Під тягярем власних міфів

 

 

(Єжи Помяновський, «Дві Росії» // Kultura. – 1997. – № 1)

 

 

Після розпаду СРСР, який росіяни переживають як величезну морально-психологічну травму, перед ними вкрай гостро постало питання національної самоідентифікації, тобто самоототожнення себе з певною державою, історією, геополітикою.

 

 

 

Росіянам доводилося нести величезний тягар не лише чужих територій, а й чужої історії, про що писали поважні російські історики, такі як Алєксандр Прєсняков, Матвєй Любавскій, Міхаїл Покровскій. Виводячи своє походження з українського Києва, росіяни занедбали основи власної етнічної історії, що вкорінені в землях Володимиро-Суздальщини, Рязані й Твері. Сьогодні спостерігається цікаве прагнення політичної верхівки Російської Федерації переглянути історію Давньої Русі, відсунувши Київ на узбіччя, а пальму першості передати Новгороду і контрольованому ним давньому поселенню Старій Ладозі. Пікантність ситуації полягає в тому, що одну не свою історію міняють на іншу не свою, бо Давній Новгород разом із Псковом насправді мав свій самобутній етнос, не тотожний московському, власний, глибоко чужий Москві менталітет (як зазначав один російський дослідник, у новгородських літописах відчувається дух свободи), зовсім інші, європейські, геополітичні орієнтації: Новгород разом зі Стокгольмом, Копенгагеном, Гамбургом, Любеком входив до складу Ганзейського союзу.

 

А згодом у результаті кількох каральних походів московських володарів Івана ІІІ та Івана Грозного новгородці й псковичі були геть знищені або депортовані до Московії. Тому було доволі кумедно спостерігати російського президента Дмітрія Мєдвєдєва, який керував у Новгороді засіданням державних культурницьких структур і багато разів звертався до так званої новгородської спадщини й начебто новгородських витоків російської культури та державності, якій він нарахував 1150 років. Природно, що про Київ у контексті Давньої Русі не було жодної згадки. Це дуже нагадувало анекдотичну ситуацію в комуністичному Політбюро, де після смерті Лєніна Сталін сказав Надєжді Крупскій, мовляв, якщо вона неправильно поводитиметься, то ЦК знайде Іллічеві іншу вдову. Йдеться про прагнення створити систему нових чи оновлених історичних міфів, що мали б стати духов­­ною основою нової російської великодержавності.

 

Тривалий час ця великодержавність легітимізувалася на сході Європи міфом про «сло­­в’янство» росіян. Із цього міфу випливали претензії на особливу роль об’єднувача слов’ян­­ських народів з усіма правами і привілеями. Політичну сутність сло­­в’янського міфу розкрив Фьодор Тютчев:

 

 

Проте чимало російських істориків та етнографів дуже сумнівалися у слов’янському походженні росіян. Зокрема, Васілій Ключєвскій вважав російський етнос продуктом метисації сло­­в’янських і фіно-угорських елементів. Ніколай Трубєцкой наголошував на тому, що росіяни дуже суттєво відрізняються від решти слов’янських народів і лише російська мова є однозначно слов’янською, а академік Покровскій стверджував, що в жилах сучасних росіян тече на 80% неслов’янська кров, тобто кров інородців. Академік висловився так: «Великоросія побудована на костях «інородців», і навряд чи останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові».

 

Про фіно-угорську «таємницю» російського етногенезу писав і знаний мислитель Константін Кавєлін: «В утворенні великоросійської гілки, її розселенні й обрусінні фінів полягає інтимна, внутрішня історія російського народу, яка досі залишається якось в тіні, майже забута, а проте саме в ній і лежить ключ до всього ходу російської історії». Кавєлін був у російській історіографії явним ідеологічним «диверсантом», бо дозволяв собі заявляти таке: «Почнемо з того, що ми прожили не тисячу років, а набагато менше. Розкриймо перший наш літопис, написаний у будь-якому разі не пізніше ХІ століття. Укладач його знає малоросіян і перечислює різні розгалуження цієї гілки руського племені: називає північно-західні гілки того самого племені: кривичів (білорусів) і слов’ян, згадує ще радимичів і в’ятичів, які походять від ляхів; але навдивовижу великорусів він зовсім не знав. На схід від західних руських племен, де тепер живуть великоруси, мешкають за літописом фінські племена, частково існуючи і зараз, частково вже зниклі. Де ж були тоді великоруси?»

