Ні Конституція, ні закон не уточнюють, коли саме мають відбутися вибори після закінчення війни й скасування воєнного стану. Чи впродовж 60 днів як позачергові, чи мінімум через 90 днів як чергові. Від цього залежить, як вони мають розпочатися . Позачергові призначає президент, чергові — мають відбуватися у конкретну визначену Конституцією дату без додаткового призначення, Центральна виборча комісія лише оголошує початок виборчого процесу. У будь-якому разі повоєнні вибори будуть і матимуть колосальне значення для країни. Не дарма багато хто покладає на них великі сподівання, адже від їхнього результату залежатиме, як відбуватиметься повоєнна відбудова, відновлення й відродження країни.
Утім, мене не покидає тривога, що їхнє проведення може стати досить серйозним випробування для нашого суспільства. І, на жаль, з дуже негативними конотаціями. А подекуди, можливо, навіть набути рис гуманітарної катастрофи й певної політичної кризи. Поясню.
Для громадян, які голосуватимуть, Виборчий кодекс передбачає дуже складну систему так званих регіональних партійних списків. Виборцю, у разі її застосування, буде надзвичайно складно зробити вибір, адже обирати доведеться з-поміж 300–400 кандидатів на кожній виборчій дільниці. Згідно з Кодексом, регіональні списки, які виставлятимуть партії, мають містити щонайменше 5 і щонайбільше 18 кандидатів. Якщо врахувати, що в останніх позачергових виборах брали участь 22 партії, а на останніх чергових виборах, де була партійна система, у 2006 році — 40, можна припустити, що цього разу кількість учасників буде десь по середині — 30 партій. Тобто у виборчий бюлетень, за скромними підрахунками, можуть вписати від 150 до 540 прізвищ кандидатів.
А ще закон передбачає, що в бюлетень обов’язково додають по дев’ять привілейованих кандидатів від партії, перших у загальнодержавному списку, за яких виборці не голосують, проте вони отримують мандат автоматично, якщо партія набирає 5 %. Ці представники касти недоторканих додатково перевантажать бюлетень, бо це ще плюс 270 прізвищ.
А тепер уявіть собі бюлетень, у якому буде 30 партій і понад 500 прізвищ. Якого він має бути розміру, чисто фізично, щоб усі прізвища з ініціалами кандидатів там помістилися? Це за умови, що друкувати бюлетень можна лише з одного боку й шрифт має бути не надто дрібним, щоб виборець із неідеальним зором міг його прочитати.
За логікою авторів закону, виборці спочатку обиратимуть партію, а потім у партійному списку виберуть кандидата. Перед кожним прізвищем, крім першої дев’ятки, стоїть номерок, який виборець має вписати, коли голосуватиме за кандидата від цієї партії. Утім, чому у виборця не може бути й зворотна логіка: він обирає кандидата, конкретну людину, а вже потім партію? Тут узагалі прив’язка партії та кандидата не є обов’язковою. Це, по-перше, звуження свободи вибору, а по-друге, досвід підказує, що люди зазвичай окремо обирають кандидата й окремо політичну силу. Скажімо, при змішаній системі голосування (на виборах до парламенту 1998, 2002, 2012, 2014, 2019 років) результати за партію та за кандидата від цієї партії майже ніколи, на жодній виборчій дільниці не збігалися.
Окремою загадкою є і те, як виборець взагалі обиратиме кандидата з-поміж цих легіонів. Це сьогодні видається, що люди все знають, але коли на них навалиться 400, 500 чи навіть більше прізвищ, їм буде надзвичайно складно зробити усвідомлений вибір. Розібратися з одночасною агітацією 30-40 партій і 300-500 кандидатів видається фантастичною загадкою, за межею можливостей і бажання пересічного виборця. По суті, для людей це буде величезний квест і, як на мене, відверте знущання з них. А ще дискредитація в їхніх очах самого виборчого процесу.
