Це можна зрозуміти: з одного боку, «тьотя Соня» й «тюлєчка» добре продаються й приносять не лише протягом туристичного сезону, а й увесь рік неабиякі гроші, а з другого — останнім часом в Одесі постала купа абсолютно нових речей, що тягнуть справді на феномени. Так от можна впевнено сказати, що феномен 2 травня переміг у public relation і Привоз, і Молдаванку, і навіть нездоланну «тюлєчку».
Міф проти міфу
Колись було так: якщо співрозмовник дізнається, що ти з Одеси, одразу просить розповісти щось кумедне «по-одеськи», запитує про реальне місце проживання Мішки Япончика, цікавиться катакомбами й тим, як правильно торгуватися на Привозі. А нині перше запитання таке: «А як воно насправді було 2 травня?». Це знову ж таки можна зрозуміти: російська пропаганда в ЗМІ зробила з цієї історії справжній «жупел», а офіційна українська ЗМІ-лінія 2 травня висвітлює досить скромно. І дарма. Бо той день справді багато що змінив як для самої Одеси, так і для України.
Чотири роки тому
Згадаймо, як усе було навесні 2014 року. Олімпіада скінчилася, і з боку нашого північного сусіда почалися дії, яких ми боялися, але й не вірили, що це можливо. Відео, на якому напівпритомний сімферопольський дивак захопливо розповідав, як зранку побачив «зелених чоловічків» («Ва-аружонниєєє! До зубов!»), викликало сміх і водночас огиду. Але швидко стало зрозуміло, що смішного нічого немає. Крим уплив. Прийняти це як реальність було досить важко. Психологи багато чого можуть сказати з приводу такої травми, а йдеться не про одну людину, а про цілий народ! Але оговтатися не вдалося, натомість довелося в стані майже цілковитої відсутності армії як такої стримувати агресію на Донбасі. І це не кажучи про той опір, який намагалися чинити зсередини проукраїнські мешканці Донецької та Луганської областей. Ось дві історії просто як приклад.
Читайте також: Пристрасті довкола Криму
Імен не називатимемо. Одна жінка, яка мала на той час дорослого сина й двох молодших, шкільного та дошкільного віку, разом із чоловіком організовувала в Луганську Євромайдан. Їй пощастило: обійшлося без «на подвалє». Але було поставлено умову: протягом доби вас тут не повинно бути. Родина втратила дім і була змушена мандрувати в пошуках нового… А ще одна жінка допомагала донецьким партизанам — слово, може, і не зовсім вдале, але як ще назвати людей, які потай збирають зброю, тренуються й намагаються хоч якось зашкодити «ДНР»? Ця жінка була деякий час поза Донецьком, але ризикнула приїхати потай додому, до батьків і дитини. У малечі був день народження, і мати хотіла будь що привітати дитя. Результат — підвал, тортури, порятунок дивом, лікарня в Дніпрі, вигнання. Оселі цих жінок уже їм не належать. Рідні міста перетворилися на окуповані території. І хтозна, чи побачать вони колись свої домівки справді своїми.
До чого це все? А до того, що в Одесі, про яку так люблять волати «русский город!», нічого подібного немає! Але ж могло бути…
Якщо ми вже згадуємо 2014 рік, то в травні, на початку туристичного сезону, Приморський бульвар і Дерибасівська були повні синьо-жовтих та вишиваних сувенірів, на бульварі співав бандурист, а трохи пізніше марш вишиванок зібрав величезну кількість учасників. Треба сказати, що все це не прибрало певної суспільної тривожності. Тут можна згадати концерт дніпровського гурту «Гражданин Топинамбур» на початку літа, що відбувався у філії клубу «Трумен» на узбережжі. На відміну від звичайних літніх вечорів, тоді галас і музика лунали лише там. А далі тиша. Славнозвісна Траса здоров’я, величезна зелена дорога на схилах біля моря, була обкладена нею, наче шаром чорної тканини. Там, де ввечері (як, власне, і тепер) влітку зазвичай гуляє, їздить велосипедами, на роликах та скейтбордах купа народу, тоді було важко зустріти перехожого. У місті запанувала тривога. Одеса ще не повірила, що врятувалася.
«У Чорного моря»
Найбільшою ознакою того, що порятунок таки стався, був концерт «Океану Ельзи» в Парку Шевченка. Зрозуміло, що цей гурт в Україні сьогодні сприймають вельми неоднозначно: тут і закидання фронтменові політичних амбіцій, і звинувачення в попсовості, і багато іншого. Але не можна не погодитися з тим, що «Океан Ельзи» — гурт культовий і, що важливіше, український. Серед молоді є багато таких, хто прагне бути українцем саме через любов до пісень «Океану Ельзи», і вже за це йому можна подякувати.
