Ще Микола Гоголь, описуючи у «Вії» спудейську братію, виокремлював її окремі групи та згадував про організацію — «сенат, із філософів та богословів складений». Очевидно, що в тій нехитрій структурі було мало ідеї, зате були своя ієрархія та порядки, через які «ритор Тиберій Горобець не мав ще права запускати вуса, горілку пити й курити люльку. Він тільки носив оселедця…». З ХІХ століття, коли освіта стала доступною, а політичні ідеї отримали вільне поширення, в навчальних закладах дедалі частіше з’являлися нелегальні гуртки політичного забарвлення. Особливо активно це відбувалося на Галичині, де українські організації пробилися крізь польські впливи та стали самостійним феноменом. Зважаючи на своєрідний та все ж сприятливий політичний клімат — спершу в Австрійській імперії, а згодом і в Польській державі, — політичні групи тут безперервно діяли до початку Другої світової війни.
Аристократію в пень!
У ХІХ столітті українська територія опинилася в складі Російської та Австрійської імперій — таким був результат поділів Речі Посполитої. Разом із її землями вони отримали й тамтешню шляхту. Її діти заповнили навчальні заклади й, реагуючи на польські повстання, переймалися політичними питаннями та творили нелегальні гуртки. Українська молодь теж не стояла осторонь. У 1830-х роках у середовищі львівської греко-католицької семінарії, яку теж вразило полонофільство, з’явилися перші таємні організації, перейняті національними та соціальними мотивами. Про програму однієї з таких організацій, що мала назву «Вільні галичани», писали так: «Аристократію в пень! — то був їх устав і клич, незалежність Польщі, республиканська управа, скасуваннє шляхетства хочби й при ужиттю насильства, маєткова рівність, як найшвидше визволеннє мужика і осяганнє ціли огнем і мечем».
Просвітницьке підпілля. Семінарист Данило Тинячкевич (1842–1906) був ініціатором створення «Громад» — нелегального молодіжного руху на теренах Галичини
Подібні гуртки творили при семінарії — фактично єдиному закладі з «руським» студентством. Невинна фольклорна збірка «Руської трійці» та боротьба за кириличну абетку штовхнули їх до українофільства. Після деякого затишшя вже на початку 1860-х оформлялися нові організації під спільною назвою «Громада». На відміну від своїх попередників, вони творили мережу та мали подібні форми діяльності. Їхнім лідером став семінарист Данило Тинячкевич, більш відомий під псевдонімом «Грицько Будеволя». Творчість Шевченка та організаційна структура, занесена з-за Збруча, потрапили на сприятливий галицький ґрунт. Молодь шаліла, і «шевченкіана» перетворила австрійських рутенців на українців. До слова, в пошуках самоназви місцевого населення в 1830-х студенти пропонували називати їх «русланами» — покликаючись до польської романтичної літератури, де згадувалося плем’я «роксоланів». Не дивно, що лідер «Руської трійці» Маркіян Шашкевич вибрав собі псевдонім «Руслан». Тож, може, не одразу, але молодь переконувалася, що вони «українці».
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
«Громада» наша була справдешньою школою науки рідної мови, літератури й історії якраз тих предметів, з яких ми в гімназії або дуже мало що, або зовсім таки нічого не могли навчитися й дізнати. На сходинах «Громади», котрі звичайно відбувалися щосуботи вечером, а нераз крім того в неділі і свята, виголошували громадяни промови при нагоді якогось святкування, відчити на літературні й історичні теми, декламації», — писав Олександр Барвінський, впливовий галицький політик консервативного спрямування (див. Тиждень № 46/2021). До «громади» зазвичай приймали учнів п’ятих класів, рідше четвертих. Старшокласники ділилися з ними літературою, екзаменували їх щодо прочитаного, давали завчати напам’ять великі тексти. У різних містах громадівці засновували бібліотеки та не раз згадували в мемуарах дерев’яні скрині з літературою.