Але набагато гірше буде громадянам, які працюватимуть у виборчих комісіях. Коли адепти Кодексу кажуть, що наші вибори будуть схожі на вибори в Польщі чи Естонії з їхнім електронним голосуванням, це не відповідає дійсності. Там зовсім інша правова культура, інша кількість партій, кандидатів і зовсім інші технології і процедури. Я дуже боюся, щоб у нас не було «індонезізації» виборів. У квітні 2019 року в Індонезії відбулися вибори, у яких узяло участь понад 150 мільйонів людей. Одночасно обирали президента, депутатів двопалатного Народного консультативного конгресу, а також членів регіональних і місцевих законодавчих органів. Кожен з виборців мав заповнити по п’ять бюлетенів на 800 тисячах виборчих дільниць, а співробітники виборчих комісій мали підраховувати голоси в бюлетенях вручну. Як наслідок під час виборів і протягом 10 днів надалі, коли тривав підрахунок голосів, через перевтому в країні померли 272 співробітники виборчих комісій, ще 1878 працівників захворіли й потрапили до лікарень. Це дані індонезійської ЦВК, і ці вибори вважаються «найскладнішими у світі». На жаль, Україна має всі шанси повторити жахливий індонезійський експеримент, бо процедури, які виписані в нашому Виборчому кодексі, можуть до цього призвести.
Ми вже говорили про фізичні розміри бюлетенів, куди мають помістити кілька сотень прізвищ. А тепер уявімо, що таких бюлетенів тисячі. І це ще добре, якщо не додумаються одночасно влаштувати президентські, парламентські й місцеві вибори. Хоча навіть якщо ці перегони розведуть у часі, це лише трохи спростить життя членам комісій. Процедура підрахунку голосів передбачає, що дані щодо всіх кандидатів — 100 їх чи 500 — треба внести в протокол. Спочатку рахують по партіях, а потім — усередині партії по кожному кандидату. Уважно, щоб не помилитися. Навіть якщо в більшості кандидатів буде нуль підтримки, бо виборці їх просто не знатимуть, то цей нуль все одно треба правильно вписати, адже потім його плюсуватимуть в окружних виборчих комісіях і у ЦВК. І від того, що цей нуль чи, може, одиницю десь загубили, може залежати доля конкретного кандидата. Стане він депутатом, чи ні.
Дотепер протоколи в нас були достатньо технологічні й зручні — один аркуш формату А3 (це чотири сторінки А4), на яких уміщали всі показники прописом і цифрами та всі підписи присутніх. Достатньо було членам комісії і спостерігачам підписати одну (останню) сторінку протоколу — і це підтверджувало певність усього документу. А тепер уявімо, що документ збільшується щонайменше в 10 разів, а може, й у 20, тобто – 10-15 двосторонніх аркушів. І щоб засвідчити його правдивість доведеться ставити підписи на кожній сторінці (щоб запобігти підміні аркушів)
Крім того, згідно із законом, кількість протоколів має бути чотири примірники. Усі вони мають бути ідентичного змісту, і треба забезпечити автентичність кожного числа. Крім того, треба виготовити безліч ідентичних копій протоколів – для всіх членів виборчої комісії та усіх присутніх під час підрахунку голосів: кандидатів, довірених та уповноважених осіб, офіційних спостерігачів, які перебувають на виборчій дільниці. Навіть якщо виборців на дільниці буде кілька десятків, скажімо, у лікарні, й вони проголосують за одну годину, у протоколи все одно доведеться вписувати всіх 400–500 кандидатів, тиражувати примірники і копії протоколу для всіх членів комісії та всіх спостерігачів. А ще потрібно усю виборчу документацію надійно запакувати в окремі пакети, включно з бюлетенями за кожного кандидата. Скільки тих пакетів буде – 300-400-500? І на кожному пакеті має поставити підпис кожний член комісії.
Зайве й казати, що за такої схеми роботи кожна дільнична виборча комісія, якою мікроскопічною виборча дільниця не була б, повинна перетворитися на видавниче виробництво. І на скільки часу затягнеться вся ця процедура підрахунку, виготовлення протоколів, їхнього друкування, копіювання та запакування документів – годі й гадати.
Під час останніх місцевих виборів, які у 2020 році вже відбувалися за Виборчим кодексом і подібною виборчою системою, перші результати почали з’являтися тільки на п’ятий день і лише на окремих найменших виборчих округах. Але що таке місцеві вибори, де значно менше партійних списків кандидатів і де в середньому в окрузі розподілялося по 10 мандатів, плюс-мінус 2, і, відповідно, у регіональному партійному списку однієї партії було максимум 10 кандидатів? На парламентських — ситуація буде суттєво інша: набагато більше кандидатів, набагато більше партій і набагато більше документації. Крім того, й уваги до самого процесу набагато більше, а отже, доведеться ретельніше дотримуватися процедур.
