Американський актор Едріен Броуді на зустрічі з шанувальниками під час «Київського кінофестивалю» говорив про найновіші тенденції Голівуду. Серед іншого він наголосив, що з приходом світової фінансової кризи кіновиробництво змушене створювати фільми, які були б зрозумілими й доступними глядачам у всьому світі. І, таким чином, відбити бюджетні затрати на створення фільму. Це ж бізнес, бейбо!
Слова Броуді стали ще одним підтвердженням відомого факту: затяжний конфлікт голівудських продюсерів зі сценаристами скерував розвиток усієї індустрії «Фабрики мрій». Останні роки Голівуд зайнятий постійними перезйомками, «перепріквелами» та іншими недоладними переосмисленнями вже сказаного (той же Броуді, до слова, готував київського глядача до прем’єри продовження фантастичного фільму 1987 року «Хижаки», в якому головну роль свого часу зіграв А. Шварцнеггер). Так, Голівуд буквально реалізує ідею конвеєрного випуску однотипних історій, де всі герої й події заздалегідь передбачувані і підганяються під упізнавані рамці типажів та сюжетних кліше («Аватар» Кемерона – найяскравіша цьому ілюстрація).
Вузька жанрова диференційованість голівудського кіно стає все виразнішою. Разом з тим молодим режисерам Голівуду впродовж останнього року вдалося створити щось абсолютно оригінальне, навіть у завузькому потоці мейнстриму. Залишаючись у полі жанрових обмежень, вони створюють фільми, що, по-перше, переосмислюють жанрові канони, а, по-друге, намагаються проговорити дещо більше за схематичне «показування» фабули.
Одним із найвагоміших кінодебютів минулого року став «Округ №9», фантастична стрічка Ніла Бломкампа. Розповідь про табір біженців-прибульців і їхнє намагання уживатися з людьми, які не звикли шанувати чужі звичаї й звички, виростає у філософське полотно на тему людської нетерпимості взагалі і апартеїду зокрема (до слова, табір знаходиться в одному з найбільших міст ПАР – Йоханесбурзі, а назва фільму відсилає до «шостого округу» в Кейптауні, де в 1966 році «шостий округ» був оголошений зоною «тільки для білих» і 60000 жителів були насильно переселені). Стрічка Бломкампа підводить риску під цілою традицією Голівуду: спробою змоделювати різноманітні варіанти стосунків людини і прибульців – крізь медитативні «Е.Т.» Спілберга (1982) і «Ворог мій» (1985) Петерсена, через тернії класичних «Чужих» і тисячі кітчевих кінопідробок до вишуканої кінострічки Бломкампа, що дає новий поштовх розвитку всього субжанру.
Схожа ситуація трапилася і з фільмом режисера-початківця Рубена Фляйшера «Зомбіленд». Кінозабавка про чергове пришестя зомбі та їхнє методичне винищення перетворюється на іронічне глобальне судження про сучасну цивілізацію. Оповідь подається через історію великої дороги і з кожною зупинкою, з кожним діалогом мимоволі підмічаються проблеми сучасного соціуму – самотність людей, замкнутість у собі, поведеність на стилі і торговельних марках. Один із героїв, відповідаючи на питання, «що тобі більше всього подобається в тому, що Земля захоплена живими мерцями», відверто зізнається: «Відсутність правил. Відсутність обмежень». Відчуваючи повну свободу, відсутність можливості покарання як такого, герої заходять у сувенірний магазин і ламають його, трощать і винищують символи культури. Карнавал безумства перетворює фільм на метафору сучасного світу, де відсутні будь-які норми, правила, приписи і страх перед Абсолютом. Веселе винищення зомбі (окремо варто згадати і про «Приз за найкраще вбивство тижня» – дотепні врізки різних способів боротьби зі «шкідниками») і водночас приховані смисли постмодерного «подвійного кодування» ставлять художню вартість «Зомбіленду» на найвищі щаблі зомбі-жанру, залишаючи позаду класичні «серйозні» стрічки Дж. Ромеро та менш відомі, але від того не менш важливі, пародійні – британський «Зомбі на ім’я Шон» (2004, реж. Едгар Райт) та норвезький «Мертвий сніг» (2009, реж. Томмі Віркола)
Згадаю ще один шедевр (у цьому місці потрібно було б вставити якусь іронічну фразу, що все ж це слово ужите не всерйоз, але цього я не скажу, на жаль) – «Тіло Дженіфер» режисерки Карін Кусами, яка мало кому до цього запам’яталася пустою візуальною забавкою «Еон Флакс». Цікавіше те, що вся промо-кампанія була побудована не на імені режисера, а навколо зіркового сценариста – Діабло Коуді, яка отримала Оскара за свій перший сценарій («Джуно»). Зазвичай, «Тіло Дженіфер» відносять до категорії «підліткового фантастичного трилера», де першим серед рівних називають «Факультет» Роберта Родрігеса (1998). До подібної жанрової приналежності підштовхує і сюжет – історія першої красуні школи, яка потребує постійної поживи для своєї краси і привабливості у вигляді крові та нутрощів своїх хлопців-шанувальників. За шокуючими сценами різанини і фонтанів крові ховається ніжна історія підліткової сексуальності, дорослішання, конкуренції найкращих подруг, і загалом – сучасна масова культура, де навіть незалежні від великих корпорацій «інді»-музичні гурти все одно продаються і стають попсою, де люди загублені у власній самотності, де американська популярна культура виявляється простою булькою.