 

І тут слід було б навести цікаві факти, що висвітлюють таку собі «матрицю» російського етногенезу. На прикладі слов’я­­нізації фінських народів водь та іжора, що відбувалася за історичними мірками доволі пізно, а тому фіксувалася науковцями, можна зрозуміти, як у древності з фінських етносів мєря, мурома, мещера, чудь, весь, ерзя, мокша та інших формувався російський народ. Ці факти викладені в академічному виданні «Народы европейской части СССР». Ось цікавий фрагмент: «Таким чином, чисельність воді, повільніше іжори протягом століття систематично скорочувалась. Ці групи були православними, що дозволяло їм укладати шлюби між собою і росіянами й сприяло обрусінню (вони вже давно самі вважали себе росіянами). З плином часу зближувалися і культури: як обряди, звичаї і фольклор, так і матеріальна культура. Це давало воді й іжорі справжню підставу говорити, що вони «росіяни, тільки мова інша». До речі, фінські мови не мають нічого спільного зі слов’янськи­­ми, бо належать до різних мовних навіть не груп, а сімей… Цей процес фахівці мали можливість спостерігати в динаміці, протягом двох століть: «Є дані, що в першій половині минулого століття (ХІХ. – Авт.) водь не знала російської мови… Ще на початку нашого століття (ХХ. – Авт.) в деяких водських селах російську мову розуміли вже всі, але поміж собою розмовляли тільки по-водськи».

 

А ось уже сучасна ситуація: «В колишніх (!!! – Авт.) водських селах є старі, що ще пам’ятають мову, але ані середнє покоління, ані тим більше молодь її не пам’ятають… І водь, і іжора вважають себе росіянами». Отже, практично в природних умовах фахівці спостерігали етногенез російського народу. А Васілій Ключєвскій, сам, до речі, представник народу комі, спостерігав аналогічні процеси перетворення мордвинів на росіян. Кілька років тому в російській пресі опублікували матеріали про дослідження генотипу росіян. Виявилося, що генетично найближчими до них є зовсім не «брати-слов’яни», а са­­ме мордва…

 

Російський професор Андрєй Буровскій у книжці «Отец городов русских: настоящая столица Древней Руси» наводить цікавий факт: «Є, втім, ще одна концепція – вчений із Плеса Микола Михайлович Травкін дійшов невірогідного висновку: на його думку, у Великоросії змінилося не населення, а культура.

 

 

 

Тож мав підстави Алєксандр Блок виголошувати:

 

 

Але слов’янофільські спекуляції і досі залишаються улюбленим ідеологічним репертуаром у Росії, який вона охоче постачає Україні та Білорусі.

 

 

 

Другий потужний міф, що сьогодні переживає певні косметичні видозміни (не Київ, а Новгород, не Київська Русь, а Давня і под.), пов’язаний із легендами про київську спадщину російської історії. Росію важко назвати наступницею Київської держави, адже Московія базувалася на зовсім інших засадах державності й ідеології, ніж Київська Русь.

 

Є багато наукових розвідок російських авторів – від вельми поважних, як Ґєоргій Вєрнадскій, до цілком екстравагантних, як Всєволод Іванов, який написав у Харбіні скандально відому працю «Мы. Культурно-исто­­рические основы русской государственности», де детально простежуються глибинні впливи на російську державність, ку­­ль­туру і менталітет азіатських форм організації буття. Чимало російських дослідників писали про монгольське підґрунтя формування імперських державницьких ідеалів Росії.

