Розуміння того, що потрібно охороняти будь-які мови і допомагати носіям зберегти їх, у Великій Британії є. Адже не йшлося про підбір персоналу або прийом на роботу. У таких випадках, очевидно, комусь потрібна людина, яка знає англійську, комусь — російську, а комусь — українську. Це природно, правильно, доки стосується роботи, а не примушування людей до повного переходу на певну мову.
В Україні я — так званий російськомовний. Хоча я повністю розумію співрозмовника, який говорить українською. І, можливо, став би говорити і сам. Але мене утримала одна подія. Одного разу від викладача університету я почув: «Підиждіть».
І я вирішив, що зачекаю. Тим більше, що ще ніде — ні в податковій інспекції, ні в інших державних органах, ні у спілкуванні з прикордонниками, митниками або міліцією, від мене не вимагали говорити державною мовою. Всюди, де б я не був в Україні, навіть у найзахіднішій її частині, я не відчуваю дискомфорту від невміння говорити українською. Єдина ситуація, за якої я повинен володіти українською, — це заповнення якого-небудь формуляру. Тоді мені іноді потрібна допомога. Але подібна допомога нерідко потрібна і при заповненні формуляру російською мовою в Росії. Ви ж знаєте, що формуляри в наших країнах — справжні «китайські грамоти».
Останні дві кампанії обрання депутатів Верховної Ради здивували мене тим, що майже половина політичних сил — претендентів на депутатські крісла з глухим дзвоном били себе у груди, доводячи, що цими само грудьми вони стали на захист російської мови в Україні. Моє здивування викликане тим, що я, не знаючи української, часто жив раніше і досить довго живу тепер в Україні, і ніколи не відчував, що мою російську потрібно від когось захищати.
За багато років я жодного разу не чув в Україні, щоб хтось сказав: «Говоріть українською!» У Росії «говорітє по-русскі!» я чув багато разів, причому не тільки від чиновників, але навіть і від простих громадян. Тривалий час у всьому Радянському Союзі вважалося непристойним спілкуватися не тільки у вищому світі, але навіть у трамваї, рідною мовою, якщо вона не російська.
Російська мова достатньо розвинена і стійка. І надійно захищена, як в Росії, так і у країнах СНД — російським і місцевим російськомовним телебаченням, радіо, друкованими ЗМІ і книгами, а також використанням у повсякденному спілкуванні. І майже скрізь є школи з російською мовою викладання. І в цьому я не бачу нічого поганого, це — добре. Але російська мова підтримується і розвивається іноді шкодячи іншим мовам.
У самій Росії за половини неросійського населення немає жодної центральної теле- або радіопрограми, не кажучи вже про канали, що транслюються якою-небудь іншою мовою народів РФ. Адже в Росії одних татар — близько 20 млн, тобто кількість, яка дорівнює майже половині населення України! І вихідців з України — не менше. Коли я вчився у військовій академії, у моїй групі із 15 осіб було 7 росіян і 7 українців. І почитайте список російських прізвищ від А до Я в Інтернеті. Російських — відсотків 30, та і їхніми носіями є або напівросіяни, або взагалі неросіяни.
Отже, захищати в Росії потрібно недержавні, тобто неросійські мови, а в Україні — саме державну, українську. Як це тихо і спокійно робилося за часів Кучми — викладати у школах і вишах починали українською, створювалися ЗМІ українською, держслужбовців зобов’язували говорити українською. Хоча я вважаю, що цього недостатньо. Потрібна державна програма відновлення і розвитку української мови, яка б містила створення навчальних програм, підтримку видання словників, довідників, розмовників, самовчителів та іншої навчальної літератури українською мовою, заохочення роботи українських філологів. Адже навчальної літератури — більше, ніж потрібно, а українською (та мовами інших народів, що живуть у наших країнах) — майже немає. Можливо, коли такої літератури буде досить, у минулому залишаться дивовижні неологізми на кшталт «підиждіть». Або, в усякому разі, не доведеться чути подібне від викладачів університету.