Подвійне вбивство у Тулузі (Франція) в травні 2012-го було вчинене так само одним-єдиним франко-алжирським ісламістом. Могаммед Мера спершу позбавив життя трьох військових, а потім, через кілька днів, трійко дітей та вчительку біля входу до єврейської школи.
У Бостоні 15 квітня цього року троє осіб полягли від бомби, кинутої перед початком марафону Джохаром і Тамерланом Царнаєвими, братами чеченського походження, які багато років жили в Сполучених Штатах.
В усіх трьох випадках убивці діяли самотою, не виступаючи авангардом якогось більш чи менш широкого руху. Вони могли мати зв’язки з організаціями, що сповідують насильство, і якісь контакти з активістами чи ідеологами, які поділяють їхні орієнтації (хоча Брейвік справляє враження великого відлюдника). Їм могли сприяти друзі або знайомі. Але не можна говорити про певну структуровану організацію, яка довірила їм цю місію й засоби, щоб учинити вбивство чи теракт.
Вони прийняли рішення самі. Перехід до дії не виявився для них результатом якогось колективного стратегічного аналізу, то був їхній шлях, наслідок індивідуальних (або двох осіб у випадку братів Царнаєвих) міркувань. І, як в інших терористичних епізодах, вибір часу, місця, мішеней бачився почасти випадковим. Так, брати Царнаєви намітили свої дії на 4 липня, американське національне свято, але дозріли раніше, тож вирішили не чекати.
Але все глибоко пронизано структурованою ідеологією. У Брейвіка маємо суміш ультраправої, антиіммігрантської ісламофобії, антимарксистської, антимультикультуралістської, але й сіоністської ідеології. Мера виступає як радикальний ісламіст, а Тамерлан Царнаєв, молодший із братів, схоже, вельми одержимий антиамериканізмом.
Окрім того, всі вони є великими інтернет-юзерами. Зрештою, на відміну від авторів «9.11», чимало отримали від суспільства, якому відплатили вбивствами. Мали певний рівень освіти, аж ніяк не були за межею злиднів. І, як з усього помітно, відчайдушно ненавиділи те суспільство за неможливість знайти в ньому своє місце, затамували якісь образи на нього.
Отже, ці вбивства дають образ певної організованої лихопомності, причетності до уявної спільноти осіб, які тією чи тією мірою мислять так, як вони. Багато хто повністю або частково поділяє їхнє бачення світу, маючи мусульманські переконання на межі ісламізму, або визнає себе ненависниками ісламу та іммігрантів. Чимало й тих, хто має так само тяжке особисте існування, страждання в родині, відчуття відкиненого суспільством, проблеми з навчанням або з роботою в перспективі – усі елементи, які характеризують цих убивць. Але саме перелічені тут особистості виявилися більш специфічними, і самого лише соціологічного підходу замало, щоб описати перехід до дії, бо діють, зрештою, одиниці.
Є різниця між політичними й соціальними оцінками їхніх дій та самими діями.
Тероризм як такий – це коли хтось чинить від імені цілого народу, громади, класу, які не вповноважували його творити насильство й ніяк про це не просили. Утім, те не означає, що в окремих випадках той чи той убивця не може розраховувати в середовищі людей, яких він нібито представляє, на певне співчуття або розуміння. Але за умови, що не буде якихось конкретних політичних чи воєнних дій, це все суто умовний проект.
Політичний тероризм – річ експресивна, він хоче щось сказати, не сподіваючись вплинути на революційні чи то руйнівні, чи то протестні процеси. Саме тому він недалеко пішов від інших видів насильства, які не є політичними, але мають схожі характеристики, як-от низка випадків schoolshooting в американських школах, зокрема в містечку Колумбайн, штат Колорадо (1999), чи нещодавно в Санді Гук у Коннектикуті (2012).
Парадокс у тому, що найбільш екстремальний політичний тероризм, себто тероризм у чистому вигляді відривається від реального життя тих, кого нібито захищає. Він набуває форми, котра позбавлена будь-якого змісту, а отже, не може містити жодної політики.