Тиждень уже писав про проект «Воїну — гідна праця», коли волонтери допомагали працевлаштуватися або розпочати власний бізнес демобілізованим військовим. «Кіборг-масаж» та «Піца Ветерано» — яскраві приклади проектів, які вели якраз у ЦЗВЛ. Нині ж тренери взялися за підтримку дружин та матерів ветеранів. «У пілотній групі «Різної» було 25 учасниць. 40% — дружини та матері бійців, решта — переселенки з окупованих територій і жінки, які пережили різні кризи. Три місяці учасниць навчали приймати себе, опановувати власні страхи й допомагали налаштуватися, щоб змінити своє життя на краще», — розповідає засновниця проекту Оксана Філоненко.
«Різна» — це і про внутрішнє, і про зовнішнє, різноманіття в колективі. Ми заклали кілька різнобічних підходів у цій назві. Ти можеш бути сумною або веселою, і для того не обов’язково мати струнку зовнішність чи ще щось таке. Річ не в цьому. Важливо приймати інакшість у собі й у тих, хто тебе оточує. Дружини ветеранів переживають унікальний досвід, коли людина, із якою живеш, приходить зовсім іншою: з іншими цінностями, життєвими поглядами. У світі багато кажуть про ветеранів і менше про дружин, про сім’ї. А без роботи з ними неможлива адаптація самого ветерана».
Читайте також: Мапа ветеранських бізнесів
Часто, каже експерт, жінки не усвідомлюють, що ці зміни незворотні. Вони починають витрачати багато власних емоцій, щоби повернути все, як було до війни. Іноді кидають роботу, повністю присвячуючи себе рідній людині. І такі цілком правильні прагнення можуть завдати шкоди, якщо жінка не знає, як їх контролювати. Наслідок — емоційне виснаження та вигорання. У таких ситуаціях програми на кшталт «Різна» вкрай необхідні.
«Базовою потребою людей, які пережили будь-яку кризу, не обов’язково війну, є коло однодумців, підтримка одне одного. Що стосується, наприклад, переселенок, вони обірвали соціальні зв’язки. І тут, на наше здивування, минає і чотири, і п’ять років, але є багато людей, які їх так і не відновили, бо в них є бар’єр», — каже Оксана Філоненко.
У ситуації з рідними ветеранів бар’єром може бути небажання ділитися з оточенням тим, що твій чоловік, брат чи син був на фронті. Адже не знаєш заздалегідь, хто як відреагує на цю інформацію. Чи не скажуть щось образливе про «відбиту в боях голову», або чи не попадешся на людину з антиукраїнськими поглядами, яка через свою недолугість, героїв може вважати «вбивцями». Долати ці страхи учасниць проекту вчили психологи, подекуди ламаючи їхні стереотипи, що до психолога звертаються тільки хворі люди. Але не слід думати, що з учасницями працюють лише психологи. Над тим, щоб навчити вже цивільних побратимок бійців бути щасливими, працюють тренери з фінансової грамотності, енергоменеджменту, самопрезентації, ораторської майстерності. Учасницю проекту Світлану Загуменну проект надихнув піти працювати в Міністерство у справах ветеранів. Вона вже надіслала резюме й чекає на відповідь. Колишня журналістка хоче поділитися з бійцями тими навичками, які здобула.
Читайте також: Леся Василенко: «В Україні питання ветеранів жодному міністерству чи відомству не стоїть поперек горла й не є для нього пріоритетним»
«Із психологами працювати було цікаво: десь кинути якір і знайти баланс у собі. На лекціях із фінансової грамотності нам розповідали про гроші як про енергію, про те, як треба їх економити та які ресурси мають бути. Я почала відкладати від кожної заробленої копійки 10%. І це було дуже корисно. Сподобалося ораторське мистецтво, на випуску я навіть наважилася виступити з промовою. Хвилювалася, але переборола той момент, і це теж заслуга «Різної».
Кожній учасниці склали план індивідуального розвитку — своєрідний дороговказ, які конкретні кроки зробити, щоб змінити роботу, полюбити ту, яка вже є, або обрати кардинально інший фах. Саме так зробила Марина Олійник. Вона виховала захисника. «Одного дня він пішов на фронт, — згадує жінка весну 2014-го. — Було так, що він казав: якщо з’явиться потреба, то піду. Я до останнього не вірила. Потім удома стали з’являтися якісь військові речі: каска, бронежилет. І якогось дня зранку він прокинувся й повідомив, що їде. Я була в шоці, але ж до батареї не прив’яжеш! Ми тоді ще з меншою дочкою мали квитки на відпочинок із наступного дня, але то вже був не відпочинок, а таке щось. Я постійно була з телефоном, стежила за новинами, перевіряла, чи син у мережі. Важко було… Він змінився. Ішов хлопчиком, а прийшов чоловіком із такими думками серйозними, відповідальніший став, навіть погляд його змінився».
Фото: Марина Олійник, мати ветерана АТО, учасниця проекту «Різна»
Марина й сама стала іншою. Розповідає, як на попередній роботі колеги не цікавилися тим, що в її родині є учасник війни. Усім навколо було байдуже, що син Марини, як і тисячі інших добровольців, свій вільний час, своє мирне життя проміняв на захист країни. Жінка вирішила не оточувати себе байдужими людьми, пішла зі сфери логістичних перевезень і нині шукає нову роботу як фахівець із кадрового адміністрування.
«Якщо казати про державну підтримку, то ми для них ніхто: ані мати, ані батько жодного стосунку до ветерана не мають. Якщо є якась допомога, то тільки в таких волонтерських проектах. Особливо на початку ми дуже потребували підтримки, але суспільство виявилося неготовим до цього».
Ще одна учасниця проекту — дружина ветерана — уже знайшла нову справу. Вона долала одразу дві проблеми: кризову (пов’язану з війною) та вікову (боялася, що у 52 роки їй не запропонують посаду). Експерти проекту порушили ще одне важливе питання про те, що не варто на співбесідах цікавитися особистим життям майбутніх працівників. Бо може виявитися, що в когось чоловік чи син загинув на фронті, і є ймовірність, що зайві питання про це демотивуватимуть. Відповідну тезу вони прагнуть донести до роботодавців та HR-фахівців.
Тим часом у Центрі зайнятості вільних людей уже набрали другу групу в межах проекту «Різна» й розпочали тренінги. Про все звітують на сайті організації, спонукаючи жінок долучатися, а суспільство готуючи до того, що треба з розумінням ставитися до таких наслідків війни.