Доля Миколи Плав’юка дуже подібна до життєвих доріг сотень тисяч українських патріотів кривавого і жорстокого ХХ століття. Народився у селі Русові (нинішня Івано-Франківська область) у 1925 році, з юнацьких років брав активну участь у націоналістичному русі – з 16-ти років в юнацтві Організації українських націоналістів. В Україні мало хто про це знав, але Микола Плав’юк недовгий час був «дивізійником» — вояком дивізії Української національної армії (колишньої дивізії СС «Галичина»). Правда, вступив у дивізію не у 1944 році, коли у «бродівському» котлі плавились тисячі українських добровольців, а пізніше – у березні 1945 року.
Для Миколи Плав’юка війна могла закінчитись по-різному. Могли вбити в бою, бо такі як М.Плав’юк не збиралися складати зброю. Міг опинитися в таборі на Колимі, де, як відомо, «сойдешь поневоле с ума, оттуда возврата уж нету». Але 20-річному юнакові повезло – він залишився живим і, як тоді казали. «у вільному світі» — в американській зоні окупації Німеччини.
Здобув добру освіту – закінчив гімназійний курс в українській гімназії, пізніше – економічний факультет у Мюнхенському університеті. Завершивши навчання, як і багато інших наших співвітчизників, емігрував до Канади. Наявність освіти і добрі професійні здібності дозволили Миколі Плав'юкуповністю реалізувати себе в іноземному середовищі. Однак при цьому він не загубився серед мільйонів канадців, зберігши українську ідентичність.
Ще будучи молодим, Микола Плав’юк став помітною фігурою в українському еміграційному середовищі — перебував на керівних посадах в українських політичних організацій Канади – Українського національного об’єднання, Світового конгресу вільних українців тощо.
Як і більшість вихідців із Буковини, належав до оунівського середовища прихильників Андрія Мельника. У 1977 році став заступником голови Проводу українських націоналістів – керівного органу ОУН(м), а з 1979 року (після смерті Дениса Квітковського) очолив провід мельниківців.
Ті, хто знав Микола Плав'юка,найменше сприймали його як партійного функціонера. Він умів дистанціюватися від партійного інтересу, коли йшлося про загальнонаціональні інтереси, домовлятися з опонентами, коли це було в інтересах України. Саме тому у 1988 році Микола Плав'юкана сесії Державного центру Української Народної Республіки було обрано президентом УНР у вигнанні.
А через три роки мрія тих, хто ніс естафету УНР, збулася – Україна проголосила незалежність, український народ підтвердив бажання жити у власній державі на референдумі 1991 року. Так, це була не та Україна, якою бачила її політична еміграція українців. У діаспорних українських клубах було дуже багато роздратування і наслідками русифікації, і свідомістю «совітських» людей, і тим, що на чолі держави стоїть вчорашній комуніст і борець з націоналізмом Леонід Кравчук.
І у зв'язкуз цим Микола Плав'юкпродемонстрував максимально конструктивний підхід, розуміючи, що роздратуванням і розчаруванням держави не збудуєш. Саме тому 22 серпня 1992 року на урочистому засіданні за участю вищих посадових осіб – президента, голови ВР і прем’єр-міністра України – Микола Плав'юксклав повноваження президента УНР в екзилі перед Леонідом Кравчуком і передав йому клейноди УНР (у тому числі Хрест Мазепи) і грамоту про правонаступництво. "Складаючи свої повноваження, ми заявляємо, що проголошена 24 серпня і утверджена 1 грудня 1991 року народом України Українська Держава продовжує державно-національні традиції УНР і є правонаступницею Української Народньої Республіки» — заявив тоді Микола Плав'юк.
Великою його заслугою треба вважати і те, що завдячуючи йому в Україну не було перенесено важкого діаспорного конфлікту між бандерівським і мельниківським крилом націоналістичного середовища.
Своїм життя, своєю часто непомітною, але важливою працею Микола Плав'юкзаслужив вічну вдячність українських прийдешніх поколінь. У цей сумний час хочеться провести «пана Миколу», «друга Голову», «пана Провідника» словами, які сказав президент Леонід Кравчук, приймаючи клейноди УНР: «Радію з того, що маю можливість подякувати Президентові УНР в екзилі Миколі Плав'юку за його мужність, за його волю до продовження й поза Україною її кращих традицій. І принагідно запевнити, що ми докладемо всіх зусиль, щоб ніколи жодного громадянина не було вигнано за межі України. Місця на нашій землі немає лише нашим ворогам».