Читайте також: Місто-універсал. Чого прагне Дніпро сьогодні
Отже, після 2 травня на тлі загальної тривоги в Одесі відбувся величезний концерт «Океану Ельзи». Для тутешніх прихильників європейської України це була подія-символ. Річ не в музиці, а в тому, що ми перемогли, тут немає «Одеської народної республіки», ми прийшли на концерт української культової команди, можемо почуватися безпечно на масовій події, а це, погодьтеся, неабияка розкіш на початку літа 2014 року! То був справжній і величезний подарунок. Але ніхто не знав, що він буде ще більшим: абсолютно неочікувано Вакарчук заспівав славнозвісний та улюблений одеситами хіт Леоніда Утьосова «У Чорного моря». Знайдіть це відео на YouTube: ви відчуєте реакцію публіки. Ми плакали від щастя. Від усвідомлення того, що ми — такі особливі — частина єдиної України. Що нас, нашу індивідуальність цінують і поважають. Що ми живі. Що ми у себе вдома.
Just business
Певно, це і є головний здобуток 2 травня: після тієї події стало зрозуміло, що, попри величезну кількість у місті українофобів і справжніх сепаратистів, можемо дати їм відсіч, контролюємо ситуацію! Нині покійний одеський художник і поет Геннадій Подвойський сформулював дуже влучно: Одеса, звісно, окреме, особливе місто й місце, але самим нам не вижити. Проте краще «платити данину київським князям, ніж московському цареві». Просто так краще працювати. Так краще заробляти. Так краще жити. І хай там що думають із цього приводу так звані професійні одесити, які мріють про порто-франко та шлях Сінгапуру, це правда. Життя однозначно показує, що такий варіант для Одеси нині неможливий. До того ж, хоч би які картинки ліпили в соцмережах прихильники ідеї «Одесса — русский город» (серед них дуже популярним є намалювати на тлі якогось старого будинку нібито підраховану колись кількість представників у старій Одесі певних національностей, серед яких українців — жменька), українців тут багато й було багато завжди.
Ці землі козаки намагалися відібрати в турків та їхніх васалів-татар, тут уже за часів Російської імперії стояли українські села, які годували весь регіон, багато українців-козаків після відбиття фортеці Хаджибей лишилося жити в новому місті, пересипавши низину й побудувавши славнозвісний район Пересип. Асиміляція привела до того, що «одєсскій язик», який плекають ті самі «професійні одесити», збагатився численними українізмами, змішавшись з ідиш, грецькою, молдавською, болгарською та російською. Нібито одеське «шо», яке тулять скрізь майстри кіно та літератури, є відвертим українізмом — старі одесити, навпаки, вимовляють тверде «что», бо колись люди думали своєю мовою (ідиш, грецькою, польською, німецькою тощо), а єдиною для всіх імперською російською старалися розмовляти «як по-писаному». Звідти ж вислів «вус трапилось?» («що трапилось?»): німецький прийменник was зійшовся з українським дієсловом. Це дуже-дуже давнє словосполучення. Звідки б йому взятися, якби українців у вагомій кількості тут не було?..
Читайте також: Одеса ніколи не була російським містом
Але річ навіть не в тому. Вибір «київських князів» в Одесі зробили не лише етнічні українці, яких тут, звісно, багато, але зрозуміло, що багато кого ще. Річ у тім, що Одеса — це справді торгове місто. Порто-франко чи ні, але тут цінують свої гроші й, що важливіше, можливість їх стабільно заробляти. До війни багато хто мав справи з росіянами й бачив, як там усе робиться. Одеситам таке не підходить. Бачили й те, яка доля спіткала малий і середній бізнес у Криму, не кажучи вже про Донбас. Узбережжя Криму сьогодні чи не всі закриті парканами. В Одесі такого немає. Понад те, колись тут було безліч російських туристів, які поводилися, як у відомому ролику «Нашої Раші» «Тагіл руліт!». Вони розкидалися грішми, як тільки могли, тому громадські заклади, ресторани, кафе й клуби не мали мотивації змінюватися на краще. Все одно приїдуть росіяни, привезуть гроші, то навіщо старатися? Після 2 травня, якому російські ЗМІ зробили найчорніший піар, у сусідів стався не лише напад паніки, а й певний когнітивний дисонанс.
