Майбутнє соціальних послуг залежить не лише від ресурсів, а й від нової моделі взаємодії між державою та громадянським суспільством. Адже понад чотири роки повномасштабної війни радикально змінили архітектуру соціальних послуг в Україні.
Громадські організації стали важливим — якщо не критичним — елементом системи виживання та забезпечення найгостріших потреб певних категорій населення: від підтримки внутрішньо переміщених осіб до роботи на прифронтових територіях і фактичного забезпечення базових соціальних сервісів там, де держава працює на межі можливостей.
Водночас ця трансформація відбулася в умовах системи, де сьогодні працює понад 15 000 зареєстрованих громадських та благодійних організацій, значна частина яких залучена до соціальної та гуманітарної підтримки. Крім того, Україна має понад 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб, що сформувало один із найбільших у Європі запитів на додаткові соціальні послуги.
Але ця модель має очевидний часовий горизонт. В умовах, коли міжнародна допомога поступово змінює пріоритети, а Україна може увійти у довгий цикл відновлення та євроінтеграції, дедалі частіше постає питання: хто і як забезпечуватиме надання цих послуг далі та чи не опиниться громадянське суспільство в ситуації зростання очікувань від його діяльності як з боку держави, так і з боку громадян в умовах жорсткого скорочення донорських ресурсів?
За оцінками міжнародних програм, сьогодні до 60–70 % гуманітарних та соціальних послуг для вразливих груп населення прямо чи опосередковано фінансуються міжнародними донорами. Саме тому дискусія про майбутнє громадянського суспільства в Україні поступово виходить за межі питання підтримки окремих організацій. Фактично йдеться про те, якою буде система соціальних послуг після війни та хто нестиме відповідальність за її функціонування.
Від гуманітарного реагування до «критичної інфраструктури»
Повномасштабна війна стала безпрецедентним випробуванням для українського суспільства. Водночас вона продемонструвала здатність громадянського сектору швидко адаптуватися до кризових умов та брати на себе функції, які раніше переважно асоціювалися з державними інституціями.
Саме громадські та благодійні організації часто першими реагували на гуманітарні виклики, забезпечували евакуацію населення, підтримку внутрішньо переміщених осіб, психологічну допомогу, догляд за старшими людьми, супровід ветеранів і надання базових соціальних послуг у громадах, що постраждали від війни.
На думку амбасадора міжнародної ініціативи Grand Bargain Міхаеля Кьохлера, український досвід унікальний не лише через масштаб війни, а й через швидкість інтеграції громадянського суспільства в систему реагування на кризу.
У багатьох випадках громадські організації фактично стали частиною критичної інфраструктури країни — неформальним, але надзвичайно важливим елементом системи стійкості. Вони заповнювали прогалини там, де державні структури через безпекові ризики, нестачу ресурсів або бюрократичні обмеження не могли діяти достатньо швидко.
Однак сьогодні головним викликом стає вже не мобілізація зусиль, а інституціоналізація цього досвіду. Питання полягає в тому, як зберегти накопичені спроможності після завершення війни та інтегрувати їх у довгострокову систему надання послуг.
Україна стоїть перед вибором нової моделі держави
Дискусія про майбутнє соціальних послуг нерідко зводиться до питання, чи повинна держава після війни повернути собі функції, які сьогодні виконують громадські організації.
Однак проблема значно глибша.
Йдеться не про повернення чи передачу окремих функцій, а про визначення моделі держави, яка формуватиметься в Україні після війни.
- Чи буде це більш централізована система, де більшість соціальних послуг забезпечує держава?
- Чи країна збереже підхід, заснований на партнерстві між державою, місцевим самоврядуванням та громадянським суспільством?
Європейський досвід демонструє, що універсальної відповіді не існує. У країнах Північної Європи державний сектор залишається основним надавачем соціальних послуг. Водночас у Німеччині, Нідерландах чи Польщі значна частина сервісів делегується спеціалізованим недержавним організаціям, які працюють за підтримки держави та місцевих бюджетів.
Україна фактично опинилася в точці вибору. Від того, який баланс між державою та громадянським суспільством буде знайдено після війни, залежатиме ефективність майбутньої системи підтримки населення.