У 1877 році нелегальними гуртками почала цікавитися влада, оскільки в країні тривав процес над Іваном Франком і товаришами — фактично за соціалізм, у якому тепер підозрювали русинів. Тож громадівський рух пішов на спад, але до кінця не зник. Навчаючись у 1880-х роках у бережанській гімназії, Богдан Лепкий пригадував зміни в таємних гуртках: «Така «Громада» з війтом на чолі була і в Бережанах за студентських часів мого батька. Як я ходив до нижчої гімназії, вона ще була, але належали до неї старші, вибрані учні, а «малечі» туди не впускали й не втягали. Як котрому із четвертаків вдалося позичити якусь книжку з тайної бібліотеки, то був це доказ великої довірливості і не будь-якої честі. Таку книжку читав він тільки вдома і тримав її під ключем, хоч би це була цілком собі невинна книжка, така як, приміром, Квітчина «Маруся». Сам Лепкий належав до нелегальних гуртків, які потайки відзначали шевченківські дні, декламуючи чи читаючи реферати між собою. Та в тих же роках адміністрації гімназій змінили тактику: юнакам офіційно дозволили проводити раніше напівзаборонені шевченківські свята. Ба більше: гімназисти тепер мали обов’язок їх влаштовувати, тож підпілля втрачало під собою ґрунт.
Між націоналізмом та соціалізмом
У 1880-х відбувалися події, які визначили подальший характер гімназійних гуртків. Старі «громади» творили при класичних гімназіях, серед суміші «руської», польської та єврейської молоді. Власне, таємні товариства й були спробою задовольнити свої національні почуття. Тепер у Галичині стали відкривати гімназії з українською мовою навчання. Уперше українські класи з’явилися в Академічній гімназії Львова 1867 року, а з 1886-го тут відзначали шевченківське свято. До кінця ХІХ століття в Галичині відкрили чотири українські гімназії: у Львові, Перемишлі, Коломиї та Тернополі.
Якщо в тамтешніх гімназистів і була потреба в таємних гуртках, то хіба для поширення заборонених знань. Такими стали соціалістичні ідеї, які в українську Галичину прийшли за посередництвом Михайла Драгоманова. Галичани й раніше черпали натхнення з Наддніпрянщини, а тепер отримали безпосередній зв’язок з інтелектуалом. На його честь нові гуртки стали називатися «драгоманівками». «Історично Драгоманівки прийшли на зміну колишнім гімназійним «Громадам» 1860 – 1880 pоків. Але, як сама назва говорить, Драгоманівки були згори ліво-поступовими організаціями з більш або менш виразною соціалістичною закраскою, і тим саме різнилися від давніх хлопомансько-українофільських Громад», — писав один із їхніх лідерів Роман Роздольський.
Студент Петро Чорній. Відрахований із вчительської семінарії за поширення листівок. Юнак наклав на себе руки, що спричинило хвилю шкільних страйків
Отже, нові гуртки були політизовані більше, ніж у попередників, а, окрім українських драгоманівок, у гімназійному середовищі діяли польські та єврейські соціалістичні групи. Про одного з лідерів драгоманівок Осипа Даниловича, який, між іншим, загинув 1915-го в лавах Українських Січових Стрільців, писали так: «Задача його полягала в тому, щоб дати своїм слухачам (понад 20 учням 4–5 кляс гімназії) найзагальніше поняття про основи модерного наукового світогляду, в першу чергу — дарвінізму, та зробити їх вільними від усяких клерикальних пересудів».
Попри все, ці гуртки зберігали виразне національне забарвлення. До прикладу, в Тернополі вони боролися проти москвофілів. «Не була це борня на кулаки, бо, властиво кажучи, не було з ким битись. Москвофілів була тільки дуже незначна кількість… — згадував гімназист Пилип Гайда. — Це була борня ідеологічна. На них накладено бойкот». Інший вояк УСС Лука Луців, згадуючи дрогобицьку гімназію, писав: «В четвертій клясі мене прийняли до таємної учнівської організації, до так званого Драгоманівського кружка, де учні вивчали українську історію та літературу… Як тепер знаємо, то й інші кружки мали соціалістичний, радикальний напрям, але дрогобицька учнівська організація не була соціалістична, можна б її назвати національною, українською громадою». Подібним чином описували й бережанську гімназію, в якій на початку ХХ століття діяло аж три гуртки. Крім лекцій та читання літератури, вони видавали друковані часописи накладом по 100 примірників. Водночас тисячним тиражем у літографічний спосіб видрукували тексти віршів «Ще не вмерла» та «Не пора».