Але справжня гуманітарна катастрофа може бути на рівні окружних виборчих комісій. Коли всі ці бідолахи на дільницях все-таки порахують за два-три-чотири дні результати, упишуть їх у протоколи, розмножать цей масив документів, запакують усю документацію і бюлетень й повезуть в ОВК. І тут варто розуміти, що виборчих дільниць, які належать до ОВК, може бути дуже різна кількість. Від 75 десь у Харкові — це один спальний район, і 200–300 в Тернопільській чи Львівській областях, де переважно сільське населення. А серцевина процедури ухвалення виборчих документів — це зачитування протоколів і автоматизована перевірка коректності даних у ньому.
Вельми складно уявити, яким буде зачитування протоколів на 500 показників трьома сотнями комісій і скільки часу на це піде. Навіть у старі добрі часи, коли процедури ще не були аж так ускладнені, люди, які годинами сплять на мішках, очікуючи в ОВК своєї черги здати виборчу документацію, були звичним явищем. Це видовище викликало сум і жаль, але люди не могли кинути мішки, тому що це ж документація, за її недоторканість світить кримінальна відповідальність. Ба більше, ці люди, які привезли документи (голова комісії та представники від двох партій-фавориток), ще й змушені один за одним стежити, адже вони суперники, не дай Боже, хтось щось зробить з тими документами — партійне начальство цього не подарує. А тимчасом, поки вони сплять на мішках під окружною виборчою комісією, усі інші члени їхньої виборчої комісії, згідно із законом, мусять сидіти й чекати на дільниці, поки вони повернуться. Бо якщо раптом доведеться щось уточнити, перерахувати, перепідписати — усі мають бути на місці. Ну хіба це не садистська норма?
Читайте також: Хибна дилема демократії. Вибори, які нав’язують Україні, не вирішать жодної проблеми
Але навіть якщо такий елемент процедури, як зачитування протоколів, члени ОВК й порушать, то сам факт зведення показників у межах виборчого округу ніхто скасувати не зможе. Щоб усі цифри між собою грали, щоб без помилок. Цю функцію залізно виконує автоматизована аналітична система ЦВК. А далі, як написано в Кодексі, повинні додаток до кожного примірника протоколу виготовити для кожного члена комісії й усіх присутніх (кандидатів, довірених та уповноважених осіб, спостерігачів). І навіть важко уявити масштаб цього видавничого процесу і розмір цієї «матриці», на скільки сторінок буде цей додаток, ця таблиця всіх показників по всіх кандидатах, по всіх партіях, по всіх дільницях. Навіть, якщо їх не 300… А тим членам комісій і спостерігачам, де 200-300 виборчих дільниць, уже сьогодні варто сильно співчувати.
Найімовірніше, члени комісій не робитимуть усіх процедур в повному обсязі, не зможуть. І більшість членів виборчих комісій, спостерігачів та представників партій, мабуть, не вимагатимуть цього, бо це фізично не можливо. Та й будьмо чесні, за цих обставин ніхто на 100 % не дотримуватиметься процедури, бо це неймовірно складно. У нас і сьогодні багато окружних комісій не вкладалися у встановлені законом терміни. І це коли в них два протоколи, у яких всього-на-всього півсотні чисел. А якщо буде півтисячі показників? На останніх виборах, до речі, ЦВК теж не вклалася в термін, відведений законом. Було дуже багато помилок у первинних протоколах дільничних комісій, і навіть у протоколах окружних комісій, до 30-50 % протоколів відправляли на уточнення. А що буде з помилками та, відповідно, з необхідністю «уточнення» протоколів, коли обсяг відомостей у них зросте у 10-20 разів і практично у стільки ж складність заповнення та вірогідність помилок?
І тут виникає запитання: а навіщо це все?! Хто це все вигадав і чому так відбувається? Можливо, тому що в людей, які писали всі ці процедури, узагалі відсутнє будь-яке знання механіки виборчого процесу як на виборчій дільниці, так і на вищих рівнях? Чи вони ніколи не бували на цій виборчій дільниці, чи, може, у них просто таке жорстоке, безжальне ставлення до членів виборчої комісії? Хтозна? Щонайменше очевидно, що ніхто навіть приблизно не намагався змоделювати процеси голосування, підрахунку голосів та встановлення підсумків, не спробував хоча б уявити цей виборчий бюлетень, протоколи дільничної та окружної комісії, їхнє виготовлення і тиражування, запакування документації.
