У листопаді 2014 року прем’єра перформансу “Східно-Західна вулиця. Пісня добра і зла”, який розповідає про хитросплетіння доль двох відомих правників Герша Лаутерпахта та Рафала Лемкіна і нациста Ганса Франка далі, вперше відбулася у Лондоні. Далі його презентували у Стокгольмі та Нюрнберзі. У 2016 році у Великій Британії вийшла книга “Східно-західна вулиця”, яку наступного року переклали і презентували у Львові, місті якому ця книга присвячена. 11 листопада 2017 року перформанс нарешті презентували у Львівській філармонії. Це була символічна подія, адже і книга і перформанс тісно пов’язані до Львова, а до міста на честь цієї подій приїхало багато тих, чия родинна або особиста історія була пов’язана з містом, однак мусила обірватися з початком Другої світової війни.
“Personal stories matter” (“особисті історії мають значення” – англ.) – це одна із прикінечних фраз перформансу “Східно-Західна вулиця. Пісня добра і зла”, що пролунала із вуст міжнародного правника Філіпа Сендса в одну із листопадових субот на сцені Львівської філармонії. Він є автором однойменної книги та одним із оповідачів перформансу, зрежисованого молодою британською режисеркою Ніною Бразьєр. Разом із воркшопом “Ідеї (без) місця: Концепції та практики прав і правосуддя у Східній Європі”, “Пісня” дозволила глибше зануритися не лише в історію та особисті історії двох відомих правників, випускників львівського університету Герша Лаутерпахта та Рафала Лемкіна, але й в історію міста в часи різних режимів.
Лоран Наурі виконує композицію під час прем'єри на сцені Львівської філармонії
“Frägt die Velt die alte Kasсhe“ (запитують у світу давнє питання – ідиш) – це початок „Вічної загадки“ Моріса Равеля і нею починається перформанс, бо справді одне із питань, яке ставиш собі, коли читаєш книгу Сендса, або ж дивишся на сцену, чому люди спроможні чинити таку кривду собі подібним. Це питання точно турбувало Рафала Лемкіна та Герша Лаутерпахта, які в різних роках вивчали право у тій самій аудиторії Львівського університету, а пізніше стали авторами двох ключових понять для розслідування найбільших злочинів XXI століття – “геноцид” та “злочини проти людства”. Цей момент автор книги “Східно-Західна вулиця” виділяє і в книзі, і під час перформансу: “двоє чоловіків, які внесли терміни геноцид та злочини проти людства до Нюрнберзького трибуналу та міжнародного права навчалися в одного викладача”. Його звали Юліуш Макаревич.
Читайте також: Філіпп Сендс: «Здається, ми знову забуваємо уроки історії»
Лаутерпахт та Лемкін жили в одному місті, ходили тими ж вулицями і заходили у ту ж університетську аудиторію, де мав лекції професор Макаревич. Попри це і ще безліч збігів, здається, ніколи не бачилися. У книзі Філіпа Сендса є лише маленька ремарка, яка свідчить про те, що про існування один одного вони принаймні знали. Коли Сендс одного разу влаштував допит синові Лаутерпахта Елі, той врешті зізнався, що, здається, його батько був не надто високої думки про Лемкіна. З тої куцої фрази видається, що причина “не надто високої думки” у різних підходах до трактування права та життя в цілому. Лаутерпахт як правник вважав, що закон має захищати окрему особу, саме тому він конструює поняття “злочин проти людства”; Лемкін – що групи людей. Саме тому він створив термін “геноцид”.
Книга “Східно-Західна вулиця”, яка й стала за основу спектаклю, що 11 листопада презентували у Львові, розпочинається із сімейної історії Філіпа Сендса. У нього також є львівське коріння. Дідусь автора Леон Бухгольц народився у Львові у травні 1904 року, однак пізніше переїхав до Відня, а звідти з приходом нацистів йому довелося втікати до Парижа. Утім, вже сам перформанс фокусується на іншій сюжетній лінії книги: трикутникові Герш Лаутерпахт – Ганс Франк – Рауль .jpeg)
Лемкін.
Герш Лаутерпахт народився в Жовкві, маленькому містечку на північ від Львова. Жовква має довгу і насичену історію і як Львів до приходу нацистів була надзвичайно мультикультурним містом (туди Філіп Сендс запросив учасників і перформансу, і воркшопу наступного дня).
У 1910 році Лаутерпахт з родиною переїжджає до Львова. Через чотири роки його застане тут війна, за рік після неї він переїде до Відня. Однак у столиці імперії і він, і дідусь Сендса наштовхуються на несприйняття місцевим населенням нових мігрантів зі Сходу. Якраз в час прибуття Лаутерпахта у Відні збирається мітинг із вимогою прогнати всіх євреїв з міста. На дворі 1919 рік. Цікаво, що одногрупником Лаутерпахта у Відні був Горст фон Вехтер, син Отто фон Вехтера, другого губернатора дистрикту Галичина, причетного до вбивств родини Лаутерпахта під час війни.
Рафал Лемкін народився неподалік містечка Вовковиськ, тепер це на території Білорусі. Після Першої світової війни він перебрався до Львова, де навчався в університеті та отримав докторський ступінь. Далі працював громадським обвинувачувачем у Бережанах неподалік Львова. Звідти він тікатиме від війни.
По закінченню Другої світової Лаутерпахт вже відбувся як правник і на час Нюрнберзького процесу був видатним професором права Кембриджського університету та разом із іншими британськими юристами працював над розслідуванням нацистських злочинів. Рафал Лемкін, на той час промандрувавши всією Європою від нейтральної Швеції через Азію аж до Північної Кароліни, де він отримав посаду в університеті Дюка, намагався поширити знання про створений ним термін “геноцид”.
