Коли Юлія Володимирівна нещодавно відвідала рідне місто, випадково зустрілася з однокласницею, яка запросила її на цьогорічне 30-річчя випуску. Але ні Тимошенко не схотіла змінювати план офіційних подорожей, ні її однолітки не ризикнули подивитися один одному в очі через 30 років: зустріч просто не відбулася. Втім, Тиждень спробує реконструювати давнє минуле прем’єрки.
Парус і Лівобережний-3 – це спальні райони Дніпропетровська на різних берегах Дніпра. У них живуть Людмила Пахіна і Вадим Матюхін, які 30 років тому разом із Юлією Тимошенко закінчили школу №75. Це була звичайна заформалізована радянська школа кінця 1970-х: суворий контроль, дисципліна, вчителі зі сталевими обличчями і нервами. У ній було 2200 учнів (51 клас, із яких 4 старших), які вчилися у дві зміни. У стінах школи боролися проти портфелів-«дипломатів», за джинси просто виганяли, з макіяжем відправляли до умивальника, а каблучки з сережками просто знімали і віддавали лише батькам. Дівчата носили короткі стрижки сесон і ґарсон, хлопці навпаки – довге волосся. Двох бунтівників із 10-Б навіть примусили підстригтися, бо кучері вже сягали плечей, а вони на знак протесту взагалі поголили голови.
Деяких школярів за бажанням батьків звільняли від української мови, як зараз звільняють від фізкультури. Спершу звільнені натовпом снували школою, гомоніли у коридорах, пізніше їх примушували сидіти в якомусь із порожніх класів. Виїздили на сільгоспроботи, їздили до Ленінграда і до Севастополя. «Але до Севастополя мене не взяли, – каже Вадим, не приховуючи гіркоти, – за двійку. Тоді рішенням колективу карали тих, хто не встигав. А загалом, школа була доволі нудною. Чи то ми були нудні».
Клас був досить дуже поляризованим у навчанні, але одностайним у прийнятті загальних рішень: піти з занять чи не піти. Людмила пригадує яскравих однокласників: Олена Кучер, математичний геній, могла одним оком глянути на рівняння довжиною на сторінку і визначити помилку. Таня Билбас – лише заходила до класу, і одразу було видно, що відмінниця. Вітя Бондаренко, з яким Людмила довго і взаємовигідно сиділа за однією партою: вона перевіряла його диктанти, він – її задачки. Свєтка Кучерява – місцева Свєтлана Свєтлічная, бо була дуже на неї схожа, успішно займалася гімнастикою. Тетяна Калініченко у школі ходила на цирковий гурток. Запам’ятався досить складний акробатичний етюд, який вони разом з Юлею Грігян (дівоче прізвище прем’єрки – Тиждень) приготували до чергового загальношкільного концерту.
Розмова про клас якось непомітно перетворилася на спогади про Юлю Грігян. Юля перейшла до 9-Б із 37-ї школи і, на думку Людмили, змінила обличчя класу: «Вона прийшла, і хлопці всі дружно почали на неї дивитися». «Подобалася багатьом хлопцям», – підтверджує Вадим. Цікава, красива, дуже спортивна дівчинка, любила баскетбол, футбол. «Ми як хлопці з класу її дуже сильно ревнували, у тому числі до майбутнього чоловіка. Дівчинка з нашого класу, а тут якийсь чужий хлопець її ходить зустрічати».
У ті часи важко було уявити, щоб хтось сказав щось проти вчителя. Поваги більшої ніж учитель, не мав ніхто. Але Вадим пригадує, як Юля зважилася на конфлікт. «У нас була вчителька фізики, Елла Анатоліївна, – заробити у неї п’ятірку було чимось із області фантастики. Встав, розказав свою тему – сідай, чотири. Інший би перехрестився і забув. Але цього разу здавалося, що коса найшла на камінь, – сміється Вадим. – Зійшлися характери. Юля повинна була прийти після уроків і довести, що знає на п’ять. Я пам’ятаю, ми, кілька чоловік, ще ходили вболівати. Стояли в коридорі, бо було цікаво, чим же все це закінчиться. Вона зайшла і відбила свою п’ятірку. Відтоді її просто не чіпали».
