Цього тижня оприлюднили короткі списки літературної премії «Книга року BBC-2023». Там чимало справді достойних творів, проте привертають увагу не тільки вони. Парадоксально, та не менш цікавими, ніж потенційні лауреати цієї премії, є і ті, хто лишився в довгих списках і не пройшов далі. Природа такої цікавості проста: аналіз саме цих книжок дає змогу міркувати про можливі критерії оцінювання премії, про літературні тенденції, про сучасні читацькі потреби тощо. Інакше кажучи, вони спонукають ставити запитання: «А чому конкретно ця книжка не пройшла у фінал?».
Однією з таких книжок є «Підростеш — побачиш» Лілії Чех, що цьогоріч з’явилася у Видавництві Юлії Сливки. Це можна було б визначити як уже добре відомий і поширений сьогодні жанр — роман-дорослішання. Утім, це таки не роман, а збірка короткої прози, хоча дорослішання де-факто лишається тут лейтмотивом. У цій книжці оповідачка виводить свою історію ще з раннього віку — її оточують бабуся, дідусь, мама (рідше), тато (ще рідше) і різноманітні атрибути побуту: візерунки на килимах, кришталева люстра, краєвид з вікна… З притаманною для дитини цікавістю до всього навколо нараторка старанно фіксує свої перші спостереження й досвід, але досить швидко маленька дівчинка стає школяркою, а потім — підліткою, згодом — студенткою, ще трохи далі — дружиною, а зрештою — також матір’ю. Утім, для своєї сім’ї вона передусім є дочкою та онукою, тож її постійно оточує нав’язлива родинна любов, яка подеколи дратує, змушує піти на компроміс чи спонукає озиратися на минуле в спробах відшукати пояснення вчинкам і поведінці своїх рідних.
До певної міри можна стверджувати, що ця книжка є черговим прикладом так званої релакс-прози. (Якщо в книгарнях уже з’являються цілі книжкові стелажі з такою назвою, то чому б не виокремити це як самостійний жанр?) Із сучасної української літератури до неї можна зарахувати тексти Євгенії Кузнєцової, Марка Лівіна, почасти — Катерини Бабкіної тощо; з іноземних авторів безумовним лідером та авторитетом у жанрі лишається Фредрік Бакман. Їхнім творам притаманна ностальгійна, меланхолічна, тепла й комфортна зануреність у родинні сюжети або дитячі історії (чи то радше історії дитинства), які пускають своє коріння й у дорослому житті та в яких головні герої (та й, зрештою, автори та читачі) шукають розради, пояснень, утіхи, заспокоєння. Тут головними рисами є помірна ідеалізація минулого з усіма його викликами чи принаймні відсутність його демонізації, загальний настрій затишку, відчуття, що над цими сторінками можна пустити сльозу, упізнаючи себе. Звідси й назва жанру — ця проза має забезпечити саме релакс, а не напруженість, показати буденні ситуації, а не гранднаративи, загорнути читача в пледик, а не змусити його страждати.
Читайте також: «Бахмут» Мирослава Лаюка. Репортаж як мова нашої реальності
«Підростеш — побачиш» є саме таким текстом, але водночас він значно вирізняється на тлі іншої релакс-прози. З усіх тих дитячо-пасторальних історій, які з’явилися останнім часом у нашій літературі, ця книга, либонь, є однією з найбільш вдало написаних. І річ тут передусім у подвійному голосі, що вибирає авторка для своєї оповідачки, — це водночас голос дівчинки, яка фіксує ситуацію «тут і зараз», і голос дорослої жінки, яка цю ситуацію аналізує. Жоден із цих голосів не домінує над іншим, вони гармонійно співіснують, витворюючи справді цікавий текст: мала дівчинка бачить те, як високо до стелі її підкидає тато, а доросла помічає, з яким осудом на нього дивиться бабуся; мала дівчинка бачить, яка добра її мама, що не ставить вимог, а доросла розуміє, що всі вимоги мати ставила сама собі. Дитяча спостережливість і доросла проникливість в одному флаконі. Зрештою, і назва, і зміст книжки стверджують саме таку суть — побачити (у значенні «пізнати») деякі речі можна, лише подорослішавши: «Бо от є на столі книжка, і коли ти ще дрібна дитина, то, за обставинами свого чинного зросту, бачиш на тій книжці лише шубку з пилюки», та подолавши певну часову й досвідну дистанцію, рано чи пізно до цієї книжки доростаєш — і вона таки буде прочитана. Стиль Лілії Чех розкриває цю концепцію ще більше: гнучкість у лексиці й синтаксисі, плавність, щирість, непомітне чергування діалекту й літературної мови — усе це сприяє поступовому й ненав’язливому накладанню дитячого й дорослого ракурсів оповіді — і це затягує читача.