Читайте також: Путін атакував, в Україні – воєнний стан. Ключові перевірені повідомлення за регіонами на цей момент (періодично ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Такі ініціативи були небезпечними, про що свідчить, наприклад, доля студента вчительської семінарії Петра Чорнія. 1908 року після замаху Мирослава Січинського на намісника Анджея Потоцького юнаки поширювали листівки із зображенням мами бойовика. На цьому й піймали Чорнія та виключили його із семінарії. Від себе шкільна кураторія видала окрему постанову із забороною приймати його в інші навчальні заклади. Для селянської дитини це означало кінець будь-якої кар’єри — і того ж таки дня 19-річний юнак застрелився. Його похорон супроводжувався шкільними страйками, що організували українські учні.
Фактично по всіх гімназіях молодь у ті часи балансувала між націоналізмом та соціалізмом, але перший таки перемагав. «Дух в тих тайних кружках був за моїх часів патріотичний, національний, але з радикальною драгоманівською закраскою — до того ще й з виразно антиклерикальницькими вигуками», — писав майбутній директор гімназії в Перемишлі Степан Шах. Він пригадував першу свою «бойову» акцію, здійснену в 1 класі. Це було на Різдво 1904 року, коли учні виїжджали зі Львова на канікули. Напередодні старшокласники пояснили, що в касі всі мають купувати квитки виключно українською мовою. Залежно від напряму, куди їхали гімназисти, визначили час зустрічі на вокзалі та призначили провідників, які слідкували за проведенням акції та наглядали за гімназистами в дорозі. Тож таємна структура впливала на цілу гімназію, а старші учні мали окрему кімнату в ресторані Самуїла Райха на площі Ринок, де полагоджували різні справи.
Та радикально долю драгоманівок вирішила світова війна, коли, за висловом Роздольського, «драгоманівки розпалися і більшість їх членів опинилася в Українських Січових Стрільцях». У часі війни та після неї їхні окремі осередки ще існували, але вже не домінували над іншими.
«Перехід попід ярмом»
Закінчення світової війни та польська окупація суттєво не вплинули на гімназійний рух: молодь і далі об’єднувалася в нелегальні гуртки. Ними вже не цікавилися студенти, адже мали свої клопоти: у цей час у Львові діяв Таємний український університет, і студентство ангажувалося в його діяльність. Та ситуацію радикалізували зміни в освіті, що наступили після березня 1923 року, коли Галичину формально включили до складу Польщі. Уже цього року в українськомовних школах перевели на польську мову викладання історію, географію та сучасність Польщі. 1924 року затвердили закони міністра Станіслава Грабського, якими термін «українські» замінили на «руські», а самі школи масово перетворювали на двомовні. З 1923-го по 1926 рік знищили понад 2000 українських шкіл.
Не випадково цифри підбивали в 1926-му: в травні того року відбувся переворот, завдяки якому до влади прийшов Юзеф Пілсудський. На відміну від попередників — «народних демократів», які проявляли виразно шовіністичну політику, — маршал примирливо висловлювався щодо національних меншин. А навколо нього зібралися колишні революціонери, які в Російській імперії з гімназійних гуртків боролися за незалежність Польщі.
