Цьогоріч мистецьку премію імені Казимира Малевича в Києві вручили вже вп’яте, і її лауреатом став український художник та скульптор Микита Кадан, який представляв Україну на Венеційському бієнале 2015 року. Хоча премія надається за віковим лімітом, молодому художнику, але присуджується за послідовну, тривалу роботу, здобутки, за внесок у розвиток сучасного мистецтва взагалі, а не тільки в окремій країні. Цього року на конкурс було надіслано 38 заявок від українських та закордонних музейних установ, бо саме такий є регламент конкурсу. Обрати 3 фіналістів журі виявилося важко, тому цьогоріч зробили виняток, обрави для преміювання чотирьох осіб. Ними, окрім вже згаданого Микита Кадана, стали художники Микола Рідний, Олеся Хоменко та Роман Мінін. Олеся Хоменко відзначено окремою відзнакою в межах премії від Києво-Могилянськї бізнес школи «За проривний концепт».
Відзнаку, про яку мова, засновано у 2008 році з нагоди 130-річчя цього видатного українського художника польського походження Польським інститутом. Це одна з небагатьох премій, які існують в Україні у сфері сучасного мистецтва. Варто зауважити, що жодна з них не є такою, яку надає українська держава. І це, відверто кажучи, прикро.
Сучасне мистецтво є універсальною мовою, одним з інструментів, який розповідає про нашу країну назовні, формує її імідж, робить впізнаваною. Власне, якщо у середині ХХ століття США були країною Джексона Поллока і Марка Ротко, то, очевидно, Україну ХХІ століття можна назвати країною довгої лави митців, серед якої і СтасВолязовський, і Жанна Кадирова, Алевтина Кахідзе, Роман Мінін, Микита Кадан, Артем Волокітін і…насправді цей ряд ще довго можна продовжувати. А поряд замислитися: в Україні немає жодного державного музею сучасного мистецтва, а його саме сприймає лие частина суспільства, та й то як розвагу, перформанс. Серед українців є частина тих, хто цього мистецтва не сприймає взагалі, і навіть боїться. Очевидно, для них це відбувається не в усвідомленій формі, а цілком інтуїтивно.
Читайте також: Тетяна Філевська: «Авангард — одна з найкращих альтернатив шароварно-гопачному проектові української культури, який уже всіх дістав»
Сучасне мистецтво завжди було викликом, проговорюванням певних проблем, стану суспільства, його цінностей і смаків. Революція гідності не обійшлася без сучасного українського мистецтва, яке також сформувало принаймні ту візуальну картинку, яка назавжди міцно увійшла в історію, була побачена довколиніми. Дозволю собі припустити, що це таки хоч дещо значить. Два роки активно говоримо про культурну дипломатію, в нашу мову увійшов такий англійський вираз, як softpower. І всім насправді зрозуміло, що йдеться про стратегії і механізми встановлення довготривалого впливу як всередині самого суспільства, так і назовні. Чи ж не даремно культурні інституції різних європейських країн показують закордоном поряд із надбаннями своєї класичної культури мистецтво сучасне. Поки що зовнішнє обличчя України сформоване новинами, від яких марно сподіватися просування позитивного іміджу нашої держави.
Шараварно-гопачний проект української культури, відверто кажучи, вже всіх дістав. Альтернатива йому є, і про неї в світі вже знають зусиллями самих митців. Музей сучасного українського мистецтва поки що лишається мрією, так само, як і державна премія сучасним українським митцям. Власне, здається, їм потрібні не пафос, і не ордени з почесними грамотами, а можливості. Можливості принаймні експонуватися в себе вдома і по різним українським містам, можливості творчих резиденцій, можливості творити свої твори, від художніх полотен до величезних вітражів тут, в Україні.Потрібний своєрідний імпульс оптимізму, аби митці могли продовжувати свій творчий лях, який, власне, є не найпростіший серед усіх можливих кар’єр. Нагадаю: більшість політиків часів Малевича ніхто нині не згадає, а його ім’я живе, і за нього досі тривають торги і боротьба. Остання картина, яку понад 30 років у собі виношував, і наприкінці життя зняв польський режисер Анджей Вайда, «Післяобрази», присвячена лідеру польського авангаризму міжвоєнних років, художнику і теоретику мистецтва Владиславові Стшемінському, учневі Казимира Малевича. І так є не випадково.Це пересторога, що будь-який авторитарний чи тоталітарний режим перед усім намагається розчавити інакодумців, які линають по собі тексти, картини, скульптури, учнів. Вірус свободи, і тим небезпечні. Якщо в майбутньому твори сучасних українських митців осядуть в якомусь умовному музеї Гуггунхайма, і не будуть належним чином атрибутовані, то Україні як країні і як державі від того добре не стане. Власне, стратегічно вигідніше, аби такий музей, або його філія з’явилися в якомусь з українських міст. Маячня? Аж ніяк. Нині два музеї Гуггунхайма проектуються у Вільнюсі та Гельсінках. А це не так вже й далеко від Києва.
Читайте також: Земля Казимира Малевича
Премію Малевича вручають раз на два роки митцеві віком до 40 років, котрий народився в Україні, незалежно від теперішнього місця перебування, за внесок у розвиток сучасного мистецтва. Оцінюється якість, майстерність, досягнення та значущість створених робіт. Обмежень щодо освіти та напрямків діяльності кандидата немає. Висунути кандидатів на нагороду можуть українські та закордонні культурні інституції, наукові центри, творчі об'єднання, галереї та музеї. Цього року до міжнародного журі премії увійшли Лада Наконечна (лауреат Премії Малевича–2014), Павло Маков, Малгожата Людвісяк, директор ЦСМ «Замок Уяздовський», ЕваФігель, директор Польського Інституту у Києві– голова журі Вальдемар Татарчук, директор галереї «Лабіринт» у Любліні, Аліса Ложкіна, заступник Директора Мистецького Арсеналу, головний редактор ArtUkraine, Наталія Жеваго, засновник проекту «Культурний проект». Лауреат цьогорічної премії імені Казимира Малевича отримав від Польського Інституту у Києві гроову винагороду у розмірі 3 тисяч євро та творчу резиденцію у Центрі Сучасного Мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві у січні 2018 року. Інші троє фіналістів премії та представники інституцій-зявників запрошені у студійну подорож до Польщі в 2017 році.
Було б вельми непогано, якби до команди премії імені Казимира Малевича долучилася низка музеїв і галерей польських, українських, і, потенційно, низки інших європейських країн. Мистецтво мертве, якщо його ніхто не бачить. Воно мусить говорити, експонуватися. 2013 року у польському Білостоці у Галереї Арсенал, та у 2014 році у Києві в Національному художньому музеї України відбувалася виставка «Місця» трьох лауреатів Премії Малевича – Алевтини Кахідзе, Стаса Волязловського, Жанни Кадирової. Виставка «Місця» – це перша спільна презентація творчості лауреатів Мистецької Премії ім. Казимира Малевича.Українська презентацію проекту «Місця» в Національному художньому музеї України було заплановано на 21 лютого 2014 року. 18 лютого 2014 року розпочалися найдраматичніші події Революції гідності. Чи повернуться організатори до виставкової складової премії – покаже час, хоча б від сприяння в експонуванні свої творів жодний художник не відмовиться.