Отже, зимовий сонячний день. Мені років зо два – довге волосся, прикольна мармиза. Я сиджу на горщику під старою дзеркальною шафою (цей меблевий шедевр 1940-х років згнив у сараї років 30 тому). В кімнаті ще тато, який порається зі своєю фотоапаратурою, аби зробити світлину «Доня на горщику». Модель веде з майстром світську бесіду «піпінцесу», себто «про принцесу». Суть теми підкріплюється виразною вазомоторикою – я пасмами волосся перекриваю обличчя хрест-навхрест і грайливо визираю. Тато згоден, що схожість майже абсолютна. Він розуміє серйозність теми й тому починає на радість співрозмовниці наспівувати, як би зараз сказали, саундтрек і обіцяє купити платівку, коли вона з’явиться в продажу. Щойно блакитними екранами пройшов мультфільм «Бременські музиканти». Це – бомба. Він стає лейтмотивом усього мого дитячого життя: на світ я дивлюся крізь віконечко схрещених «хвостиків», я уявляю себе «піпінцесою», я нахабно влізаю в сюжет, я співаю пісеньки разом з героями, я мчу на картатій фірі, я рятую короля. Але головне – тікаю з дому на пошуки пригод і вже уявляю себе не лише «піпінцесою», але й усіма персонажами: від Півня до Віслюка (Віслюк мені страшенно подобається) і навіть Трубадуром.
Я починаю командувати героями – хоробра, наче диверсант у джунглях В’єтнаму. Я красива, з гітарою, в штанях-кльош, із довгим волоссям (Принцеса? Трубадур? – досі не відома, і в мене досі довге волосся). «Наше cчастье жить такой судьбою…» Моя доля була визначена.
Схоже, і мій світогляд сформувався під впливом цієї стрічки. Перший «ідейно не витриманий» радянський мультик, який вийшов, страшно сказати, в 1969 році, завдав такої неочікуваної шкоди, що якби ідеологічні функціонери могли те передбачити, вони б розстріляли авторів заздалегідь. На волю вирвався, хай мальований, але образ свободи. До того ж, напрочуд специфічної. «Куда ти, тропінка, мєня прівєла…» Зрозуміло, куди. А за чотири роки опісля виходу «Музикантів» відбулася ще одна знакова подія – до влади в Чилі прийшла хунта Піночета. Це вразило «піпінцесу» остаточно. Тепер вона була в чорному пончо, і її «музиканти» стали патріотами-вигнанцями, а поряд з гітарою з’явився уявний автомат. Репертуар збагативсяще однією великою піснею – чилійських патріотів. Усе, божевільна основа закладена, і далі з цієї маси лише витворювалися міцні цеглини переконань. Окрім дитячих, я почала читати дивні дорослі книжки, зокрема, «Парадокси протесту» Едуарда Розенталя. Мультяшною стежкою я прийшла до ідей гіпізму, пацифізму й анархізму-індивідуалізму. Потім настав час практики.
Якщо ви думаєте, що казки й мультики – забавки безневинні, то глибоко помиляєтеся. Цікаво, які люди будуть із тих малюків, хто сьогодні дивляться еротичні «стрілялки»-манга? А в мене й досі стискається серце, коли я чую «Наша криша – нєбо голубоє» і El pueblo unido, jamás será vencido.