 

Ідеал сильної, жорстокої, гранично централізованої дер­­жави-імперії був тим спадком, який Росія отримала від нащадків Чингіза. Упродовж століть їздили російські князі до столиці Джучиєва улусу – Сарая, щоб отримати ярлик на князювання. Саме тоді політичні традиції та звичаї найпотужнішої свого часу імперії стали зразком для наслідування майбутніми будівничими Російської імперії. Російські землі були частиною імперсько-орди­­нського організ­­му: від соціальних норм до організації економіки. Про інтегрованість російської економіки у мон­­голь­­ську свідчить російська фінансова термінологія, значною мірою монгольсько-тюрк­­ського походження: деньги, каз­­­на, казначей, таможня, пай, алтин і под.

 

Російська аристократія активно засвоювала ординські звичаї: великі князі, як-от московський Василій ІІ, не тільки в державному вжитку, а й у побуті залюбки користувався татарською мовою (тоді вона була в цьому середовищі такою модною, як згодом стане французька), чимало аристократів навернулися до ісламу. На перших монетах, що карбувалися в Москві, Нижньому Новгороді та інших російських містах, є написи татарською. В мистецтві з’я­­ви­­лися сталі східні мотиви: у танцях – відсутність жіночо-чоловічих пар, характерний жіночий танок із нерухомою головою і непомітними рухами ніг («лєбьодушка поплила»), п’яти­­тонова гама російських народних пісень, так звана індокитайська, якої немає в жодного сло­­в’ян­­ського народу. Про цю гаму писав російський професор і князь Ніколай Трубєцкой: «Значна частина великоросійських народних пісень, зокрема обрядових і весільних, складена в так званій п’ятитоновій, або індокитайській, гамі…

 

Ця гама існує, причому як єдина у тюркських племен басейну Волги і Ками, далі в башкирів, у сибірських татар, у тюрків російського і китайського Туркестану, в усіх монголів… Таким чином, у цьому випадку маємо безперервну лінію, що йде зі Сходу. На великоросах ця лінія уривається. У малоросів п’яти­­тонна гама трапляється вкрай рідко… в інших слов’ян помічені одиничні випадки її використання». Росіяни охоче сприймають тюркську моду: сарафани, кокошники, азіатські капелюхи.

 

 

 

Ці впливи тюркського світу простежувалися скрізь, в усіх сферах російського життя, зокрема й після політичної емансипації від Орди. За багато років після розпаду Орди суто ординські звичаї російської політичної еліти фіксують іноземні спостерігачі в Москві Джайлс Флетчер, Сигізмунд Герберштейн, Павло Алепський. Від­­луння цього відчував навіть у ХІХ столітті маркіз де Кюстін. Татаро-монгольські, ординські впливи мали для Росії державотворчий характер, що позначилося на особливостях російської державності, в якій дуже важко, якщо взагалі можливо, простежити якусь наступність із Київською державою насамперед у сфері правових інституцій, які й визначають передусім наступність у державному розвитку. «Правда Ярославичів» мала продовження тільки в Русько-Литовській державі, де ми й знаходимо традиційні київські державно-правові інститути. Шу­­­­кати їх у Московській державі – марна справа.

 

Про цю цивілізаційну прірву між Київською Руссю і Московією чимало написали й самі російські дослідники. Зокрема, Ґєоргій Вєрнадскій: «Самі осно­­ви московського суспільства були відмінні від того, що було в київську добу… Нове царство, утворене в складних процесах емансипації (від татар), базувалося на засадах, чужих Київській Русі. Про це писав й історик російського права професор Владімірскій-Буданов: «Русь часів Олега й Ігоря зовсім не подібна до Русі Івана ІІІ». Про виразні азіатські риси в історичному розвитку Росії згадували Ґєоргій Плєханов, історик І. Бунаков. А відомий борець проти української культури Пьотр Струве висловився так: «Головним чинником утворення великоросійської нації були Московська держава і монгольсько-татарські впливи».

 

Та усупереч величезним масивам інформації, в сучасній російській історіографії, розрахованій на широкий загал, нічого викладеного тут немає. Адже в російській традиції правдива історія існувала лише для вузького кола втаємничених. Маси до неї не допускалися й досі не допускаються.

Про можливі нові пріоритети політики Росії, які відповідали б її інтересам та природі російської державності, читайте у наступному номері.