Найсвіжіший приклад нового переформатування жанрів і гри у подвійне кодування – фільм «Піпець», режисера Метью Вона. Це особлива спроба переосмислення однієї з ікон масової культури Америки – коміксів і супер-героїв. «Культова» статистика приголомшлива:
– ціна на один комікс варіюється від 1$ до 140 тис. $;
– 172 тис. коміксів продаються в США щодня і близько 63 млн. щороку;
– середньостатистичний колекціонер має колекцію з 3,312 коміксів і витрачає один рік свого життя на їхнє читання.
Наведені вище дані – епіграф до фільму режисера М. Найта Шьямалана «Незламний», який з’явився на початку 2000-х і став поворотним у підході до екранізацій коміксів. Наступні, і вже історичні кроки, у поглибленні реалізму подібних екранізацій зробили Крістофер Нолан у «Темному лицарі» (2008) і Зак Снайдер у «Хранителях» (2009). Перший витворив неймовірну драматургію, напругу, характери, другий же підійшов до міфології коміксів з іншого боку: Снайдеру важливіші не супер-діяння супер-героїв, а їхня психологія, що робить простих людей героями, як змінює їхню психіку вбрання і маска героя. Фільми Нолана і Снайдера стали виразними віхами, що цілковито змінили сам підхід до розважального жанру.
На висхідній нового реалізму комікс-історій Метью Вон зняв фільм «Піпець» (як на мене, абсолютно адекватний у цьому випадку переклад оригіналу «Kick-Ass»). На перший погляд, фільм Вона – пародія, виконана до всього і з гумором не надто високого штибу (сцени підліткової мастурбації додаються в перелік особливостей характеру головного героя). Використовуючи сюжетні кліше (метаморфоза закомплексованого підлітка в героя-рятівника; історія помсти і глобального протистояння злу) перемежовуються ходами, які спеціалісти НЛП могли б назвати «когнітивним розривом» – коли хочеш переконати свого супротивника під час розмови, зроби абсолютно неочікуваний хід. І досягнеш свого.
У фільмі Метью Вона кров ллється з усіх можливих дірок: дівчинка відтворює хореографію «Матриці» і ефектно вбиває ворогів доступними підручними засобами; батько, суто заради виховання бійцівського характеру, стріляє у доньку впритул (вона у бронежилеті). Намагаючись ухилитись від куль і фонтанів кетчупу, вихоплюєш різноманітні деталі, з яких складається сучасна популярна культура. Виявляється, що направду «Піпець» розповідає про механізми не тільки того, як можна у повсякденному житті стати супер-героєм і які гулі, кулі й травми отримати на цьому непростому шляху, але і механіку того, як люди здобувають свої 5 секунд слави (достатньо популярного ролика на YouTube), як включається машина вироблення супровідних товарів (костюми нового супер-героя, продукція з його символікою), зараження масовою істерією і з’ява двійників. Для знавців сучасного мистецтва у кіносуміші захований свій маленький бонус – інтер’єр офісу головного злодія прикрашений картинами одного з найбагатших і найбільш розкручених митців сьогодення Дем’єна Хьорста (картини з метеликами і картина з крапками), а також полотном «Револьвери» Енді Ворхола, з якого, власне, і почався «весь-цей-джаз» поп-арту і масового продукування псевдо-мистецтва. Нині його слова про те, що «в майбутньому кожен отримає свої 15 хвилин слави», вже стали нав’язливою банальністю. І нашою реальністю.
Кінострічка Метью Вона – за гумором, безупинним екшеном і підморгуванням «подвійного кодування», як і всі вже згадані фільми, – підводить певну риску під цілою епохою голівудських пошуків. І це вселяє надію на те, що колись, ймовірно, фільми не матимуть сіквелів, зомбі залишаться мерцями, а Голівуд даватиме поп-корн-поживу не тільки шлунку, а й мізкам.