тільки в процесі вщент не заексплуатуємо козацьку чи патріотичну тематику.
Мальопис «Облога Києва печенігами», який через 30 років знов став актуальним
Натепер наш найближчий претендент на культовість – «Максим Оса» (2008–2009) Ігоря Баранька. Цей мальопис, як і «Пісочний чоловік» колись, довго йде до своєї екранізації, але вже має і трейлер, і тізер, тож, сподіваюсь, прем’єра не за горами. Інші претенденти – «Серед овець» (2016) Олександра Корешкова і «Залізна голова» (2019) Максима Удинського, які ще незавершені, а тому – потенційно культові, хоч і мають виразніше виявляти свою дворівневу природу.
Попри різні культурні контексти, прищеплення коміксу на українському ґрунті є цілком продуктивним, хоч і не завжди виправдовує очікування, бо заважає те, що мимоволі порівнюєш із зразками тих культур, де цей жанр закорінений уже впродовж багатьох десятиліть. Та всі ми знаємо, що українські чорноземи радо надаються до окультурення на тих теренах, які через різні причини лишалися неораними, а також є привітними для всього достеменно творчого, незашореного і безмежного. І мальописи якраз цілком суголосні такому опису, тим паче коли ще й епоха стає дедалі мальовничішою. Епоха, чудовим гаслом до якої могла би бути фраза Овідія, що її проговорюють в «Пісочному чоловікові»: Omnia mutantur, nihil interit. Усе змінюється, ніщо не зникає.