Тобто, навпаки, залишається стовідсоткова ймовірність, що нас не залишать у спокої: силові провокації, фінансування п’ятої колони, десанти закордонних гопників-волонтерів, економічні диверсії небезпечного сусіда проти України, інформаційна війна без правил триватимуть стільки, скільки в Імперії зла пануватиме нинішній режим. Ось на якому тлі українцям доведеться відроджувати державу.
А чи є, даруйте, що відроджувати? Кому подобається, хай вважає це запитання непатріотичним, блюзнірським, яким завгодно. Але, за всієї поваги до органу, який забезпечив легітимність відсторонення від влади частини старих еліт і відсунення іншої частини на другий план, Верховна Рада ніяк не втратила питомих ознак «цирку», з якого знущалися всі останні роки. Та й Адміністрація президента разом із в. о. хіба змінила кадровий склад і специфічні функції? А Кабмін, окрім перших осіб, і то не всіх, хіба інший? А вся судова гілка, окрім ампутованих найбільш одіозних мантієносців, хіба вже просякнута духом закону? А правоохоронні органи, хіба вже кинулися захищати права громадян? А друга ланка визначальних у практичному сенсі посад: заступники, начальники всіляких управлінь та інспекцій, особливо на місцях? А… А… Майже все те, що гідне було ненависті, окрім кількох одіозних персоналій, вижило й демонструє здатність до самовідтворення, і вже, кажуть, загони кур’єрів рушили із пропозиціями поміняти траєкторії грошових потоків, і їх радо зустрічають у нових-старих кабінетах.
Читайте також: Дмитро Ярош: Люстрація повинна бути всеосяжною
Найперше завдання нової влади – почати все це перезавантажувати, причому негайно, не чекаючи виборів. В умовах суворого бюджетного дефіциту, валютної паніки, яку ледь вдалося зупинити, відвертого саботажу старого апарату, провокацій, що тривають на Сході й Півдні, але перезавантажувати доведеться. Бо та «держава», яку ми маємо сьогодні, – це частково продукт так званої розбудови 1990-х, тобто косметичного перефарбування радянського апарату в синьо-жовті кольори, частково – паралельні схеми неформальних стосунків, вибудувані переважно за останні чотири роки з однією-єдиною метою: технологічно й більш-менш офіційно доїти країну на користь ригівської піраміди. В цю піраміду були вбудовані не одиниці, а десятки й сотні тисяч функціонерів, які жили й живуть серед нас і надалі нікуди не дінуться, починаючи від простого інспектора ДАІ та закінчуючи олігархами, які всі ці три місяці примудрилися тримати нейтралітет, а тепер очолили регіональні адміністрації. Альтернатива перезавантаженню – параліч керованості, який уже позначається на функціонуванні країни.
Ключове питання: як працюватиме далі народногосподарський комплекс? Чи вдасться країні уникнути дефолту навіть за умови задіяння термінового «плану Маршалла»? Дрібний і середній бізнес – це не лише хребет будь-якої економіки, а й – у нашому конкретному ландшафті – одна з рушійних сил європротесту, котра чуйно відстежує реальні, а не демонстративні зміни. Як відомо, після Майдану 2004 року бізнес масово й добровільно почав виходити з тіньових схем і сумлінно платити податки, так тривало приблизно півроку, аж доки розвіялися ілюзії. Нині ентузіастичний альтруїзм може не проявитися, якщо не дати підприємцеві чіткі сигнали щодо принципово нових умов взаємодії з державою. Адже корупція в країні розквітла не лише через нестримні апетити чиновницької вертикалі, а й тому, що бізнес обкладений силою-силенною складних правил, які заздалегідь неможливо виконати, натомість цілком вигідно обійти, якщо «домовитися». Отже, негайні кроки з дерегуляції економіки – ключова передумова будь-яких, тобто буквально будь-яких успіхів у подоланні руїни.
Вочевидь, доведеться відповідати на запитання, які хотілося б відкласти до кращих часів, зокрема на вельми популістські гасла федералізації, якими нині користуються радше деструктивні елементи. Зрозуміло: якби свого часу разом з іншими не було провалено реформу місцевого самоврядування, це взагалі не постало б на порядку денному. Тож не є проблемою ані що робити, ані як робити; треба просто почати щось робити, щоб витягнути небезпечну скабку з тіла держави.
Читайте також: ВідоКРИМлення для Путіна. Який сценарій обере Москва?
Наступне запитання, якого не уникнути: чи є в Україні взагалі якась інформаційна політика? Ні, не йдеться лише про створення чергового «міністерства правди», радше про очищення медіа-середовища, про встановлення таких правил прозорості, які виключили б саму можливість монополізації ЗМІ сумнівними власниками, а часом про ампутацію тих видань, які годуються з усім зрозумілих джерел і поширюють відверто ворожу інформацію.
Ну й серед поточних завдань, сам лише список яких можна продовжити на кілька сторінок, принципово не забути ось що: виявилося, що в країні, попри розпад і зневіру, попри зраду й крадійство, є сила, яка на ділі довела свою спроможність і патріотизм. Усі українські військові, які брали участь у нерівному протистоянні з агресором, мають бути негайно відзначені, й не лише морально. За рахунок будь-яких інших видатків, першочергово. Може, з цього й варто почати тиждень. Адже поряд зі згаданими перешкодами та проблемами існує один фактор, здатний переважити решту. Мова про бажання змін, ентузіазм, готовність до взаємодії, про наявність нації, віру в Україну.