Підкорена Європа

«Ця війна не є такою, як попередня. Нині той диктує свою політичну систему, кому підпорядкована територія. Кожен нав’язує свою систему в тій географічній площині, де перебуває його армія. Так уже є, інакше бути не може», – ці слова під час Другої світової війни Іосіф Сталін сказав Милованові Джиласу, одному з очільників югославського комуністичного руху (згодом в’язневі й жертві системи). Радянський тиран знав, про що говорив.

Прагматичний підхід

У 1949-му світовий комуністичний табір нарешті укомплектувався. Саме того року проголосили Китайську Народну Республіку, виникла Німецька Демократична Республіка. Держави, які мав на увазі в розмові генсек (Болгарія, Румунія, Угорщина, Чехословаччина, Польща, НДР; за винятком власне Югославії, а від 1960 року й Албанії) опинилися під впливом радянської імперії.

Утім, попри його слова, на зламі 1944–1945 років доля Центральної Європи не бачилася настільки очевидною. Існувала певна надія, що країни регіону зможуть обирати напрям розвитку самостійно, без допомоги Москви. Одначе належало рахуватися з тим, що Радянський Союз після 25 років свого існування не тільки вийшов із міжнародної ізоляції, а й посів одне з чільних місць серед країн-переможців у Другій світовій війні, а Червона армія зайняла країни, доти окуповані Третім Рейхом чи з ним пов’язані. Німеччина відтак довго не могла відродитися повною мірою, тож геополітичну порожнечу на континенті мали заповнити англосакси й СРСР. Питання полягало хіба що в тому, хто матиме більший вплив.

Комуністичні партії, котрі – за винятком чехословацької – в міжвоєнний період були нелегальними, нечисленними або ж «сектантськими», вступили тепер у повноцінне політичне життя зі значним потенціалом. Водночас суспільна думка й політсили в цих країнах прагнули докорінних змін, модернізації, прощання із драматичним воєнним минулим. Виняток у цьому сенсі становила лише Чехословаччина, яка до війни була державою так званої буржуазної демократії.

Читайте також: Комунізм як чужородний елемент в європейському лівому русі

Сталін прагматично підійшов до питання, якою буде доля регіону, зайнятого Червоною армією. Спершу він узагалі не бажав наділяти свободою очільників компартій, присланих переважно з Москви (як-от Матяш Ракоші в Угорщині чи Болеслав Берут у Польщі), одначе мислив гнучко. Намагаючись утримати свіжу здобич (країни Балтії, Бессарабія, Кенігсберг, Закарпаття, терени, анексовані в Польщі), він хотів визначити, що взагалі може собі дозволити у відносинах із західними союзниками. А ті погоджувалися, що СРСР мають оточувати прихильні до нього держави. У цьому питанні їхні лідери були почасти безпорадні.

Сталін не квапився відразу радянізувати навіть ті країни, котрі хотів мати в безпосередньому розпорядженні, себто Польщу, Румунію та Болгарію. Та водночас він прагнув мати можливості для дальшої експансії, тож видав розпорядження, щоб у цих країнах створили видимість парламентаризму, в результаті чого кілька компартій, зокрема й угорська, виступили із програмами, які можна було б окреслити як соціал-демократичні. Понад те, реальні соціал-демократи були радикальніші за комуністів, спершу стримуваних Москвою. Як відомо, головна різниця між ними полягала в тому, що перші дотримувалися засад парламентської демократії, а другі за мету собі ставили повноту влади й запровадження «диктатури пролетаріату». Парламентаризм був для них лише засобом цього досягнути.

За концепцією Сталіна, континент по війні мав складатись із трьох частин: 1) некомуністичної: Західна Європа та Греція (в останній він припинив допомогу комуністичним партизанам; у першій стримував спроби перевороту з боку справді сильних компартій Франції та Італії ; 2) комуністичної: Польща, частина Німеччини, Румунія та Болгарія; 3) середньої, де існували б коаліційні політичні системи й поступово зростав вплив комуністів: Югославія, Фінляндія, Австрія, Угорщина та Чехословаччина.

Сталін намагався відвернути увагу західних альянтів від другої зони, тож у третій спершу пішов на поступки. Погодився, скажімо, на проведення вільних виборів і прийняв той факт, що в результаті у Фінляндії та Австрії комуністів було усунуто з коаліцій. Так, власне, в цій ситуації радянська політика підлаштувалася під специфічні умови регіону, а там, де вона зустрічала сильніший спротив, росіяни самоусувалися.

