Кінець осені приніс у патріотичний табір неабиякий підйом. Цьому передували довгі місяці меланхолії, коли лідерам опозиції залишалося лише спостерігати, як президент Володимир Зеленський планомірно привласнює націонал-патріотичний порядок денний. На багатьох рядових виборців це діяло заспокійливо: коли вже в «голуба миру» проступили риси «яструба», то навколішки перед Владіміром Путіним він точно не стане. Проте опозиційному політикуму це загрожувало втратою власної ніші, а отже — електоральним банкрутством. Величезні сподівання покладали на зрив операції із захоплення бойовиків ПВК «Вагнера», яку з легкої руки чи то журналістів, чи то політтехнологів заздалегідь охрестили «вагнергейтом». Але сеанс симпатичної магії не спрацював: якщо знаменитий Вотергейтський скандал таки призвів до відставки президента Річарда Ніксона, то «вагнергейт» лише похитнув рейтинги влади, хоча й це ще треба довести.
Але під час пресмарафону 26 листопада країна побачила, що Зеленський утратив не лише свою знамениту «тефлоновість», а й значну частину внутрішньої міцності. Президент був знервованим, дратівливим, подекуди відверто агресивним і справляв враження якщо не зацькованої, то явно виснаженої особи. Це зовсім не те, чого очікують від державця, який упевнено долає дистанцію своєї першої каденції та навіть заміряється зайти на друге коло. Про складний внутрішній стан президента свідчила й реакція влади на протестну акцію опозиції в Києві ввечері 1 грудня. Явно надмірні заходи безпеки в столиці змушували думати про те, що на Банковій справді вірять у загрозу перевороту. Або це була лише демонстрація сили, недоречність якої свідчить тільки про невпевненість влади у собі.
Читайте також: Далі від змін
Оптимізму опозиціонерам додають і реляції соціологів. Опитування КМІС, здійснене в останній тиждень листопада, засвідчило, що 58% громадян не хочуть, щоб Зеленський балотувався на другий термін (хочуть близько 35%). Здатність чинного президента впоратися з обов’язками Верховного головнокомандувача та керівника зовнішньої політики також оцінюють більш ніж скромно. У першій номінації з-поміж шести президентів Зеленський опинився на передостанньому місці, поступившись навіть Віктору Януковичу, а у другій поступився Петру Порошенку, Леоніду Кучмі та Леоніду Кравчуку. Так, за даними Центру Разумкова, на першу половину листопада Зеленський ще залишається фаворитом. Проте при моделюванні другого туру він уже програвав Дмитру Разумкову. Хай навіть розрив між ними становив менш ніж 1%, але й це тривожний дзвіночок для Банкової. І що більше на Банковій нервуватимуть, то ширшим може виявитися вікно можливостей у 2024 році.
Утім, схоже, що в опозиції не проти й пришвидшити процес. «Треба визначитися, що робити з цією владою. Необхідне її повне перезавантаження, і почати слід з дострокового припинення повноважень парламенту та обрання нової Верховної Ради», — заявив 1 грудня Олександр Турчинов. Мотиви таких закликів цілком очевидні. За даними КМІС, на кінець листопада в парламентському рейтингу (серед тих, хто визначився з уподобаннями) на перше місце вийшла «Європейська солідарність» (17%), випередивши «Слугу народу» на 2%. Звісно, на голоси невдоволених чинною владою є й інші претенденти: наприклад, новопостала партія Дмитра Разумкова («Розумна політика») з наскоку отримала майже 10% підтримки. Поява нових гравців на політичному полі може суттєво ускладнити життя патріотичній опозиції, проте головна проблема лежить у дещо іншій площині.
Читайте також: Війна проти всіх
Станом на сьогодні видається, що експеримент, який українське суспільство розпочало над собою у 2019 році, уже дав негативний результат. Громадяни пересвідчилися, що для успішного розв’язання нагальних національних проблем не достатньо лише «перезавантажити владу» чи то пак «зруйнувати систему», і що новизна облич не гарантує високих компетенцій та належних управлінських здібностей. Чи не завелику ціну ми заплатили за те, щоб дійти цілком очевидних висновків, — питання риторичне. Якими будуть результати прийдешніх парламентських і президентських виборів, прогнозувати зарано, але спробуймо пофантазувати. Припустімо, патріотична опозиція візьме приголомшливий реванш і нова конфігурація влади виявиться достатньо стабільною, щоб продовжити курс, яким держава слідувала до весни 2019 року. Але чи справді це те, що буде потрібно державі після завершення «епохи Зе»?
