У театральних колах «Макбет» Вільяма Шекспіра вважають п’єсою дуже нещасливою. Вона як погана прикмета, чорна кішка, після пробіжки якої все йде не так: плани руйнуються, когось раптово поглинає темрява, одне слово, усяке лихо. Але в Україні ця налагоджена англійським театром схема попереджень якось не дуже спрацювала. Уперше «Макбета» українською мовою поставив Лесь Курбас у серпні 1920 року в Білій Церкві. І що? Театр «Палас» після цього не згорів, ще й до цього часу бадьорить містян, і трупа Курбаса без утрат помандрувала далі. Удруге «Макбета» поставив теж Лесь Курбас, для прем’єри він обрав День усіх дурнів — 1 квітня 1924 року. І знову жодних видимих наслідків, а радше навпаки: за кілька місяців керований ним «Березіль» перебрався до комфортнішого приміщення, а ще за пів року Лесь Курбас із акторами-березільцями почали знімати кіно.
Та все ж похмурі передчуття від небезпечної англійської п’єси прем’єрний «Макбет» кінця лютого 2025 року в Національному театрі ім. Івана Франка одразу не спростовував. З портика будівлі моторошні вітання глядачам надсилав чорного кольору аеромен — іронічна реклама темного, ненадійного, як його хитка фігура, майбутнього. Після таких налаштувань можна починати: беззвучно підіймається завіса, оніміння в залі, але замість перших реплік чути тріскіт і хрип, ефірний шум. Кіно або щось подібне, не очікуючи пів року, уже знімається, і це розуміють усі, бо на сцені височіють три величезні операторські крани з білосніжними шапочками — екранами (художник-постановник Петро Богомазов).
Рухливі екрани оживають, вони заговорюють, шепотять, нахиляться до двох звитяжних шотландських воєначальників Макбета (Олександр Рудинський) та Банко (Іван Шаран), коли ті опиняться в їхньому оточенні. І ті, хто знає Шекспірового «Макбета», упізнають у них трьох відьом-пророчиць. А той, хто пів доби не відводить очей від екрана, — себе в Макбеті. Із цього ж моменту всі, хто схрещував пальці за успіх вистави, можуть спокійно видихнути. Рудинський і Шаран, тобто Макбет і Банко, бесідують між собою та з відьмами просто й легко, час від часу, щоправда, уживаючи незрозумілі, мов із лексикона комп’ютерників, слова: гламіський, кавдорський тан.
Але все це тільки початок історії, яка розгортатиметься далі за сценарієм-схемою, у якій від багатоактної трагедії Шекспіра залишились окремі сцени й монологи. Обрання їх постановником — це означення сходинок, по яких ступатиме Макбет, опускаючись дедалі нижче й нижче та, зрештою, перетворюючись на тварину, що борсається в пилюці на землі.
Трактування «Макбета» як історії про падіння, утрату людського — одне з найпоширеніших, тоді як особливості різних сценічних версій трагедії виявляються через мотивацію цього ницого руху. Наприклад, у першому Курбасовому «Макбеті» людське в людині винищувала довготривала війна, у якій існував Макбет, а в другому — вища влада, якою хоче вдовольнитись істота, щоб почуватися володарем світу. У спектаклі Івана Уривського мотивація першого спотворення Макбета — це його пристрасне й покірне кохання до Белонни (Мальвіна Хачатрян), в обіймах якої він буквально потопає і розчиняється. Така поетична любовна сцена розгортається, наче в повітрі, на небезпечній конструкції одного з операторських кранів, де мертво білим виблискує не екран, а тіло. На такій висоті дійсно важко втриматися й легко впасти, скотитися в безодню.
Павло Долина “Король Малкольм” (1920)
Стиснута, не обтяжена додатковими подробицями схема «Макбета» дає можливість не переказувати поспіхом криваву шотландську давнину, а моделювати, розтягувати, мов у серіалі, насичені видовищні великі плани. Такою є сцена приготування Макбета до вбивства імпозантного короля Дункана (Дмитро Чернов), який довірливо приїхав до нього на гостину. Цей епізод винятково красивий і красномовний одночасно: Олександр Рудинський проходить, проповзає, прострибує, прокочується через довжелезну діагональ сцени й стає вбивцею. Далі, як і годиться після владного перевороту, відбувається незначна метушня й стрімке здичавіння Макбета. А сцену вже захоплюють нові герої — благородний лицар Макдуфом (Роман Ясиновський) і законний спадкоємець трону Малкольм (Леонід Шеревера), який, можливо, тільки за збігом зовнішньо дуже подібний до Павла Долини в цій ролі з вистави Курбаса.
Авжеж гнітюча передбачуваність поствиборчого життя Макбета, якого обрав король, — це тло для заглиблення й докопування режисером у прямому сенсі цього слова, бо на авансцені лежить присипаний піском, начебто мертвий Дункан, якого час від часу штурхають ще живі до чогось іншого, глибшого. Але в жодному разі не до психології героїв, а радше до фіксації їхніх станів, які виникають спонтанно й панують над ними. Наприклад, як заклякає в боягузтві колись мужній воїн Макбет або божеволіє від сумлінь совісті й швидко згасає залізна леді Макбет. Ці межові стани докладно демонструють в окремих довгих, таких, що навіть шокують, сценах, одну з яких розігрують безпосередньо близько від глядача — у перших рядах партеру.
Саме від такої жалюгідної слабкості, а не від чергового вбивства, що означається надто промовистим забризкуванням червоною фарбою екранів, стає моторошно. Тривожність — але не від подій, які й так відомо до чого призведуть, а від самовпевненості зла Макбета, який заграє із беззахисним добром — дитинчам Флінсом — посилюють додатковими театральними трюками: зі сцени знову шле вітання чорний аеромен, лиховісно розхитуються конструкції, а головне, скриплячі голоси й скреготіння знову засмічують ефір.
Взагалі-то, якщо не намагатися підсвітити «Макбет» 2025 року досвідом Леся Курбаса, у якого теж були екрани — великі, підвішені вертикально, мов на гігантському циферблаті, щити, що за потреби рухалися, у міру технічних можливостей театру столітньої давності, виставу Івана Уривського вдячніше слухати, аніж дивитися. Вона винятково виразна акустично (звукорежисери Олександр Кришталь та Ігор Гордієнко), оскільки існує в кількох звукових регістрах, що накладаються один на одного й витісняють один одного. Візуальна аскетичність і стильна монохромність (художниця по костюмах Тетяна Овсійчук) у спектаклі навмисно безадресні, тоді як його звучання вказує на те, де ми перебуваємо, у якій реальності, чи в потойбіччі, чи в космосі, чи хтось говорить щиро, чи блазнює.
Ефірний шум, у чиєму полоні опинилося людство ХХІ століття, — це, мабуть, надзвичайно влучна й усеохопна метафора «Макбета» 2025 року, яка недвозначно вказує на крихкість і залежність нашого існування від навіювання, транслювання чужих думок та безумних ідей.
Сміливі люди поводяться як такі собі напівсліпі кошенята, які вірять у те, що їм показують, і вбирають мов губки ефірне сміття. А втім, щоб нікого нудно й довго не переконувати в загрозливості технологічного здичавіння, у фіналі свого «Макбета» Іван Уривський з глибини сцени виштовхує вперед смішного казкового короля Малкольма в мініатюрній короні на голові й з горностаєвим хутром на шиї. У фіналі «Макбета» Леся Курбаса персонаж джокер, якого придумав сам постановник, теж грався з коронацією та коронами: весь час вішав їх на бильце трону, з якого вони швидко-швидко одна за одною падали.
