Ні, я не бачив, але засуджую. Точніше, мені огидно. Хоча в ідеалі воно так не працює, але в даному конкретному випадку, як виняток, я не маю потреби передивитися всі 129 хвилин документального фільму «Росіяни на війні», щоби скласти власне враження й, найголовніше, щоби поставити необхідні запитання.
Задля годиться нагадаю, що йдеться про стрічку, яка демонструвалася поза конкурсом на цьогорічному Венеційському кінофестивалі й мало не була показана на ну… майже такому самому престижному фестивалі в Торонто. Зняла її 37-річна канадська режисерка російського походження, а розповідається в ній про суворі будні нашої війни, але з російського окопу. Сам факт показу, а потім і предметний розгляд професіоналів викликали нечуваний у порядному товаристві західних кіношників скандал. З одного боку, хай там як, журналістські стандарти, з другого — підозра в роботі на Кремль. Дамі пригадали, що вона вже засвітилася в проєктах московської помийки Russia Today, щоправда, знятих не в Україні, а на Близькому Сході (Ірак, Сирія — розумієте?). Далі постало логічне запитання, яким дивом пані з камерою і канадським паспортом півроку провела в розташуванні бойового підрозділу регулярних військ Ерефії, як вона стверджує, без жодного узгодження з високим начальством — і це в країні, де за не той пост у соцмережі дають реальний термін? Анекдот! Проте іноземці, не загартовані нашим колективним досвідом, у таке часом вірять або роблять вигляд, що вірять.
Ну й нарешті сам по собі фільм, де прості російські дебіли, «наши мальчікі», впродовж двох годин розповідають на камеру, як їм не подобається воювати, але гроші потрібні, крім того ніяких військових злочинів вони не скоювали (авторка їм вірить), а укропи все одно нацисти й вісім років бомбили Донбас, тож ніяких докорів. Після чого леді в інтерв’ю пояснює для нетямущих, що вона не хоче приставати на якусь одну з двох позицій, бо щойно пристане, то виходить, що вона за війну, а вона проти війни.
Читайте також: Росіяни знову отримали голос на міжнародному кінофестивалі
Передусім я не погоджуюся із загальною думкою, що це аж так прямо кремлівська пропаганда. Як на мене, все ще гірше. Річ у тому, що леді — правдива канадка (або, як наші кажуть, канадійка), вона там давно, навчалася в університеті Торонто (а потім ще в Амстердамі), а те, що в Москві народилася, так там пів країни понаїхали. Гроші на фільм теж канадські, постпродакшн канадський, просування канадське. І те, що воно потрапило в програму найбільш реномованих світових кіноподій — теж не якась там спецоперація, криворукі ґебешники так тонко не вміють. Яка саме вежа Кремля або поверх ФСБ узгоджували перебування іноземної панночки на нулі, бо вирішила, що це може бути корисним, не має аж такого вже значення. Принципово те, що в сучасному лівуватому інтелектуально-мистецькому світі сформувався попит на «альтернативну» точку зору стосовно нашого з вами цивілізаційного зіткнення, вони це називають second opinion. Це не те, що західні високочолі захоплювалися Гітлером у 1930-ті, тут зовсім інше. Я би це назвав: «пост-пацифізм».
Тисячоліттями, від самісінького початку людської історії людина зі зброєю, єдиним фахом якої було вбивати інших людей, вважалася найшанованішим і найпривілейованішим членом суспільства. Лицарі в блискучих обладунках різного дизайну зі щитами різних кольорів вряди-годи боронили свою землю від загарбників, але частіше нападали на чужу й, будьмо вже відверті, займалися чистим грабунком. Героїзація військової справи частково базувалася на простій людській вдячності захисникові від чужого, частково ж, перепрошую, скидалася на нинішній культ спортсменів: ті теж роблять те, що більшості не під силу, теж мають високий соціальний статус і теж часто-густо ризикують власною безпекою й самим життям. Ви колись читали уважно так званий героїчний епос? Кажу «так званий», бо йдеться про документи різних часів і цивілізацій, об’єднані лише тим, що вони прославляють військову звитягу. «Іліада», «Беовульф», «Смерть Артура». Або «Пісня про Роланда»: про всяк випадок нагадаю, що в оригінальному тексті Роланду, вірному лицарю без страху і докору імператора Карла Великого, протистоїть ватажок маврів Марсілій, в якого «лице чорне й душа чорна», а поклоняється він Аполлену (себто Аполлону). В реальності: надворі VIII століття по Р. Х., маври (араби) іберійської Сарагоси порівняно з дикуватими германцями під орудою Карла — культурні, освічені, виховані воїни, а поклоняються вони, звісно ж, Аллаху. Ось таке представлення «чужого» ідеальне для європейської традиції. Інший справді міг бути носієм вад, а міг просто бути противником, якому автоматично приписувалися всі гріхи. Це універсальний підхід для всієї старої Ойкумени, який залишався актуальним практично аж до минулого століття.
Читайте також: США розширюють санкції: кого стосуються й чому
Мелодія часу різко змінилася після Першої світової (ціла література «загубленого покоління», «На західному фронті без змін» і все таке інше) й надто в 1960-ті, коли бути мілітаристом і зневажати противника стало непристойним. Де там кореневі процеси західних суспільств (пацифіки, діти-квіти, «Give peace a chance» й решта прекраснодушної мури), а де цілеспрямовані кремлівські ідеологічні диверсії, коли Міжнародний відділ ЦК КПРС безпосередньо фінансував демонстрації протесту біля військових баз НАТО в Німеччині, питання досі відкрите й якоюсь мірою схоластичне: зрозуміло, що попит на мир як такий, як заперечення збройного опору представникам пекла визрівало в суспільствах Першого світу саме по собі внаслідок власної еволюції. Але через пів століття вже постмодерна логіка пізнавального процесу раптом зробила несподіваний кульбіт, і тепер західна культура намагається… вдивитися в чужого й знайти в ньому людське обличчя. Цим можна пояснити зачарування лівої шпани хамасівським терористом-мучеником, тепер до нього, як виявляється, доєднують і мурло орка. На дві години. Enjoy!
Таким чином завданням порядку денного стає, крім усіх інших і безумовно важливих обставин, адекватний показ справжньої, реальної пики рашкінського монстра. В усій красі. Можна кокетувати з дияволом, захоплюватися доктором Ганнібалом Лектором, косити під Мефістофеля — це все забавки для підлітків. Нинішній актуальний для цілої цивілізації й, якщо не пощастить, її могильник — отой наївний (sancta simplicitas, «простота хужє воровства») Вася чи Коля, який пішов убивати хохлів, бо за це йому нічого не буде, ще й грошей заплатять, а вони все одно нацисти. Вася — духовний нащадок Пушкіна й Достоєвского, хай би який це викликало інтелектуальний спротив. Його пика має бути триґером огиди, а не цікавості. Ось чому важливо не розумітися на ґатунках відомої субстанції, а діагностувати належність до неї автоматично й безпомилково. Вася є подобою диявола не через те, що він чужий, а тому, що він є носієм принципово іншої, доцивілізаційної свідомості. До Роланда, до Мухаммада, до Ахілла.
Будь-який голос звідти — голос смерті, хіба що це голос 0,1 % тих, хто не втратив людської подоби й чинить опір ціною власного життя й свободи, вони є, але це все одно 0,1 %. Слухати цей голос — все одно, що ставати самому заради цікавості або інтелектуальної доброчесності на позицію смерті й дивуватися, як воно там. Якщо потрібний якийсь додатковий аргумент для тих у світі, хто готовий відмовитися від Чайковского і Булгакова, — ось він.