Утім, про дитинство тут ідеться щонайбільше пів книжки — далі ж починається історія вже дорослої оповідачки, яка усвідомлює весь дискомфорт співіснування зі своєю сім’єю. Тут і різні ціннісні системи чи погляди на життя, і впертість із неспроможністю зрозуміти оповідачку, і хронічна роздратованість — словом, звичайна українська родина. Але дивним чином увесь спектр цих незручностей теж видається читачеві затишним: з одного боку, це відбувається тому, що він може легко впізнати в усіх сюжетних пасажах власні історії; з другого ж — тому що на такому контрасті ще більше увиразнюються наївні дитячі спогади з першої частини книжки. А проте це також витворює ще одну грань стилю «Підростеш — побачиш», зокрема те, що якісно вирізняє книжку з-поміж іншої релакс-прози. Зазвичай книжки такого жанру грішать помірною банальністю в змалюванні почуттів, бо висловити любов через освідчення завжди просто. А як показати любов через надокучливість? Як прописати страх через гіперопіку? Як виявити старість через «гарячу цвітну капусту, обсмажену в яйці та борошні»? Власне, у книжці Лілії Чех натрапляємо саме на такі парадоксальні, але від того ще більш життєві поєднання.
Ця невідповідність почуття й способу його вираження витворює ще один тематичний пласт книжки й висновок з нього: стосунки з близькими людьми завжди непрості. Тут нема однозначності, вони повсякчас потребують зусиль і компромісів, з ними буває важко й незручно, проте без них ми ніяк не можемо. «Підростеш — побачиш» саме про цей скрегіт емоційного механізму, який продовжує працювати всупереч усім перебоям і тріщинкам. Та цього, либонь, тут навіть забагато. На таке емоційне тло можна натрапити мало не в усіх текстах книжки — і зрештою воно приїдається, дещо притуплює читацьке враження наприкінці. Ця ситуація доповнюється ще й статичним характером письма, адже книжці притаманна тотальна описовість, тут майже немає руху, динаміки. Почасти це спричинив порівняний автобіографізм тексту (до речі, ще одна риса релакс-прози): за образом оповідачки легко впізнати саму авторку, та вона й сама цього не приховує. А позаяк далеко не всім буде цікаво занурюватися в деталі особистого (і невигаданого) життя, тож це спонукає читача звертати більше уваги не на те, що написано, а на те, як це написано. Інакше кажучи, форма й спосіб говорити про це життя для читача є цікавішими, аніж саме життя, адже — і про це вже йшлося — читач і так бачив ці історії з власного досвіду, вони йому знайомі.
Читайте також: Молода українська література: вигадані світи, еміграція та всюдисущі панельки
І брак динаміки, і концентрацію на засобі вираження компенсує та жанрова форма, яку обирає Лілія Чех, — вона пише коротку прозу, що набуває рис то звичайного оповідання, то замальовки (на кшталт літературного образка), то поезії в прозі. Тому-то це письмо насичене, сугестійне, метафоричне, стилістично довершене, але й невибагливе. Воно має на меті передусім навіяти читачеві певний стан, передати йому певну емоцію — і, варто визнати, це йому вдається. Отже, сюжет «Підростеш — побачиш» радше не про переказування історій та спробу здивувати ними, а про переживання цих історій; не про раціо, а про емоціо; не про пізнання, а про почуття.
То чому ж ця книжка не потрапила з довгого списку премії «Книга року ВВС-2023» в короткий? Відповідь проста: це не книжка року, якщо враховувати, яким був цей рік. Для більшості наразі важить те, що відбувається безпосередньо тут і зараз, важить рефлексія досвіду війни, а не втеча в затишні, хоч і непрості сюжети. (Власне, усі книги, що потрапили до короткого списку премії, так чи інакше стосуються війни в різних своїх досвідах і виявах.) Очевидно, що «Підростеш — побачиш» не відповідає таким критеріям. Та не варто це сприймати за оцінку книжки — це радше не про текст, а про контекст читання. А книжка Лілії Чех поза тим лишається важливою: вона забезпечує ескапізм з тривожної реальності, пропонує емоційну терапію, запрошує переглянути власний досвід взаємин з рідними, зрештою просто гарантує задоволення від гарно написаного тексту. А це, можливо, варте більше за премію. Це варте читання.