Пам’ятаю, що, керуючи прес-службою Народного Руху України, перед референдумом і президентськими виборами 1 грудня 1991 року, я ходив час від часу в «поле» агітувати, щоб краще розуміти народні настрої. Чомусь запам’ятався епізод, коли якась жінка з народу озлоблено сказала: «За тюремщика? Ніколи не проголосую!!!» Під словом «тюремщик» вона мала на увазі людину, яка сиділа. Тобто колишнього політичного в’язня В’ячеслава Чорновола. Народ не був готовий голосувати не за близького і зрозумілого їм партійця. Вибрали комуністичного секретаря Леоніда Кравчука. Тому що він ментально був близький більшостілюдей тієї країни.
Я того дня у рамках репортажу про відставку Ґорбачова коментував подію у студії тодішнього головного телеканала УТ-1 і сказав річ, яка, на жаль, і нині актуальна. Сім десятиліть совка кардинально змінили наш мозок – здоровий глузд став догори дриґом. Інакше кажучи, в наших головах утворилася розруха, як це відзначав герой Михайла Булгакова професор Преображенський.
Сьогодні ситуація, хоч і змінилася, однак совок продовжує впливати на нас. Велика частина країни проголосувала за близького і зрозумілого їм «тюремщика», тобто чоловіка, який відсидів два терміни не за політику, як Чорновіл, а за кримінал. Він привів із собою до влади об’єднаних у одну зграю, ой, перепрошую, партію колишніхкомпартійців,бандитів і бариг.
Слава Богу, частка совка в мозку народу зменшилася. Але активна частина суспільства не бачить альтернативи. Тому що й у інших політичних силах совок дуже міцний, лишень гаслами іншими прикривається.
Чомусь вважається, що народ у нас мудрий, але йому з керманичами не пощастило. Ризикну сказати, що вихованці совка так міцно засіли при владі, що насправді, попри зміни в нашому менталітеті, 70 років серпа і ковадла у наших головах домінують. Сам факт створення демократичних інституцій на зразок парламенту, виборів і більш-менш вільної преси лише сприяють зміні світогляду, але не можуть за одну митьйого змінити кардинально.
Зараз дуже багато говорять про об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), мовляв, якщо їх створити, то всі проблеми житлово-комунального комплексу будуть вирішені. Я живу вбудинку такої форми власності з 1997 року. Таку форму обирали не мешканці будинку, а сам забудовник. Він підготував для нас статут і фактично передав будинок в урядування мешканцям. Якщо хочете, це своєрідна маленька модель держави.
Щороку відбувається одне і те саме. Збори співвласників гудять, кричать, скандалять і не слухають один одного. Про якийсь аналіз функціонування будинку годі й казати. Вихоплюються окремі негативні факти з контексту і абсолютизуються. А тому кожен наступний голова та й члени правління з ганьбою виганяються. Наступного року ця вистава повторюється.
В підсумку певна група заколотників підробила протокол зборів і захопила правління. Відбувалося це з бійкою і викликом міліції, яка навіть не втрутилася в ситуацію. Вам це нічого не нагадує? Чи не президентські вибори-2005 відбувалися так?
Ризикну припустити, що таке в ОСББ відбувається по всій країні. Ми справедливо нарікаємо на Януковича, Ющенка, Тимошенко та інших політиків. Але вони ніяк не втручаються в діяльність нашого об’єднання співвласників. Тож порядкуємо, як уміємо. А вміємо погано. І коли ми вкотре критикуємо політиків, то чи не варто спершу подивитися у дзеркало? Не виключено, що ми там побачимо якогось політичного діяча, тому що це – наше відображення.
Хоч як би ми сварили нашу дійсність, але, ймовірно, іншого шляху не дано. Адже демократичні інституції, які постали після проголошення незалежності, є лише інструментами, якими ще треба вчитися користуватися. Сама їхня наявність змінює наш менталітет. Рано чи пізно розруха у наших головах вилікується і ми навчимося не мочитися повз унітаз, як нам заповідав професор Преображенський.