Донорська модель досягає своїх меж
Окремим викликом залишається питання фінансування.
Протягом війни міжнародні донори стали ключовим джерелом підтримки для значної частини соціальних і гуманітарних програм. Саме це дозволило швидко реагувати на кризу та забезпечити безперервність надання послуг мільйонам людей.
Однак міжнародне фінансування за своєю природою не є довгостроковим інструментом утримання соціальної системи. Воно залежить від політичних рішень, глобальних криз, бюджетних процесів у країнах-донорах та конкуренції між різними регіонами світу.
Україна вже поступово входить у фазу, коли боротьба за міжнародні ресурси посилюватиметься. На порядку денному міжнародної спільноти залишаються кризи на Близькому Сході, в Африці та в інших регіонах світу. Це означає, що обсяг доступних ресурсів для України в перспективі може скорочуватися.
У таких умовах головним питанням стає не чи збережеться міжнародна допомога, а що залишиться після її скорочення. Чи будуть створені інституції, здатні працювати самостійно? Чи з’являться сталі механізми фінансування? Чи вдасться перетворити тисячі окремих проєктів на цілісну систему?
Саме відповіді на ці питання визначатимуть справжню стійкість країни.
Від проєктів до системи
Одним із найбільших ризиків для України є ситуація, коли соціальні послуги продовжують існувати переважно за логікою проєктів.
Під час війни така модель була виправданою. Вона дозволяла швидко мобілізувати ресурси та реагувати на надзвичайні потреби. Проте проєкти мають обмежений часовий горизонт, тоді як соціальні послуги повинні надаватися постійно.
Якщо міжнародна підтримка лише заміщує державні механізми, система залишається вразливою. Якщо ж донорські ресурси використовуються для створення стандартів, процедур, інституційної спроможності та нових механізмів фінансування, то стають інвестицією у довгострокову стійкість.
Саме тому дедалі більше експертів говорять про необхідність переходу від фінансування окремих проєктів до побудови повноцінної системи соціальних послуг, здатної працювати незалежно від зовнішньої підтримки.
Євроінтеграція змінює роль громадянського суспільства
Паралельно Україна проходить іще один масштабний процес — підготовку до членства в Європейському Союзі.
Традиційно роль громадянського суспільства в євроінтеграції розглядалася переважно через призму моніторингу реформ та громадського контролю. Проте війна суттєво розширила цей підхід.
Сьогодні громадські організації не лише оцінюють державну політику, а й беруть участь у її формуванні та реалізації. Вони стали співрозробниками рішень у сферах соціальної політики, гуманітарного реагування, підтримки ветеранів та розвитку громад.
Читайте також: Україна в євроінтеграційному лабіринті: чи стане червневий саміт ЄС переломним моментом?
Саме тому громадянське суспільство дедалі більше розглядається не як допоміжний елемент реформ, а як один із ключових учасників трансформації країни.
Відновлення України — це не лише про відбудову
Попри масштаб руйнувань, інфраструктуру можна відновити відносно швидко за наявності фінансування, технічної допомоги та політичної волі.
Значно складніше буде відновити цілісність системи надання послуг.
За роки війни в Україні сформувалася багаторівнева модель, де частину функцій виконують державні інституції, частину — органи місцевого самоврядування, а частину — громадські організації за підтримки міжнародних донорів. У багатьох випадках ці системи працюють паралельно та не завжди інтегровані між собою.
У результаті громадяни нерідко взаємодіють одразу з кількома каналами отримання допомоги, які мають різні правила, джерела фінансування та рівень доступності.
Саме тому головний виклик післявоєнного відновлення полягає не лише у відбудові житла, доріг чи енергетичних об’єктів. Не менш важливим стане формування зрозумілої системи відповідальності, у якій будуть чітко визначені ролі держави, громад та громадянського суспільства, узгоджені стандарти надання послуг та створені сталі механізми фінансування.
Фактично після війни Україні доведеться відповісти на фундаментальне питання: яким буде новий суспільний договір між державою та громадянами.
Від відповіді на нього залежатиме не лише ефективність відновлення країни, а й рівень довіри до державних інституцій у наступні десятиліття.