Одним із таких був міністр освіти Антоній Суйковський. У своїй книжці «Незалежна Польща» він згадував довоєнне польське шкільництво в Російській імперії: «Як вершину російського цинізму слід навести той факт, що в польських школах, позбавлених усіх державних прав, географію та історію повинні були викладати російською мовою православні вчителі». Усе те саме тепер відбувалося з українцями в польській державі, тож після невдалих спроб щось змінити в жовтні 1926 року Українська військова організація (УВО) здійснила замах на шкільного куратора Станіслава Собінського. Атентат виконали вчорашні гімназисти — Роман Шухевич та Богдан Підгайний, які минулого року закінчили Академічну гімназію (див. Тиждень № 31/2021).
Та поліція й кураторія не здалися: на похорон Собінського, а потім на державне свято — іменини Пілсудського — в обов’язковому порядку залучили українських учнів. І якщо ті спершу могли втекти із заходів, то вже на День Конституції («3 травня») в ньому взяв участь весь
8-й випускний клас. Хлопці не наважилися бойкотувати захід, але постановили, що наступного року врятують своїх молодших друзів. І дійсно: 1928 року вони інсценізували напад на колону гімназистів, коли ті йшли на богослужіння за польську державу. Учні розбіглися, а організатор акції, майбутній керівник Наукового товариства імені Шевченка в Європі, Володимир Янів писав: «Мене тоді поліція арештувала, але яке то мало значення в порівнянні з тим, що ми звільнили сотні учнів від сорому «переходу попід ярмом».
Читайте також: Байден нарешті оголосив про спільні санкції західних країн проти Росії. Реакція світу на вторгнення
Тож гімназійні гуртки знову потрапили під вплив старших друзів, які представляють організоване підпілля — спершу УВО, а далі ОУН. Націоналістичні гуртки витіснили всі інші, що досі існували в гімназії, а молодь радикалізувалася. «Як святкували річницю іменин Пілсудського, то ми організовували в той спосіб, щоб наш марш (яким гімназисти всіх гімназій йшли на велику параду перед воєводою, директорами гімназій, старостою міста, військовим генералом округи і т. п.), тоді як поляки йшли дуже елегантно вбрані в строю на позір, [наш марш] виглядав як марш невільників на Сибір: ми йшли, обернувшись в протилежний бік, не звертаючи уваги на тих, що стояли на почесній трибуні, нехтуючи всіх тих, кому треба було віддати честь. Після того були слідства, переслуховування, арешти. Або: ми розкидали летючки, петарди в залі гімназії, де відбувалися урочистості 11 листопада. Тоді, після кількох хвилинних петард, так смерділо, що всі вчителі втікали з тієї паради і з урочистості нічого не виходило», — згадував про тернопільську гімназію Ярослав Стецько.
Не дивно, що коли 1930 року відбулася масштабна акція «пацифікації» українського населення, то серед іншого закрили українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Дрогобичі та Станіславові (тепер Івано-Франківськ. — Ред.). Утім, це не зупинило поширення нелегального руху. Навпаки, підпільні гуртки, тепер уже як Юнацтво ОУН, створили навіть при дівочій гімназії сестер Василіянок, монахинь ордену святого Василія Великого. Ці гуртки були розділені на «п’ятірки», а то й «трійки», завдяки чому мали високий рівень конспірації. Водночас ускладнилися взаємини з адміністраціями гімназій, які вдавалися до виключень учнів чи здавання їх поліції. Апогеєм протистояння стало вбивство в 1934 році Івана Бабія — колишнього старшини УГА, а тоді директора «філії» Академічної гімназії.
З приходом «перших совітів» 1939 року та з впровадженням радянської освітньої системи гімназії втратили своє значення, а радянські репресії вдарили й по таємних гуртках. Досить згадати «Процес 59-ти», який відбувся в січні 1941 року над 59 членами й симпатиками ОУН. На лаві підсудних тоді опинилося й 12 гімназистів, а 42 обвинувачених засудили на смертну кару. Звісно, таємні гуртки виникали і в наступні десятиліття, але це вже були поодинокі групи. Як масовий рух вони проіснували ціле століття, від 1830 року й по 1930-ті, ставши феноменом юнацької самоорганізації та сформувавши кілька поколінь українських інтелектуалів і громадських діячів.