«Дванадцять малих негриків — один без шапки…» — Володя Медик заводив, а ми всі підхоплювали. Ми йшли по двоє, тримаючи автомати над головою. Руки зі зброєю терпли, тряслися й опускалися, але, коли почали співати, стало значно легше, немов калаші трохи схудли.
«Дванадцять малих негриків. Один без шапки, — заводив далі Володя. Дванадцять — саме стільки нас було у відділенні. — Пісню співали. І пісня та звучала: амара мамба амаса моса муса…»
«Де він узяв цю пісеньку, — думав я. — Невже не можна було щось пристойніше вибрати? Ну, там “Червону руту” чи “Батько наш — Бандера”». Спочатку я навіть не співав. Але з кожним разом пісня подобалася мені дедалі більше. Саме своєю безглуздістю й абсурдом. Кожен повтор був про когось із нас.
«Дванадцять малих негриків. Один з них — Кабачок…»
Андрюха давав усім прізвиська — от прилетіло і йому. Він сердився, коли його так називали. Погрожував дати по пиці. Але до того, звісно, не доходило. Ми обзивали один одного як тільки можна. Навіть шарпеями й ондатрами. Але ніхто не ображався, це радше було жартома. Іван з Ковеля взагалі був у цьому віртуозом. «Коли слухаю, як Іван лається, хочеться записувати в блокнот», — якось сказав Володя.
Ми йшли з піднятими автоматами й співали. Хлопці з інших відділень намагалися триматися якнайдалі, щоб, бува, їхнім командирам не спало на думку так само напружити бійців. Але наші всі були тільки раді, попри біль і втому. Назустріч проїжджали форд рейнджери, а бородані у формі махали нам з напіввідчинених вікон. Піна хмар низько пливла в блакиті, з-за пагорба лунали постріли.
«Дванадцять малих негриків. Один з них — сержант! — закричав Володя. — Пісню співали. І пісня та звучала: що у вас знову не получається?..»
Усі проревіли з реготом улюблену фразу сержанта й пришвидшили крок. У посадці вже виднілася польова кухня. Мабуть, знову дадуть опариші — так ми називали рис, — а на десерт пончики із джемом.