Читайте також: Як захопити Європу

Приманка «народного фронту»

По закінченні Другої світової війни по всій Європі, як на сході, так і на заході, формувалися політичні коаліції у вигляді «народних фронтів». Вони постали відповідно до рішень у Ялті, за якими майбутні уряди мали б «широко представляти всі демократичні групи населення». Партії, які брали участь у цих коаліціях, були партнерами й противниками водночас, причому жодна з них у створених умовах не могла (а нерідко й не хотіла) правити самостійно.

Ці коаліції виникали під тиском великих держав, на догоду міжнародним рішенням і зазвичай у присутності іноземних військ. Навіть якщо в країні проводили вибори, то нові уряди теж мали характер «народного фронту». Коаліції бачилися доволі різношерстими. Укупі їх тримали радше зовнішні сили, а не спільність інтересів. Це, звісно, працювало на руку компартіям, котрі справляли враження цілісних і дисциплінованих «бойових загонів». Комуністи підтримували стан напруженості, користаючись із того, що «буржуазні» політсили, з огляду на особливості їхньої демократичної структури, були легкими об’єктами для нападу. До тактики червоних входили також керування криптокомуністичними партіями, які брали участь у коаліції, та вербування собі прихильників серед керівників опозиційних сил, щоб знищити останні зсередини.

Тим часом через близькість СРСР чи тактичну присутність його армії комуністів не можна було усунути з коаліцій, хоча вони, ймовірно, прожили б і без останніх. Понад те, на відміну від решти, для червоних не було секретом, навіщо їм парламентська більшість: це був шлях до здобуття повноти влади. Приміром, угорська й чехословацька компартії отримували розпорядження з Москви нищити коаліцію, водночас її утримуючи.

Виникає запитання: чому опозиційні сили співпрацювали з комуністами, маючи підозри, якщо не впевненість, що ті прагнуть їх ліквідувати? З одного боку, їхні партії були заохочені до цього західними переможцями, як у випадку Івана Шубашича в Югославії чи Станіслава Міколайчика в Польщі. Із другого – вони мусили робити все, щоб зменшити вплив комуністів і спонукати Захід підтримувати власне їх. При цьому більшість опозиціонерів вважала, що, попри несприятливі обставини, вона має запобігти передачі влади в руки червоних; побоювалася, що, коли з комуністами співпрацюватиме не вона, то на її місце прийдуть більш податливі. Перешкодою для об’єднаного виступу опозиції в країнах Центрально-Східної Європи проти радянізації було переконання деяких партій (насамперед соціал-демократичних, соціалістичних та селянських), що вони мають більше спільного з комуністами, аніж з іншими опозиційними силами.

На перших етапах у висловлюваннях лідерів компартій не бракувало тверджень про важливість тісної взаємодії з іншими політичними силами. У Польщі такі тези, наприклад, декларував Владислав Ґомулка, в Чехословаччині – Клемент Ґотвальд, у Болгарії – Ґеорґі Дімітров, а в Угорщині – Йожеф Реваї.

Окрім ЧССР, компартії ніде не мали масової підтримки й можливості самостійно створити правлячий кабінет. Сталін усвідомлював, що тільки той уряд із комуністами буде легітимним, до якого ввійдуть і представники інших політсил. Цей елемент був важливим з огляду на позицію Заходу. Перевагою і водночас вадою комуністичних партій, які постали до початку Другої світової війни, було те, що їм надавав підтримку Радянський Союз і в них убачали слуг Москви. Тому вони намагалися якось змінити свій імідж.

Читайте також: Символи тьмяніють, але не зникають

Тоді як у Чехословаччині Компартія перебувала на легальному становищі після 1918 року й чисельність її дійсних членів у березні 1946-го перевищила 1 млн, а в травні 1948 року – вже 2 млн, її аналоги в інших країнах, тільки-но вийшовши з тіні, поставали на політичній арені з негустими лавами. Однак уже невдовзі їхніх членів побільшало в рази: у Болгарії від 25 тис. у 1944 році до 500 тис. наприкінці 1947-го; у Польщі від 20 тис. у 1944-му до 1 млн восени 1948-го; в Румунії від 2 тис. до 806 тис. у 1948 році; в Угорщині від 2,5 тис. наприкінці 1944 року до 887 тис. у червні 1948-го.

Ці дані свідчать, що в Європі, яка в перші повоєнні роки й так схилялася до лівого флангу, чимало людей очікувало чогось нового, намагалося порвати із системами авторитарної влади минулого та «буржуазними» демократіями, котрі ще перед 1939 роком перебували в кризовому стані.