Читайте також: Ліквідація історії
“Протягом п’яти років він був королем окупованої Польщі, маючи дружину, коханку, п’ятьох дітей, тридцять вісім томів докладних щоденників і колекцію живопису, до якої входив відомий портрет Леонардо да Вінчі”, – це про Ганса Франка. Він був, крім того, адвокатом Адольфа Гітлера; за його вказівкою вбили сотні тисяч галицьких євреїв, серед них родину Герша Лаутерпахта. Три прикінечні частини спектаклю присвячено Нюрнберзькому процесу і, зокрема, Сендс намагається зрозуміти, якими бачили один одного Герш Лаутерпахт і Ганс Франк. Останній приїхав, звідти, звідки батьки Лаутерпахта писали про постійне погіршення справ. Лаутерпахт на час судових засідань не знав, що з його родиною. Десь майже у той самий час під стінами Нюрнберзького палацу правосуддя стояла його племінниця Інка – єдина з Лаутерпахтів, кому вдалося вціліти. Вона намагалася передати листа своєму дядькові із проханням зустрітися.
Дія двох останніх частин перформансу переносить глядачів у залу № 600 Нюрнберзького палацу правосуддя. Тут відомим нацистам, серед яких були і Герман Герінг, і Йоахім фон Ріббентроп, і Рудольф Гьосс, і Альфред Розенберг, і Ганс Франк зачитували обвинувачення. Серед них було і нове для усіх звинувачення у геноциді та злочинах проти людяності. “Мій стіл був розташований приблизно за 15 ярдів від обвинувачених”, – ділився враженнями із дружиною Лаутерпахт. Ці 15 ярдів утім були дещо ближчими. Завдяки музиці, як виявилося.
У перервах між судовими засіданнями, Ганс Франк врешті знайшов людину, якій міг би довіряти – це був військовий психолог доктор Густав Гілберт. І саме тут виявилося, що і його, і Лаутерпахта об’єднує любов до однієї і тієї ж композиції Баха – ораторії “Страсті за Матвієм”. Арія святого Петра “Помилуй, Господи мій, заради моїх сліз” із цієї ораторії відкриває передостанню частину перформансу. Музика може поєднувати зовсім різних людей, навіть добро і зло…
Читайте також: Розбудити пам’ять
Жовква
Поїздка до Жовкви холодного недільного ранку наступного дня після львівської прем’єри “Пісні” нагадала про те, скільки пам’яті ми ще винні власній історії. “На тому місці, де ви бачите червоний біл-борд, стояла хата Лаутерпахта. Це початок Східно-Західної вулиці”, – каже подорожнім Філіп Сендс. Він тут одночасно і за гостя, і за гіда. Хоча роль останнього лежить на Людмилі Байбулі. Саме вона, на той час працівниця місцевого музею, відкрила вперше Сендсові Жовкву. У той день вона відкривала його колегам Сендса та нащадкам Лемкіна та Лаутерпахта.
Місце, де переховувалася Клара Крамер
“Так, так, тут переховувалася Клара”, – каже пан Сергій, одною ногою притримуючи свого пса, що добряче занепокоївся такою кількістю охочих побачити кімнату його господаря. У невеличкому сховку під підлогою будинку, де живе нині пан Сергій, серед інших жовківських євреїв, що переховувалися від нацистів, була і дівчинка-підліток Клара Крамер. Їй вдалося вижити. А пізніше в еміграції вона написала книжку, що стала бестселлером, – “Кларина історія” – це її автобіографічна історія про переховування, Голокост та те, як вона зуміла залитися жива. “Як там Клара? Ви не знаєте, вона ще жива?”, – запитує пан Сергій і показує своє фото з нею. Декілька років тому Клара приїздила до Жовкви. “Ми пили на цій кухні чай”, – каже пан Сергій. Філіп Сендс привіз йому добру новину: Клара ще жива і при доброму здоров’ї, а нью-йоркський музей Голокосту зацікавився сховком у будинку Сергія і хотів би його якось “музеїфікувати”.
Врешті повз стіни старого міста група дійшла до старої синагоги, збудованої у стилі Ренесансу. Будівля вражає, однак наблизившись до неї видно, що вона ще геть занедбана. Лоран Наурі із Метрополітен-Опери, який виконував попереднього дня музичні партії під час перформансу у Львівській філармонії, під акомпанемент синтезатора повторив знову “Вічну загадку” Моріса Равеля та “Мелодію” Рахманінова.
Неподалік містечка посеред лісу є невелика галявина вкрита високою травою. Це була остання зупинка жовківської подорожі. Місцеві називають той ліс “бореком”. Тут 25 листопада 1943-го року розстріляли майже 4 тисячі євреїв. Серед них родичі Філіпа Сендса і Герша Лаутерпахта. Нині там стоїть невеличкий білий пам’ятник і віковічна тиша. Людмила Байбула розповіла, що колись той шмат землі купив якийсь місцевий бізнесмен, але дізнавшись про минуле цього місця, відмовився від думки будувати там готель.
Філіп Сендс читає уривок своєї книги на місці, де було вбито жовківських євреїв
“Пісня добра і зла” виконується лише чотири рази на рік. Постановка у Львові разом із усіма подіями, що її супроводжували мала особливе значення. Вона повернула двох важливих для світу людей до міста, яке допомогло їм сформуватися і нагадала про те, наскільки важливими є особисті історії. Якби одного дня енергійний британець Філіп Сендс не вирішив дослідити історію своєї родини, не було б книги, перформансу і повернення до міста пам’яті і про складні сторінки його історії, і про двох видатних його жителів. Може, з часом це надихне і тих, хто нині живе у місті, глибше досліджувати минуле своїх родин, адже “особисті історії мають значення”.
Фото: Ірина Середа, Ольга Ворожбит