Небувалою відсутністю інтриги запам’ятається 66-й Берлінський кінофестиваль, що закінчився минулої суботи: такої передбачуваності тутешні старожили не пам’ятають від часів існування відомого всім муру. Добре це чи погано, сказати важко. У чомусь добре, адже в таких випадках передбачуваність — синонім справедливості, коли кожен отримує вочевидь те, чого, на думку більшості, й заслужив. А погано, бо фестиваль усе-таки гра, а гра зі зрозумілим
фіналом — нонсенс.
Акторський суд
Цього року журі підібралось унікальне в тому сенсі, що понад половину його становили актори. Головувати запросили Меріл Стріп — талановиту й, поза сумнівом, усіма улюблену, а на підмогу їй прислали ще трьох артистів: разом із Меріл конкурсантів оцінювали німець Ларс Айдінґер, італійка Альба Рорвахер та англієць Клайв Овен. Окрім цієї компанії лицедіїв у суддівській колегії опинилися також фотограф Бріжжит Лакомб, режисер Малґожата Шумовська та критик Нік Джеймс. Зазвичай акторам не дуже довіряють оцінювати на фестивалях, справедливо вважаючи їхню професію несамостійною — такою, що не схиляє до інтелектуальної рефлексії. Зірок екрана запрошують у журі найчастіше «задля ваги», як весільних генералів. Тож нинішнє берлінське журі викликало в більшості сильні побоювання, мовляв, іще хтозна, як розпорядяться «Ведмедями» ці люди.
Читайте також: Тигрові надії
Розпорядилися вони, слід сказати, дуже грамотно, аж занадто, вкравши в нас інтригу. Єдиним дивним рішенням став «Срібний ведмідь» за сценарій молодому польському режисерові Томашу Василевському, який представив у конкурсі фільм «Сполучені Штати Кохання» — історію чотирьох своїх співвітчизниць на зламі епох, на рубежі радянського диктату й нової Польщі. Усі як одна вони в неабиякій фрустрації, всі як одна шукають любові — нехай навіть із представницею своєї статі. Молодий постановник, як з’ясувалося, нічого не тямить ані в зламі епох, ані в жінках, тому його невиразна розповідь на ці непрості теми відхопила «срібло», швидше за все, завдяки присутності в журі Малґожати Шумовської, відомого польського режисера.
До речі, щоб ніхто не мав особливих ілюзій: торги поміж суддями — справа звичайна. Часом голос, якого бракує для присудження головного призу, «купується» в когось із колег за менш значущий приз його землякові в конкурсі. Або просто другові. Але тс-с-с! Ми нічого не казали, та й у конкретному випадку щось стверджувати не можемо. Гаразд, «срібло» — то й «срібло».
Три роки тому на Бернардо Бертолуччі, який присудив «Золотого лева» Венеційського фестивалю документальній стрічці свого співвітчизника Джанфранко Розі «Священна кільцева», вихлюпнулося безліч звинувачень у недорікуватості й зашкарублості. Мовляв, старий геть із глузду з’їхав: за такої кількості цікавого новаторського кіно віддати головний приз одного з головних кінофорумів традиційній документалці про мораль італійського суспільства. Ну це просто «фе». Лаялися страшенно, особливо критики — адепти нового й молодого. І ось минуло три роки. Розі привіз на конкурс до Берліна нову роботу — «Вогонь у морі». І миттю стало зрозуміло: це перемога.
Одного разу режисер заїхав на крихітний середземноморський острівець Лампедуза між Сицилією та Північною Африкою, занедужав там на бронхіт, мусив зостатись і познайомився з єдиним місцевим лікарем П’єтро Бартоло. Поспілкувався з ним та й узявся робити кіно про той клаптик суходолу посеред вод — перевалочний пункт на шляху тисяч і тисяч біженців з Африки до Європи. Вони дістаються туди на благеньких суденцях, які через одне тонуть у хвилях. Припливають на Лампедузу змарнілі, страшні, хворі, і їх тут-таки починають посилено лікувати. Декотрих уже не порятувати. Тим часом острівець живе своїм життям. 12-річний Самуеле, головний герой оповіді, як і всі хлопчаки, майструє рогатки, прогулює школу, іноді виходить у море з батьком-рибалкою. Він тут представник і символ спокійної маленької Європи, для якої мільйони біженців — лише одна з проблем, ба навіть швидше не проблема, а така собі незручність десь на периферії повсякдення. Переселенці з «вогняного континенту» не здатні ані на градус відхилити пряму лінію життя європейців, і поки що два світи існують паралельно. Не факт, що так буде довго. У Самуеле, сина рибалки, виявлено найсильнішу морську хворобу, і лікар, усе той-таки П’єтро Бартоло, філософ і філантроп, прописує йому штучну хитавицю. Хлопчик повинен регулярно влаштовувати собі тренування, гойдаючись де можна — треба звикати. Ймовірно, рано чи пізно призвичаюватися до хитавиці доведеться всім.