Відповідь на це запитання не надто очевидна. Так, неможливо заперечити, що у 2014–2019 роках владі вдалося створити досить стабільну систему, щоб провести державу крізь шторм перших найстрашніших років війни. І зараз, особливо в час пандемії, цієї стабільності відчутно бракує. Так само важко заперечити й решту здобутків попередньої влади у сфері міжнародної дипломатії, оборони й культури. Тим паче, що в багатьох зі згаданих напрямів нині відбувається відкат, який змушує декого ностальгувати за часом президентства Петра Порошенка. Але слід визнати, що система, яка існувала у 2014–2019 роках, відповідала далеко не всім потребам суспільства. Ідеться не про «ватників», невдоволених декомунізацією, забороною російських серіалів і геополітичним розворотом якомога далі від «матінки-Росії». І не про аудиторію професійних борців із «зубожінням», які автоматично розчаровуються в будь-якій чинній владі, щойно отримують перші платіжки за опалення. Йдеться про ту частину громадянського суспільства, яка вимагала від влади не лише притомної зовнішньої та культурної політики, а й реформи судочинства та правоохоронних органів, дієвої боротьби з корупцією, приборкання олігархів і далі за списком.
Можна скільки завгодно називати цих людей «грантожерами» й «соросятами», звинувачувати їх у завищених вимогах до влади, популізмі й інших реальних та уявних гріхах. Але вони так чи так транслюють відповідний суспільний запит. Україна належить до посткомуністичних країн, чиї еліти певної миті усвідомили переваги перехідного становища, коли інститути ринку й демократії ще можна комбінувати з ручним судочинством, клієнтелізмом та іншими елементами недемократичних систем — звісно, з вигодою для себе. Щоб розтягнути цей історичний момент на якомога довше, еліти озброїлися стратегією перманентних, проте поверхових, половинчастих, а часто й відверто імітативних реформ. Бенефіціаром перманентного переходу є вузький прошарок еліт різного рівня. До певної міри їм вдається підтримувати консенсус, уділяючи крихти від своїх прибутків незахищеним і люмпенізованим верствам, проте повністю погасити невдоволення громадян — особливо політично та економічно активних — неможливо.
Читайте також: Аналіз економічних тез у виступі Зеленського в Раді. Погляд на ситуацію через рожеві окуляри – поганий сигнал
Тому в нашому суспільстві завжди тримається відчутний градус невдоволення, яке може виливатися в найрізноманітніші форми, залежно від конкретної політичної ситуації. Ця «роздратована більшість» була важливим ресурсом обох Майданів, а також значною мірою доклалася до «електоральної революції» 2019 року. Так, підтримка команди Зеленського була хибною відповіддю на проблему, проте сама проблема не перестала бути реальною. І надзвичайно сумнівно, що до 2024 року її вдасться розв’язати, тобто вона перейде у спадок наступникам. Слабини чинної влади такі очевидні, що оптимальна стратегія передвиборчої боротьби (яка, схоже, вже триває) для патріотичної опозиції видається самоочевидною. Виявляти принциповість замість ідеологічних хитань; співпрацювати з «вулицею» замість ховатися за «відосиками»; дотримуватися жорсткої лінії щодо Росії замість закликати до діалогу (який Москва насправді й не збирається вести); захищати національну культуру, а не серіальний ширвжиток; демонструвати відповідальність, а не пустопорожній авантюризм, — напевно, саме з цим і варто йти на вибори. Принаймні це відповідає поточним настроям значної частки виборців.
Проте не варто забувати, що «роздратована більшість» нікуди не зникне. На певний час суспільству буде досить і того, що воно нарешті позбулося обридлої влади. Але щойно поствиборча ейфорія закінчиться, новому керівництву країни доведеться переконати громадян, що воно готове до справжніх реформ, а не до їх імітації. І якщо цього не вдасться зробити, то й на довгострокові успіхи сподіватися не варто. Звичайно, якщо під успіхом розуміти щось більше, ніж тимчасове повернення до високих кабінетів. Припинити безлад, що наростає в державі з 2019 року, — гідна політична мета, але її мало. Доки чергове керівництво не наважиться вивести країну з вічного перехідного стану, вихід України з пострадянської стагнації відкладатиметься. А отже, зустріч нової влади з «роздратованою більшістю» стане лише питанням часу. І якщо в лавах патріотичної опозиції справді претендують на якісь історичні звершення, то про такі перспективи варто замислитися вже зараз. Бо інакше омріяна перемога може обернутися поразкою.