Велике враження на них справили воєнні успіхи Червоної армії та перемога Радянського Союзу над Третім Рейхом. Комуністичні партії з їхніми новими радикальними програмами могли стати альтернативою на тлі «ваговитих» буржуазних, коли й так було зрозуміло, що, зокрема, у випадку Румунії, Болгарії, Угорщини та частково Польщі не може бути й мови про повернення до старого ладу. Комуністи для просування власних цілей справді здатні були тоді підняти маси, передусім молодь. Швидкому примноженню їхніх лав, сприяло й те, що чимало неофітів намагалося приховати таким чином своє непривабливе минуле. В Угорщині члени пронацистської партії «Схрещені стріли» Ференца Салаші масово вступали до лав Компартії. Багато хто ввійшов туди «відповідно до духу часу», себто просто пристосовувався до нових умов.

Згуртування під омофором Москви

Згідно з ялтинськими постановами, в країнах регіону належало провести вільні вибори, бо тільки так можна було легалізувати нову владу. Урядові коаліції, що виникли перед електоральними кампаніями й передусім для їх проведення (звані тому в низці країн тимчасовими), мали дві можливості: 1) виступити у списках «народного фронту», поза яким інші партії теж могли висувати свої кандидатури (так відбулося в Болгарії, Польщі та Румунії); 2) іти на вибори самостійно, але за умови існування домовленостей між членами попередньої коаліції, що вона залишиться в тому самому форматі, в якому була перед виборами. Так сталося в Чехословаччині та Угорщині.

Перегони, за деякими винятками (як-от в Угорщині 1945-го та Чехословаччині 1946-го), були проведені в атмосфері терору, залякування, із застосуванням масштабних фальсифікацій. Їх можна цілком справедливо назвати нелегітимними й недійсними. Комуністи намагалися неприродним чином здобути якнайбільше голосів і не гребували засобами у фальшуванні результатів. Якщо якийсь із партнерів сумнівався в доцільності дальшого існування коаліції, вони вдавалися до найрізноманітніших методів тиску: провокування внутріпартійних розколів, арештів, примушування до еміграції. Певний час потреба в існуванні коаліцій (реальному чи позірному) іще існувала.

Створені так звані уряди національної єдності перетворювалися на іграшки в руках комуністів і зрештою розпадалися, бо руйнувалися засади, на яких вони поставали. У Центрально-Східній Європі на місце коаліційних урядів прийшла комуністична однопартійна влада (або ж псевдобагатопартійна, створена із політсил-сателітів). Крім того, на зламі 1947–1948 років стало очевидним, що у відносинах між країнами-переможницями Другої світової виникла глибока прірва, що породила відкриту конфронтацію та нову війну (цього разу холодну). Підтвердженнями цьому стали, з одного боку, американська стратегія «стримування» (запобігання дальшій експансії СРСР, поза вже сформованою ним зоною «привілейованого» впливу) та проголошення європейської програми відбудови (план Маршалла), а з другого – виникнення й діяльність Інформаційного бюро комуністичних та робітничих партій Комінформбюро.

Кремль не міг дозволити, щоб будь-яка підконтрольна йому країна прийняла план Маршалла, адже такий крок бачився б прямим викликом. Понад те, він завдав би удару по болючому для СРСР місцю: економічно Країна Рад не могла конкурувати зі Сполученими Штатами. Для Москви єдиним можливим рішенням у ситуації загострення відносин із Заходом залишалося якнайтісніше згуртування навколо себе режимів-сателітів, щоб не дати їм спокуситися на американську пропозицію, з недопущенням відхилень від радянської моделі. Цю засаду було втілено у створенні восени 1947 року Комінформбюро.

Після цього до кінця 1948 року скрізь – у Чехословаччині, Румунії, Болгарії, Польщі та Угорщині – відбулося захоплення влади комуністами. Завдання полегшував той факт, що вже від кінця 1944-го – початку 1945-го в їхніх руках були ключові силові відомства. Дальші процеси в усіх країнах відбувалися майже за аналогічним сценарієм. Запроваджено «диктатуру пролетаріату», що означало ліквідацію інших політсил. Натомість створили об’єднані робітничі партії, себто відбувалося поглинання комуністами соціал-демократів та соціалістів. Виникала однопартійна система, подекуди збережено було невеличкі сателітні партії, що погоджувалися на керівну роль червоних. Фактично політичне представництво перестало існувати, вибори перетворилися на фікцію, а парламент – на формальну інституцію.

У 1949–1953 роках у країнах «народної демократії» запанував класичний сталінізм з усіма політико-економічними наслідками. Поступове послаблення системи стало можливим лише після смерті «батька народів». Тоді ж таки відбулися певні зміни у відносинах СРСР із державами-сателітами. Серйозну кризу цієї моделі ознаменували масові суспільні виступи (в НДР та Чехословаччині 1953-го, Польщі 1956-го), кульмінацією яких стала Угорська революція восени 1956 року