Усі учні класу жили в одному районі, часто навіть в одному домі, тільки Юля Грігян – за чотири зупинки тролейбусом. Друзі часто збиралися у неї. У кого бабця вдома, у кого батьки, а в неї мати на роботі, квартира порожня. І коли після школи виникало питання, куди піти, усі казали: «Пішли до Юльки». Ходили щоразу різними компаніями, троє дівчат і ще чоловік п’ять пацанів. Юля залюбки приймала гостей, але тільки до п’ятої, поки мами немає вдома. У неї був найкращий у класі вертикальний магнітофон на бобінах, хороша музика: «Веселые ребята», «Цветы», «Аракс». «Ясна річ, що Кобзона ми не слухали. Були також підпільні закордонні записи – Бітлз, Лед Зеппелін, Юріан Хіп, Деміс Русос чи принаймні щось віддалено на них схоже. Якість була жахлива, все хрипіло, тріщало, третій перезапис з платівки вважався якісним. Першого ми не бачили ніколи, п’ятий вже слухати було неможливо» – згадує Вадим. Танцювали, веселилися, могли випити пляшку сухого вина, таємно від батьків. Конспірація була обов’язковою навіть у випускному 10-му класі.
Шкільна форма, певна річ, була неприємним обов’язком і всіх напружувала. Хлопцям було простіше, їм можна було одягти темний костюм, а дівчат коричнева сукня з фартушком вганяла в істерику. Практично всі старшокласниці фартушки знімали. «Це було нечувано, ти вже така доросла дама, а йдеш у шкільному фартушкові, наче дівчинка! – пояснює Людмила. – Дівчата носили міні, піднімалися сходами у коротюсіньких спідничках, а потім у моду увійшло таке добряче міді – до середини гомілки. Юля була першою, хто змінив моду в класі, вона перейшла до класу вже в цьому. Це була шита на замовлення коричнева кримплінова сукня, і це був фурор! Шкільна форма, яка виглядала як сукня принцеси». Після Юлії інші дівчата також почали шити форму на замовлення.
А сам випускний вечір не став святом на все життя, а пройшов наче під арештом: офіційна частина, потім застілля з батьками, виставили дві пляшки шампанського на 40 осіб. «Це було смішно, – каже Вадим, – нам по 18 років, а нас розставляли парами і водили за ручки». А вже наступного дня усі розлетілися. Почалося нове життя.
«Я випадково зустрів її у березні 98-го біля її дому. Вона мені сказала: а що це ми стоїмо під снігом, давай зайдемо кудись на каву, а я кажу: ти знаєш, мені ніколи. Іншим разом. Побачимося, кажу, ти ж тут? Та ніби тут, каже. За кілька місяців на зустрічі до 20-річчя з дня закінчення школи, я запитав: а де ж наша Юля? Тільки тоді мені пояснили, що депутатка Юлія Тимошенко, про яку усі говорять, це і є наша Юля Грігян», – пригадує Вадим.
А тепер до неї неможливо доступитися. Уже пізніше, років зо 5 тому перед виборами Вадим намагався прорватися до неї під час виступу в парку Глоби: «Мене так спресували, що я не міг навіть рукою повести. Але вона мене побачила. Я кричу: Юля, напиши телефон! Вона озирається і питає: на чому? А я навіть не можу дістати гаманця. Тоді вона взяла календарик і щось написала. Його хотіли поцупити, але я крикнув, що то для мене, і його віддали. На ньому був автограф, Вадюлі від Юлі, чи якось так».
Найбільша спокуса, яка може виникнути у однокласників видатних людей – якось скористатися шкільною дружбою. Сам не підеш нічого просити, але знайомі, друзі і родина тебе періодично на щось таке підбивають. Ану, може і влаштувала б кудись, якось у чомусь допомогла б. Але у чому? «У мене все слава Богу, квартира, діти, машина», – каже Вадим. Проте згадує тяжкі часи, коли хворіла дружина, більше року боровся за її життя. Грошей вже не було, продав усе, золото, машину, хотів продавати квартиру. Все одно не пішов, але вагався. Міг зателефонувати і через маму домовитися про зустріч. «Я впевнений, що вона допомогла б, але, на щастя, все обійшлося. Викрутився сам. І ніхто з класу нічого у Юлі не просив. Принаймні, ніхто не зізнається».