Резонанс в українському суспільстві після виступу національного хору імені Григорія Верьовки в гумористичному шоу «95-й квартал» вийшов далеко за межі буденного «гудіння в Facebook». Символічно, що фінансова винагорода для колективу за участь у сценічному номері «кварталівців» склала 30 тисяч гривень – чи вартий був такий скромний гонорар усіх збитків, яких вони зазнали і зазнають у перспективі, це питання, над яким повинне заставитися його керівництво і бухгалтерія. Але резонанс, що виник навколо нього є добрим приводом згадати про ще один хоровий ансамбль, який свого часу надпотужно представив Україну на різних країнах і континентах. Мова йде про Українську Республіканську Капелу, 100-річний ювілей якою ми саме відзначаємо цьогоріч. Вона була заснована в часи Української Народної Республіки і продовжувала свою діяльність до 1924 року, незважаючи на те, що держава, яка її створила, вже припинила існування.
В часи, коли одна війна в Європі щойно завершилась, а інша, на території колишньої Російської імперії, сягла апогею, керівництво України чітко усвідомлювало, що інвестиції в культуру – це інвестиції і в пропаганду, і в дипломатію, і в зброю. Для держави, назва якої мало що говорила пересічним жителям Європи і Америки, дипломатія на рівні концертного виступу була чи не найкращим способом заявити про себе перед десятками й сотнями тисяч іноземців. Через те один із керівників УНР Симон Петлюра 2 січня 1919 року поставив перед уже відомим в Україні хормейстером, композитором і диригентом Олександром Кошицем завдання: у рекордно короткий термін організувати хорову капелу для подорожі закордоном. «А то – розстріляю», – додав жартома Головний отаман. Кошиць із завданням впорався – 16 січня Українська Республіканська Капела вже була зорганізована, а 25 січня – затверджена окремим законом УНР.
Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»
24 березня 1919 року Капела (79 осіб – співаки та адміністрація) виїхала з України у закордонне турне, як виявилось – назавжди. За п’ять років вона дала більш як шістсот концертів, себто в середньому – один концерт у три дні. Географія її гастрольного турне вражає, навіть, сьогодні – українці виступили у двохстах містах таких країн як Польща, Чехословаччина, Австрія, Німеччина, Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Франція, Англія, Іспанія, Канада, США, Мексика, Куба, Бразилія, Аргентина і, навіть, Уругвай! Виступи хористів часто супроводжувалися аншлагами у концертних залах. А в Мехіко бажаючих послухати Капелу було так багато, що декілька разів співаки замість концертного залу переносили свої виступи на стадіон «Ель Торео», де, зазвичай, відбувалася корида. Можливо, це був перший досвід виступу на стадіонах для музичного мистецтва з часів античності.
Музичні критики та газетні оглядачі не скупилися на слова вдячності для українців. Чеський музикознавець і диригент Ярослав Кржічка зазначав «Тяжко руці писати критику, коли серце співає хвалу. Українці прийшли і перемогли! На жаль, занадто довго ми про них не знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформації з’єднували їх проти волі в одне ціле з народом російським». Австрійська газета «Wiener Morgenzeitung» підсумовувала: «… ми бачимо такий великий музичний успіх, який рідком можна побачити, навіть у такому музичному місті, як Відень». У Швейцарії кореспонденти «Tribune de Geneve» стверджували: «Їх устами говорить душа цілого народу, який серед страшних терпінь зберіг оптимізм, добрий гумор, здорову мораль і віру в національне життя і свободу. Цей спів є найкращою мовою 40-мільйонного народу, який не хоче ні більшовизму, на царизму, а бажає управляти своєю державою самостійно». Шарль Сеньйобос, французький історик і професор Сорбонни ділився враженнями: «Жодна пропаганда не може бути ефективнішою для визнання української нації. Скільки б не заперечували існування Вашої нації, Ваші хористи доводять, що ця нація має музичну душу неперевершеної сили». Американський драматург Клей Грін відзначав: «Вони… нанесли Україну на артистичну мапу світу, як люблячу музичну націю. Це в той час, як ми вважали її за спустошену землю бродячих козаків і сільського люду». Бразильський літературознавець Коельйо Нейто також не стримував емоцій: «Співай же, чаруюча Україно, співай щебетушко! Розсипай по світу пісні синів своїх – прийде час, коли настане весна, якої ти так чекаєш!». Навіть Президент Мексики Альваро Обрегон у спілкуванні з керівником хору Олександром Кошицем стверджував: «Вперше в житті я шкодую, що у мене нема другої руки (він її втратив на війні – Ред.) і я не можу вам плескати».
Читайте також: «Голлівуд» на березі Чорного моря
Основний репертуар Капели становили українські народні твори в обробці композиторів Миколи Леонтовича, Миколи Лисенка, Кирила Стеценка та Олександра Кошиця. Саме цей музичний колектив заклав підвалини до світової популярності «Щедрика», виконуючи цю композицію в усіх країнах на більшості своїх виступів. Так, 5 жовтня 1922 року із цим твором вперше познайомилися американці – слухачі Капели у Карнегі Холл в Нью-Йорку. А вже зараз американський варіант «Щедрика» під назвою «Колядка дзвоників» має десятки аранжувань та широко відомий в усьому світі. Але хористи полюбляли й імпровізацію. Надзвичайно цікава історія відбулася в Мексиці – почувши від місцевих індіанців у вагоні потяга неофіційний мексиканський гімн «Перхура», Кошиць переробив її у своєму аранжуванні, разом із Капелою за кілька годин до виступу взявся її розучувати,а відтак у той же день презентував на стадіоні «Ель Торео». Ефект був колосальний – публіка шаленіла настільки, що «Перхуру» довелося повторити декілька разів на біс.
Українська Народна Республіка вже давно впала під ударами білогвардійців, більшовиків та через власні внутрішні протиріччя, а капела, організована за сприяння Петлюри все ще продовжувала гастролі по світу. Розрахунок Головного отамана справдився повністю – діяльність Української Республіканської Капели зробила для іміджу України у світі більше, аніж усі міністерства УНР, разом узяті. Культурна дипломатія спрацювала там, де офіційні засоби виявилися безсилими. А світовий тріумф «Щедрика» наочно засвідчив потужну силу української пісні, яка отримала міжнародне визнання. Ця історія успіху українського творчого колективу, про який наразі знає дуже невелика кількість співвітчизників, може засвідчувати лише одне – як би намагалися недоброзичливці відсунути українську культуру на маргінес, лише від нашого бажання її пізнавати та активної позиції у її відстоюванні буде залежати її майбутнє. Бо потенціал для її творення ми маємо, як і мали сто років тому.