Читайте також: Хмельницький та будні майя. Чим запам’ятався 45-й кінофестиваль «Молодість»
Берлінале не був би Берлінале, якби цей фільм залишився без «золота». Саме зараз стало зрозуміло, наскільки мудро й далекоглядно чинить фестиваль, позиціонуючи себе як найбільш політизований. І жодної уваги на закиди збоку, мовляв, зовсім ваші музи з гарматами загралися. Багато хто й не помітив, як настали часи, коли слово «політика» перестало означати лише баталії крикунів у стінах парламенту чи волюнтаристські рішення про відбирання територій. Для будь-якої людини, що думає і відчуває, політика сьогодні — це біль. «Не треба про політику!» тепер означає тільки «Не треба про біль!». Коли Джордж Клуні приїжджає до Берліна, щоб зустрітися з Анґелою Меркель та обговорити з нею проблему біженців, це вже не піар, не політика. Це спільний біль, який треба лікувати разом.
І коли по всьому фестивалю розставлені урни для пожертв на користь біженців, це теж не піар, не політика. Це нова реальність, до якої час звикати. По-старому вже не буде. На Берлінале цього року придумали цікаву акцію «Відведи біженця в кіно». Волонтерам, які працюють на кінофорумі, видали купу безплатних квитків, щоб вони відловлювали мігрантів і вели їх на сеанси. Як розповідають волонтери, подивитися фестивальні фільми охочих серед прибулих виявилося не так і мало. Питаю: «А як дізнатися, біженець він чи просто хоче в кіно на халяву?». Волонтер зиркнув як на божевільну: тут звикли довіряти. Стало соромно.
До речі, принагідно хочеться привітати російське телебачення з черговою масовою брехнею. Натовпів злісних біженців-нероб, які знічев’я ґвалтували б європейок, тут не видно. Усі тутешні мігранти, як і раніше, добре інтегровані, турецькі кафе, як і досі, дешеві й смачні, жінок у хіджабах багато, а буде ще більше. Тільки якщо кілька років тому вони зазвичай пленталися хвостиком за чоловіками, то тепер їх щоразу частіше видно за кермом автомобіля, в офісах, на касах супермаркетів, в університеті й у клубах на дискотеках. Неможливе стає можливим, і це навдивовижу влучно відрефлексував Джанфранко Розі, що й оцінило «акторське» журі.
Не без скандалу
Утім, за всієї миролюбності цьогорічного Берлінале навколо одного з фільмів суперечки все-таки пошуміли. Щоправда, вони були хоч і гострі, але естетичного характеру, тому й згадати приємно. Мова про фільм філіппінської знаменитості Лава Діаса «Колискова для скорботної таємниці». Почати варто з того, що кінокартина триває 8 год 5 хв. Раніша стрічка Діаса «Від попереднього», що стала переможницею фестивалю в Локарно, мала тривалість 6 год. Його ж таки фільм «Еволюція філіппінської сім’ї» — 10,5 год. 57-річний Діас (названий Лавом на честь Лаврєнтія Бєрії: примха тата-комуніста), якого на батьківщині довго вважали маргіналом, потім божевільним, а від певного часу переконалися, що він таки геній, глядача не щадить абсолютно. Не хочеш дивитися 8 год — ну що вдієш, не дивися. Хтось схиляється до того, що Діас графоман, нездатний укласти свої думки в розумний обсяг. Інші стверджують, що то взагалі не справа митця — піклуватися про глядацький комфорт.
Суворо кажучи, так, творець знімає, пише, малює, музикує, не озираючись на глядача та його дорогоцінний вільний час. Творчість — вона ж бо як дихання. Хтось дихає часто й поверхнево, хтось — повільно й глибоко, у когось подих свіжий, а комусь незайве й зуби почистити. Коротше, кожен по-своєму. В основі «Колискової для скорботної таємниці» епізод із часів філіппінської революції кінця ХІХ століття. Екраном упродовж усього кінотвору блукають чудернацькі персонажі — міфічні й реальні. Тут і представники якоїсь секти, і люди-коні, і мученики революції. Усі вони тиняються джунглями, читаючи вірші й намагаючись відшукати тіло розстріляного героя Андреса Боніфасіо. Зрозуміти, щó діється на екрані, дуже й дуже непросто: для цього треба не тільки знатися на складній художній манері режисера, а й бодай трохи бути компетентним в історії Філіппін. Тих, хто поєднує в собі ці два знання, напевне у величезній залі Берлінале-паласту налічувалося небагато, одначе за 8 год приміщення таки не спорожніло. Злі язики плескали, що Меріл Стріп у темряві не інакше як порятується втечею разом з усією командою, залишивши віддуватися критика Ніка Джеймса. Мовляв, а для чого ще ми тебе в журі взяли? Але й Стріп, і все її воїнство мужньо висиділи від початку до кінця. Узагалі це був дивовижний приклад єднання всього фестивалю. Через хронометраж фільму довелося влаштувати тільки один сеанс, на якому його дивилися разом і судді, й журналісти, й публіка. І була незвичайніша «червона доріжка» перед прем’єрою — о дев’ятій ранку.
