Біблійну історію про Давида і Голіафа часто люблять використовувати в роздумах про різні асиметричні конфлікти, ілюструючи, що перемога можлива навіть тоді, коли є менший силовий потенціал. Головне правильне налаштування, віра та добра стратегія. Однак, є деталь притчі, яку зазвичай не згадують — Давид вразивши велетня каменем з пращі, пізніше добив його мечем самого Голіафа. Цей образ змінює традиційну рамку сприйняття асиметричної боротьби, де менший вдається до альтернативного рішення, яке спрацьовує, а отже може бути масштабоване. Перемога юного пастуха стала можливою тому, що Давид застосувавши таке ноу-хау і на деякий час оглушивши противника, не відмовився від інструменту сили, який до того належав його ворогу. Сам він не став Голіафом, але продемонстрував, що для остаточної перемоги мало зрівнятися потенціалами, потрібно нарощувати спроможність, бодай і в такий спосіб.
Саме в цьому й полягає головний виклик для сучасних демократій. У світі, де автократії навчилися діяти в тумані геополітичної непевності, де норми трактують як слабкість, а стриманість як запрошення, демократичні суспільства мусять навчитися поєднувати моральну позицію зі здатністю застосовувати силу.
Погляньмо на глобальний контекст. За Індексом Демократії 2024 року від Economist Intelligence Unit — лише 6,6 % населення світу (бл.15 % країн) сьогодні живе у повноцінних демократіях, хоча ще десять років тому цей показник перевищував 12 %. Натомість під владою авторитарних режимів перебуває вже 39,2 % населення планети (бл.35,9 % країн). Політолог Ларрі Даймонд влучно описує цю тенденцію як «демократичну рецесію». Вона проявляється не тільки у формальних індикаторах, а й у поведінці гравців на світовій арені. Китай за два десятиліття збільшив оборонний бюджет у п’ятнадцять разів і досяг позначки близько $230 млрд. Росія, маючи лише 2 % світового ВВП, змогла розгорнути політичний та військовий вплив більш ніж у 20 країнах. Іран щороку витрачає до $15 млрд на підтримку регіональних проксі-армій. Ці держави цілеспрямовано дестабілізують острівці слабких демократій та гібридних режимів в сторону до авторитаризму, і судячи із показників – доволі успішно.
Саме в такий момент, коли демократичні країни були зайняті внутрішніми кризами – пандемією, розривами ланцюгів постачань, популістичними хвилями, Брекзітом, напруженими виборчими циклами, тощо – Москва обрала час для повномасштабного вторгнення в Україну. Це була спроба використати дезорієнтацію Заходу та довести тезу, яку кілька років тому сформулював держсекретар США Ентоні Блінкен: «Однією із довгострокових цілей Москви було… продемонструвати, що демократія є шляхом до поляризації та безсилля».
На щастя, Україна стала одним із винятків, де ця теза поки що розбивається об реальність. Попри руйнування, убивства, мільйони переміщених людей, економічну та демографічну кризу, українське суспільство демонструє загалом високу демократичну стійкість (попри воєнні обмеження та корупційні скандали). Підтримка демократичної моделі стабільно зростає протягом останніх років. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, понад 70 % наполягають на необхідності незалежного правосуддя, навіть у воєнний час. Рівень довіри до волонтерських організацій, згідно з тим самим опитуванням, стабільно перевищує 80 % — один із найвищих показників у Європі. Це не запити суспільства, що втрачає віру в демократію. Проте одних запитів замало, важлива спроможність і з цим наразі все ще є виклики, як внутрішні, так і зовнішні.
Україна все ще воює «пращами» – моральністю, самоорганізацією, громадянським духом, швидкою побудовою системи протиповітряної оборони, інтегрованих розвідувальних платформи, створенням коаліції партнерів для постачання танків, авіації, артилерії тощо, втриманням світової уваги та санкційних режимів проти порушників. Але це все ще не «меч Голіафа».
Проте і цей досвід може бути вирішальним для демократичного світу. Демократії роками вірили, що торгівля та взаємозалежність можуть змінити авторитарні режими. Результат виявився протилежним. Freedom House фіксує скорочення кількості вільних країн та зростання невільних. Економічна інтеграція не демократизувала Китай, не лібералізувала Росію і не стримала Іран. Авторитарні режими не стали нормальними акторами, натомість вони ефективно використали відкритість Заходу для зміцнення власної стійкості.
Сьогодні демократії мусять зробити вибір. Або вони продовжать грати за правилами світу, який уже зник, або приймуть нову реальність, де цінності потребують захисту, вміння діяти рішуче там, де авторитарні режими намагаються нав’язати хаос і страх.
Коли демократії уникають жорсткіших інструментів щодо авторитарних режимів і паралельно не посилюють підтримку партнерів, вони фактично створюють для автократій зручний простір дії. Балансування між публічним осудженням та економічними вигодами лише підсилює можливість авторитарних урядів застосовувати свою звичну палітру гібридних засобів, спрямованих на ерозію демократичних інституцій у світі. Відсутність чіткої та спільної позиції Заходу щодо Росії, Китаю, Ірану та частини країн Близького Сходу створює враження, що боротьба двох систем не є для демократій справжнім пріоритетом. У результаті автократії не тільки не слабшають, а й нарощують свій вплив. Це чітко видно на прикладі Росії, яка, вважаючи збереження власного режиму ключовим пріоритетом, активно підтримує виживання схожих авторитарних структур у ширшому регіоні.
Україна демонструє, що навіть слабка демократія здатна вистояти й адаптуватися, коли на карту поставлене саме життя. Вона руйнує наратив про «занепад Заходу» і показує, що свобода, підкріплена організацією, технологіями та міжнародною солідарністю, здатна протидіяти імперській агресії.
Історія Давида вчить нас простій істині. Праща була початком, але вирішив бій — меч Голіафа в руках того, хто знав заради чого стоїть. Сьогодні цей момент настав і для демократичного світу. Якщо він готовий підняти цей меч — не для помсти, а для захисту людської гідності, свободи та права на майбутнє, тоді падіння Голіафів перестане бути метафорою. Воно стане реальністю.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті «Українського тижня» та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.