З одного боку, всі звикли вважати Одесу «русским городом», а з другого — тут жорстко продемонстрували, що це не так. Їхати до Одеси «тагілу» перехотілося. Натомість сюди просто-таки повалили туристи з усієї України. По-перше, після окупації Криму одеське узбережжя стало чи не єдиним українським варіантом відпочинку на морі. По-друге, людям було цікаво, як воно тут у них, в одеситів, які дали таку міцну відсіч спробі побудувати тут «народну республіку». Гроші в цих нових гостей, звісно, є, але ними вже ніхто не розкидається. Тож за клієнта тепер треба поборотися. Як наслідок — одеська сфера обслуговування неймовірно змінилася на краще. Не рекламуватимемо тут конкретні заклади, але дуже хочеться розповісти і про устриці за €1, і про численні акції на користь споживачів, і про тематичні кафе, і про культурні події. 28 липня в Одесі проходить конкурс прози «Без меж-2018», участь у якому беруть твори 603 авторів, із них 341 — українською мовою. Чотири роки тому такого просто не могло бути! Напередодні 2 травня Зелений театр у Парку Шевченка був абсолютно занехаяний, поміж лавочок росли молоді деревця, а трава вкривала сцену. Тепер це модне місце, де відбуваються ярмарки та концерти. Одеські активісти, на жаль, нагадують давній анекдот: «У цю синагогу я ходжу, а в цій ноги моєї не буде». Поміж собою вони сваряться просто неперевершено (певно, це теж частина «нового одеського міфу» — епічні протистояння одеських проукраїнських сил між собою). Але ж коли виникла потреба відстояти Літній театр у Міському саду, спільними силами це вдалося. До 2 травня таке навряд чи могло статися. Після 2 травня люди відчули свої можливості. І для міста це дуже добре.
Читайте також: Сергій Стерненко: «Небайдужі громадяни тягнуть на собі величезний шмат роботи, яку повинні виконувати державні органи»
Якою ціною
2 травня, коли стало відомо про мітинг за єдину Україну після футбольного матчу на Соборній площі, недавно створена Самооборона, без зброї, так-сяк екіпірована, вийшла захищати активістів. Коли з протилежного боку з’явилася купа озброєних людей, яких явно підтримувала міліція, коли полетіло каміння, залунали постріли і, як то кажуть, «пошла жара», замість того щоб тікати, Самооборона разом із активістами та ультрас суворо відповіла. Пожежна машина, яку їм вдалося вхопити й направити на супротивників, не лише допомогла в бою, а й стала справжнім символом перемоги. До обурених людей, які йшли громити сепаратистське гніздо на Куликовому Полі, дорогою приєднувалися прості одесити. Лише тому, що бачили досвід Криму та Донбасу й не хотіли такого у себе вдома. Безумовно, шкода, що все це перетворилося на справжню трагедію, але скажемо чесно: інакше в таких випадках не буває. Згадайте кривавий футбольний матч у хорватському Загребі, з якого, власне, почалася югославська війна. Але не можна забувати, що коли Будинок профспілок запалав, то перше, що стали робити проукраїнські активісти, обурені й уже обстріляні перед тим на Соборній площі, — рятувати тих, хто перебував усередині. Подивіться, коли будете в Одесі, на пам’ятний знак на розі Дерибасівської та Преображенської: першими загинули хлопці, що були учасниками мітингу за єдину Україну. Але проукраїнські активісти заходилися рятувати тих, хто волав, що «Одесса — русский город», «Героям сала!», «Ви бидло». Чому? Тому що Одеса не любить зайвих жертв.
Звісно, шкода, коли гинуть люди. Усі вони принаймні чиїсь діти. Але ніхто не просив їх приходити зі зброєю на мирний мітинг. Ніхто змушував кликати в Одесу «русский мир». А одесити (здебільшого) не ті люди, які покірно приймуть, що їхній бізнес хочуть віджати, узбережжя забудувати парканами, а самим їм розповісти, що вони несправжні одесити і їх тут не було. І хай як цинічно це звучить, а Одеса достатньо практична для того, щоб правильно розпорядитися кривавою жертвою, якщо її вже було принесено. Людей, які лізуть у зачинену будівлю і починають кидати звідти палаючу суміш, в Одесі називають «шлемазлами», тобто йолопами. Але якщо вже ті йолопи розпорядилися собою таким чином, місто, своєю чергою, розпорядиться тією жертвою так, аби це було не без сенсу. Остаточно вибравши після 2 травня свій шлях до «київських князів», Одеса, вочевидь, змінилася на краще. Не кажучи вже про те, що таким чином Україна здобула свій Південь. У Зеленому театрі на святах розважаються діти й із великим аншлагом виступає Лесь Подерв’янський. А деревцями й травою такі місця заростають на Донеччині. Чому? Бо 2 травня назавжди вивело місто на інший шлях. Це коштувало дорого, але через чотири роки зрозуміло, що воно того варте.