Загалом, усі ці ускладнення виборчих процедур справді нібито забезпечують чесність виборів. Але водночас і надзвичайно їх ускладнюють, роблячи надміру виснажливими, аж до межі людських можливостей й навіть за межею. І тому цей виборчий тиждень, а то й два можуть бути схожими на гуманітарну катастрофу індонезійського зразка. Чого дуже не хотілося б.
Проте це лише один бік безумства. Є ще й інший. Важливо зазначити, що результати виборів з таким мегабюлетенем будуть абсолютно туманними й випадковими, як спортлото, не лише для виборців. Майже такими вони стануть і для кандидатів. Усі ці сотні кандидатів, за новим законом, насправді доволі безправні люди, від яких самих мало що залежить. Є абсолютна залежність у реалізації свого конституційного права бути обраним від партійного керівництва та його волі. Своє право бути обраним кандидат не може реалізувати прямо, скажімо – самовисуванням та самобалотуванням, а тільки якщо хтось, якийсь добрий дядя, впише його в партійний список кандидатів і проведе через відповідний з’їзд політичної партії. І це, до речі, уже є порушенням конституційного принципу прямого виборчого права. Буде дуже добре, якщо цей партійний список виявиться фартовим і подолає бар’єр 5 % і, відповідно, отримає право на розподіл мандатів. Утім, вплинути на це кандидат майже не в змозі. Усе залежить від результатів голосування по країні. Але навіть якщо пощастить і кандидат опиниться в списку «переможців», далі лише пасивна роль, від нього мало що залежить. Партія може бути прохідна, а регіональний список, у який він потрапив, не дуже. І на якому місці у виборчому списку кандидат опиниться, теж має значення. Якщо на 200-му місці у загальнодержавному списку та на дальньому, непрохідному місці регіонального, то це все одно що їв, що радіо слухав. Жодних шансів, що б він не робив.
Читайте також: Воєнні вибори крізь призму політичного хаосу й трощі війни
Попри те що в законі написано про нібито відкриті виборчі списки, насправді щоб просунутися вище у регіональному партійному списку на підставі голосування виборців, кандидату треба отримати персональних голосів виборців понад 25 % квоти. Квота — це та розрахункова кількість голосів за підсумками голосування, яка дає право на один депутатський мандат. Вона визначається діленням кількості голосів, які віддані за всі прохідні партії, що набрали 5 %, на 450 мандатів. На останніх парламентських виборах 2019 року це було би, розрахунково, близько 25 тисяч голосів. Так от, щоб піднятися у рейтингу й обійти колег по партії в регіональному списку, кандидату треба було би набрати більш як 6,5 тисяч персональних голосів, і для більшості це була практично непосильна цифра. В тих регіонах, де більше виборців, наприклад у Дніпропетровській області, це ще може бути трохи простіше, але в Чернівецькій, Чернігівській, Закарпатській, Херсонській областях отримати персональну підтримку виборців у понад 25 % «квоти» буде надто складно.
Не всі регіональні списки партій-переможців взагалі отримають хоча б по одному мандату. А перестрибнути свою черговість у списку вже й зовсім малоймовірно. Ці пастки невипадкові. Їх поставили для того, щоб зберігати диктат партійного керівництва й максимально обмежити особисті можливості кандидата.
Я проводив моделювання, накладав норми Виборчого кодексу на результати парламентських виборів 2019 року — і вийшло, що у п’яти партій, які подолали би 5-процентний бар’єр та отримали би свої мандати, третина регіональних виборчих списків не отримала би жодного мандата. Скажімо, партія «Голос» у 18 регіонах отримала б нуль мандатів, в семи округах — по одному-два, а майже половину мандатів, виборених цією партією, було би перерозподілено на загальнодержавному рівні по іншому, загальнодержавному списку за системою «закритих» партійних списків. І тільки лідер перегонів – «Слуга народу» не мав би нульових регіонів. У нас був би дуже строкатий розподіл мандатів між регіональними списками. Скажімо, партії «Європейська солідарність» і «Голос» більшість мандатів отримали би в Західній Україні, «Слуга народу» — у Центрі, на Сході й Півдні. Тому вимога набирати ще 25 % квоти, щоб реалізувати «відкритий», нібито, характер виборів за регіональним списками, щоб подолати цей, так би мовити, диктат партії, здебільшого виглядає малореалістичною.