Знову ж таки злі язики (а хто ще?!) висунули припущення, ніби Діасу не дали за його творіння «Золотого ведмедя» тільки тому, що фільм-переможець за традицією має бути показаний після церемонії закриття й оголошення лауреатів, а уявити собі ошатну публіку, яка вивалюється о п’ятій ранку після перегляду восьмигодинної стрічки, неможливо. У результаті філіппінця відзначили почесним призом Альфреда Бауера (одного із засновників Берлінале) «за пошуки нових шляхів у кіномистецтві».
Читайте також: Новий акцент старого «Лева»
Другу за значущістю нагороду Гран-прі журі здобув боснієць Данис Танович за фільм «Смерть у Сараєві». На тлі грандіозних фресок Розі, Діаса або «Зустрічної течії» тайванця Марка Лі Пінбіня — філософської, до сліз красивої подорожі по Янцзи в пошуках утраченого часу — стрічка оскароносного («Нічия земля», 2001) Тановича скромна й, на перший погляд, потерпає від браку розмашистої метафоричності. Але хто звик не покладатися на перше враження, той побачить за цією простенькою історією (один день із життя розкішного готелю, що готується прийняти учасників міжнародної конференції, присвяченої сотим роковинам загибелі ерцгерцога Фердінанда й початку Першої світової війни) серйозні історичні узагальнення. Думка творців фільму про те, як випущена 100 років тому Гаврилом Принципом куля, здійснивши подорож країнами, континентами й десятиліттями, повертається бумерангом, сьогодні актуальна як ніколи. Особливо на тлі тих конфліктів, що вирують на планеті, тих цинічних і демагогічних суперечностей, які нав’язує ядерна Росія світові. Ця скромна кінострічка — спокійне, тихе й дуже вдумливе
застереження. Хто захоче, почує.
Тепер нехай заплющать очі й заткнуть вуха прихильники патріархальних сімейних цінностей: два слова про одну з найяскравіших подій цього Берлінале.
Доки готували церемонію закриття, а журі сиділо за зачиненими дверима під пильною охороною, за день до роздачі «Ведмедів» неподалік фестивального центру вручали найвеселішу й найбільш незалежну нагороду Берлінале — ведмедика «Тедді» за найкращий фільм про проблеми сексменшин. Нині виповнилося 30 років від дня, коли «Тедді» вперше став почесним трофеєм авторів найліпшого в межах кінофоруму фільму про одностатеве кохання, тому святкували широко. На цих вечірках забувають, що таке стать: навіть натурали, йдучи сюди, вбираються трансвеститами; тут танцюють до ранку чоловіки в міні-спідницях і капелюшках а-ля Марлен Дітріх в обнімку зі строгими джентльменами в смокінгах; тут розносить пиво чоловік у професорських окулярах і в халаті покоївки із третьорозрядного готелю, а інший, в арабському халаті й арафатці, бігає залою на десятиметрових шпильках.
Такі дійства, як церемонія вручення «Тедді», є лише нагадуванням про те, що за свободу самовираження треба боротися. За півкілометра від фестивального центру, в парку «Тіргартен», сім років тому встановили пам’ятник гомосексуалам — жертвам нацизму. Меморіал зроблений у вигляді кам’яної будки з отвором, у який можна зазирнути й побачити короткометражку про кохання двох чоловіків: її крутять нон-стоп. Точна кількість загиблих від рук нацистів у Німеччині за гомосексуалізм невідома, кажуть, приблизно 15 тис. осіб.
Пам’ятник стоїть через дорогу напроти схожого за стилістикою меморіалу в пам’ять про жертв Голокосту. Німеччина не втомлюється cтрушувати із себе всесвітнє зло, на яке близько 100 років тому захворіла сама і яким заразила світ. Вона видужала й тепер лікує інших. Берлінале — одні з ліків на шляху до загального здоров’я, присмачена мистецтвом пігулка під назвою «співчуття». І політика тут ні при чому.