«Посередині — нема, десь потім — нема. Донейти час від часу — це ні про що. Якщо ти не військовик, то в цивільному житті маєш на сто відсотків робити все для підтримки армії та приносити користь тим, хто на передовій», — каже в розмові з Тижнем старший лейтенант, військовослужбовець 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», Роман Тлустий.
До повномасштабного вторгнення військовик жив у столиці, працював митним брокером. Нині в Києві в Романа залишилася родина — дружина й двомісячний син, батьки. Молодший брат також на війні.
Після початку повномасштабного вторгнення Роман Тлустий почав свій шлях добровольця в новоствореній роті охорони в Хмельницькій області, де, як офіцер запасу, прийняв посаду командир взводу.
«Крім охорони стратегічно важливих об’єктів і варти на блокпостах, займалися необхідною підготовкою, самостійно навчалися, наприклад шукали уроки в інтернеті, усе відпрацьовували. Адже багато з тих, хто вступив до війська України, не мав військового, а тим паче бойового досвіду, зокрема і я», — згадує Роман перші місяці війни.
Нині у військовика бойового досвіду з передової аж задосить. Адже ОГШБр «Едельвейс», де він служить, — гірсько-штурмовий підрозділ, який виконує складні бойові завдання безпосередньо на полі бою, у прямих сутичках із супротивником.
«Мені вже знайомі сучасні стратегії та тактики бою, загалом із власного досвіду, в обороні чи наступі: у степових зонах, лісистих місцевостях, міській забудові. Усюди свої особливості, які мусить враховувати воїн, щоб вижити й виконати поставлене завдання. Особисто для мене на війні головне — збереження особового складу, життя кожного військовослужбовця. Це пріоритет», — каже Роман.
Додає, що тактика введення штурмових дій та наступу ворога від початку повномасштабного вторгнення й донині кардинально змінилася. «Спочатку це були максимально довгі колони з ворожої броньованої техніки, яку нищила наша артилерія. Тепер цю роботу переважно виконують наші безпілотні літальні апарати. Але й російські війська перейшли на стратегію наступу за допомогою так званих перероблених багі, які розраховані на чотирьох-шістьох піхотинців, квадроциклів, мотоциклів. Наше основне завдання — не підпускати цю колону безпосередньо до піхотинців, а знешкоджувати на підступах, — каже Роман. — Попри широку активність БпЛА, піхотинця ніхто не може замінити на полі бою. Вони виконують ті завдання, з якими роботизовані комплекси впоратися не можуть».
Під час розмови запитую, що військовики думають про найобговорюваніші теми нині, як-от зниження призовного віку чи службу за контрактом.
«Знижувати вік призову треба, це наразі необхідність. Але юнак у 18 років, можна сказати, ще дитина — недостатньо ні міцності, ні характеру, — пояснює Роман Тлустий. — Інша рік — чоловік у 22 роки. П’ять років дають змогу набратися сил, пройти бойову армійську підготовку й стати повноцінним воїном».
Нині завдання держави — заохочувати своїх громадян до військової служби, зокрема й вигідними контрактними умовами. Утім, Україні варто було б перейняти досвід Ізраїлю щодо армійської підготовки, адже «кожен громадянин зобов’язаний бути готовим стати на захист своєї Батьківщини, але йому для цього треба мати потрібні навички».
«Звичайно, хочеться відпочити, пожити мирним життям, побути із сім’єю, рідними та близькими», — ділиться Роман. Насправді ж відсутність повноцінного відпочинку — це проблема майже всіх військовиків, хто захищає країну без систематичних ротацій. Вони не можуть звільнитися, бо не визначений термін демобілізації, чи припинити контракт після завершення його терміну до закінчення воєнного стану в нашій країні».
«Міняти нас майже нікому, більшість людей не має мотивації з власної ініціативи вступати до лав ЗСУ через програну, зокрема, інформаційну війну. Ми, — ті, хто воює сьогодні, — попри втому фізичну й моральну, тримаємося на відповідальності та розумінні, що замість нас ніхто не захистить рідну землю від російської агресії. Адже ця війна не питання територій, це питання існування нації як такої», — наголошує військовик.
Думку про те, що воювати повинен кожен, хто придатний до служби, без розподілу на простих і недоторканних, підтримує Максиміліан Жовтовський. У свої 25 він уже досвідчений штурмовик. Навіть тепер, після численних контузій (тільки офіційних — сім), перебуваючи на реабілітації після кульового поранення, військовослужбовець 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» бачить продовження свого бойового шляху лише в штурмових операціях зі звільнення українських територій.
«Іти на штурм, у наступ — це моє. Тоді я на своєму місці, а адреналін додає сил і веде вперед. Штурм — це завжди важко, це втрати, але ми повертаємо своє! Сенс цієї війни — звільнити рідну землю від російської навали, — мовить захисник Тижню. — Для мене найкраща мотивація — захист моєї сім’ї. Раджу кожному, хто вирішує ставати на захист України, думати про найрідніших, про їхню безпеку та спокій, про те, щоб наші майбутні діти не бачили й не знали війни».
Максиміліан у Збройних Силах України з 2020-го, відколи підписав контракт. Сам він із Чернівців. Разом з ним служить батько, а вдома своїх захисників чекають мама, сестра й двоє менших братів.
«За час служби втратив багато побратимів, було й таке, що помирали в мене на руках. Один з них, старший за мене, помираючи, казав: “Хочу бачити маму”. Таке неможливо забути, ці втрати не можна пробачити. Власний страх не повернутися з війни живим я вже давно переборов».
Перший штурм Максиміліана був на Київщині у 2022-му — від окупантів звільняли населений пункт Лук’янівка. «Тоді, мабуть, уперше відчув неконтрольований страх. Допомогла розмова з побратимом, він поговорив зі мною як батько із сином: “Я знаю, що ти інший, такий, як я, — я бачу це в тобі!”. Мені вдалося опанувати страх. Але я завжди повідомляю рідним, де я, — якщо ми більше не зустрінемося, хочу, щоб вони знали, що зі мною сталося».
У звільненому Новомлинську, що на Харківщині, саме Максиміліан підняв український прапор. «Це був наказ комбата — підняти український прапор, — пригадує боєць. — Я сказав командиру, що готовий виконати завдання, хоча перебував якнайдалі від позиції. Побратими показували мені дорогу дроном. І я це зробив! Відчував неймовірну радість і гордість через те, що ми повернули своє. Часом було й страшно, звісно, адже позаду мене, через річку, стояли росіяни. Але тієї миті розумів головне: усе недарма!»
Військовик одружений, своє кохання зустрів на війні. Уперше з майбутньою дружиною — медсестрою — побачилися в госпіталі на Донеччині, де він відновлювався після контузії. Нині подружжя служить на різних ділянках фронту, тому бачиться не часто. «Але все обов’язково буде!» — підсумовує Максиміліан Жовтовський.