З іншого боку, «Слуга народу» на виборах 2019 року, якби вони відбувалися за чинним Виборчим кодексом, отримала б у Дніпропетровській області 28 мандатів. А в регіональному списку вона могла би висунути щонайбільше 18 кандидатів! Тобто, мандати отримали би усі 18 висунутих кандидатів, а ще 10 мандатів були би передані для перерозподілу на загальнодержавному рівні. У підсумку – усі 28 мандатів були би розподілені за системою «закритих» партійних списків, виключно за жорсткою волею партійного керівництва, яке склало ці партійні списки. Жодних ознак «відкритих» списків і впливу виборців на персоналії обраних здобувачів мандатів.
І тут знову постає принципове запитання: а для чого ці муки з підрахунками голосів по кожному кандидату, ці сотні кандидатів на виборчих дільницях, тортури членів дільничних виборчих комісій, окружних комісій? Для чого величезні протоколи, підрахунки, якщо в більшості випадків — у 90-95 % — вони взагалі нікому не будуть потрібні, ніким не будуть запитані. Хіба коли хтось отримає 25 % квоти й перестрибне деяких своїх конкурентів. Але таких людей буде дуже й дуже мало.
Що цікаво, навіть планування виборчої кампанії партією також перетворюється на кошмар. Тому що неможливо нічого твердо спрогнозувати. Невідомо, яка приблизно може бути прогнозована кількість відсотків/мандатів у якій області (виборчому регіоні). Оскільки, окрім електоральних нюансів, втручається ще й така річ, як проста математична комбінаторика. Для такої партії як «Слуга народу» на виборах 2019 року, якби вони відбувалися за Виборчим кодексом, у Дніпропетровській області з 28 мандатами комбінаторика, звичайно, не дуже впливає на кількість отриманих мандатів. Але коли мова йде про один чи два мандати, то комбінаторика виходить на перший план. У регіонального списку певної партії вистачило голосів виборців на один мандат і трохи забракло на два. Відповідно, проходить лише один кандидат. Хоча могло б бути й два, але втрутились якісь недоступні фактори, зокрема різна явка виборців у різних регіонах, інші прикрі випадковості. А як наслідок велика дискредитація демократії як такої. Майже втрачається зв’язок між волею виборця й персональним і політичним результатом виборів.
На останніх місцевих виборах 2020 року, які проводилися за нормами чинного Виборчого кодексу, в одному з округів у Донецькій області взагалі забули порахувати персональні голоси в районну раду, які дають право на певні мандати. Нічого, поділили мандати (відповідно до партійних списків, без «сантиментів» у вигляді персональних голосів), і ніхто не помітив. Хоча ніби й повідомляли у ЦВК, й писали в пресі. Тобто якийсь формальний, числовий результат таких виборів, звісно, буде за будь-яких умов. Але навіть якщо порушуватимуть закон чи робитимуть по діагоналі, перескакуватимуть через етапи, пропускатимуть певні обов’язкові й важливі процедури, вигадуватимуть недостовірні результати – це навіть фізично не можна буде відстежити. І я боюсь, що саме в цьому напрямку й піде процес, бо люди будуть просто економити свій життєвий ресурс. Від цього ще більше втратиться зв’язок між високою метою, місією виборів і волею виборців, правом народу на владу.
А якщо члени виборчої комісії «творчо» робитимуть усілякі підрахунки, то навіщо тоді взагалі була вся ця складна механіка? Якщо результат виборів залежить від випадкових факторів і дуже мало корелюється з реальним волевиявленням виборців (щонайменше – у визначенні персоналій обранців), то ніхто й не відчує, що це і є волевиявлення виборців, що це здійснення народовладдя. І оскільки для мене питання народовладдя як стрижнева ідея цивілізаційного поступу України є дуже важливим, то я взагалі, чесно кажучи, просто гублюся: навіщо кидати країну у вир таких нелюдських ускладнень і тортур? Щоб просто самозакохано отримати якісь свої рейтинги, хто скільки взяв персональних голосів виборців? Рейтинги, які в більшості випадків нікому не потрібні. До них ніхто ніколи не звернеться. На жаль, це аж ніяк не буде святом демократії.