Попри те, що людство не перестає потерпати від рецидивів так званої реальної політики, коли превалює не належне покарання злочинця, а беззастережна забаганка зверхника, у світі все одно не переводяться ті, хто не полишає надії збороти силу інстинкту силою аргументу.
Власне, фатальна поразка Німеччини у Другій світовій війні змусила філософа Карла Ясперса висловитися з приводу непростої теми — «Питання провини. Данина німецькому питанню» [Die Schuldfrage. Ein Beitrag zur deutschen Frage, 1946]. І не лише тому, що на той час увесь світ звинувачував переможених. У повоєнній Німеччині не бракувало людей, які виявляли готовність визнавати провину за нацизм, як і тих, хто її відкидав. Але розмови про неї завжди болісні, бо б’ють у самісіньке самолюбство, спричиняючи гординю. Для когось визнати провину означатиме просто дати слабину. Тоді як для Ясперса — це головне питання людської гідності.
У своїх розмислах він розрізняє чотири типи провини: кримінальну, політичну, моральну та метафізичну. Першу на підставі закону покликаний установити суд і винести релевантний злочинові присуд. Друга передбачає спільну відповідальність, а зрештою — повне відшкодування збитків іншим постраждалим за все заподіяне державою, у владному полі котрої перебувають її громадяни. Третя стає результатом усвідомлення й оцінки всіх наслідків неосмисленого виконання сумнівних владних наказів, аби мати змогу прийти до каяття й оновлення. Нарешті, четверта виникає хіба в того, хто хоч і не спричинився до жодної прикрості, проте так і не насмілився їй запобігти перед обличчям Абсолюту.
Для багатьох людей метафізична відповідальність є чистим безглуздям, адже вони звикли буквально сприймати Ніцшеву тезу про «смерть Бога». Мало кому спадає на думку вважати, що після цього й надалі є дещо незбагненно Безумовне, що дає змогу очиститись і переродитися. Бо тоді людина має діяти не як той, хто володіє Буттям, а хто дослухається до нього. Хай як дивно, але без метафізичної провини перші три не матимуть аніякого сенсу. Позаяк розмиватимуться будь-які підвалини Буття.
Так, спільне життя людей неможливе, якщо в ньому панує стадний страх. Одначе в їхньому існуванні немає опції, коли влада їх жодним чином не стосується. Дуже легко казати, мовляв, я непричетний до політики, тому не маю стосунку до скоєних у цій сфері злочинів.
Отож, якщо владу використовувати не для злагодженої регламентації всіх рівнів політичного життя, а для того, щоб віддаляти від нього, то вона лише посилюватиме відчуження. Тільки вільна людина здатна впливати на формування політичного етосу. Ще Геродот розрізняв еллінську свободу та варварську деспотію. Тому безугавна хижацька сила завжди руйнуватиме право та підохочуватиме насильство. Та визнавати людину людиною й означає завбачати за нею права. Правова держава навіть злочинцеві дає можливість захистися. Без цього не вийде ні про що домовлятися.
Розвиваючи поняття вини, Ясперс уважає, що колективна відповідальність існує лиш у випадку політичної, проте не кримінальної, моральної чи метафізичної провини держави. Ганна Арендт колись слушно завважила, що німці поволі ставали співучасниками злочинів Гітлера бодай і своїм мовчанням. У цім і полягала їхня колективна відповідальність. Одначе конкретні злочини та моральні проступки завжди скоюють індивіди, а не цілі народи. Недарма робота пропаганди полягає в тому, аби нівелювати одиничне та постійно зводити його до загального. Тоді всі стають рівною мірою винними. Тому хибними є думки, наполягає Ясперс, згідно з якими кримінал і моральні вади можна закинути всьому народові, а не окремим його представникам. Коли маси звинувачуються в інертності, спершу варто зрозуміти, чи мають вони лідера, змогу зорганізуватися, бо без цього неможливий жодний опір. Отже, важливо цінувати будь-які форми спротиву системі, навіть якщо вони одиничні.
А про відповідальність народу можна говорити хіба тоді, щойно серед його індивідів стануть помітні порухи з усвідомлення власної причетності до того, що відбулося в їхній країні. Водночас Ясперсові йдеться про те, що важливо пам’ятати не тільки про громадянську, а і загальнолюдську солідарність. Тобто, якщо певна держава потерпатиме від авторитаризму чи терору, важливо докладати спільних зусиль із поневоленими для їхнього звільнення. Бо лише зсередини цього ніколи не досягнути. Втім, і це чи не найголовніше, без самоочищення жодна свобода неможлива.
У нинішніх умовах агресії проти України питання про російську провину залишається не менш актуальним, аніж тогочасні розмисли про провину німців. А й справді, без покарання окремих злочинців не варто говорити про провину цілого народу. Та це справедливо тільки тоді, коли сам народ прагне бути вільним, коли в засаді його буття свобода визнається фундаментальною цінністю. Годі говорити про неї, залишаючись державою, що за всіма параметрами нагадує тюрму народів. Свобода передбачає самовладність, а не згагу владарювати над іншими.
Тож осмислення своєї політичної провини росіянами буде й далі неможливе, допоки в основі їхнього державного формування лежатимуть схвалені самими цими людьми імперські завоювання. Визнання провини й імперія — несумісні. Це означає, що кримінальні та моральні злочини заради утвердження імперії й надалі залишатимуться легітимними та ще й освяченими Богом. Адже імперія вправно піднімає його на свої знамена, ба навіть хоче говорити від його імені. От тільки розуміє вона Безумовне не як своє обмеження, а як виправдання своєї винятковості, а себе — як слухняний інструмент у руках провидіння.