«Ніколи ще солдати не представляли культуру, що казати про літературу — у руках у них зброя, а не книжки» — так звучить головна теза російського письменника та поета Іосіфа Бродского, яку знаходимо на сторінках есею «Чому Мілан Кундера помилявся щодо Достоєвского» (Why Milan Kundera Is Wrong About Dostoevsky), написаному у відповідь класику чеської літератури Мілану Кундері.
Проте навіть найбільш пересічний читач російської літератури, не свідомий причин, перебігу й результату цієї гострої письменницької баталії, імовірно відчує імпульс заперечити Бродскому: мілітарність і загальний літературний клімат легко виміряти кількістю військовиків-персонажів і військовиків-авторів, які репрезентують цю літературу. До того ж ідеться як про головні, так і про вторинні й навіть абсолютно епізодичні ролі військовиків. Ба більше, навіть звичайна дитяча казка на кшталт «Вовка на псарні» має за підґрунтя герць Наполеона й Кутузова.
Фактично у всіх текстах, які увійшли до російського літературного канону, події відбуваються на фоні тих чи тих воєнних кампаній. Військовики ж тут — окрема невіддільна від сюжету й тіла тексту соціальна група, настільки звична, що, здається, стає майже непомітною — непомітною, як і сама війна, нескінченна, повсюдна, достатньо стабільна, щоб розраховувати на успішну кар’єру у війську, якої або тільки прагнуть, або вже досягають персонажі.
Цікавим й по-своєму іронічним, однак, є те, що до світового культурного фонду російська література увійшла радше як гуманістична, високоемпатична та християноцентрична, аніж гранично мілітарна. Відповідно, ключовим питанням є таке: як мілітарній літературі, залюдненій військовиками, удалося витворити такий міф про себе? Спойлер: питання в тому, як саме зображують військовиків та які цінності вони несуть на сторінках цих текстів.
Ілюстрація до казки “Солдатська шинель”
Військовик — носій чеснот і взірець моралі
У центрі однієї популярної російської народної казки «Солдатська шинель» — солдат і пан. Сюжет цієї казочки вкрай простий: пан вражений шинеллю, яку вихваляє солдат: мовляв, і замість подушки, і замість перин, і замість ковдри — усюди згодиться. Умовивши солдата обміняти шинель на шубу, пан виявляє, що солдат обдурив його: ані як подушка, ані як перина, ані як ковдра вона слугувати не могла. Розгніваний пан звертається до командира зі скаргою на хитрого солдата. Винуватець не визнає шахрайства, а бере шинель і показує, як сам користується нею. Казка завершується вердиктом командира, який звучить так: «Молодець, — каже командир, — частую тебе чарочкою. А ви, пане, не гнівайтеся, але хто попрацює та втомлюється — і на шинелі спить, а хто нічого не робить — той і на перині не засне» (переклад авторки).
Ця проста оповідь із доволі прозорою мораллю, на перший погляд, не провокує якихось надмірних роздумів та й не має: її російські школярі вивчають у п’ятому класі на уроках літератури. Однак те, що носієм таких чеснот, як працьовитість, метикуватість і дотепність, є саме солдат, а не, скажімо, бідний, але чесний селянин, — факт доволі показовий.
Особливо цікавою тут здається працьовитість або радше змореність працею, оскільки саме така характеристика надалі трапляється і в деяких інших російських текстах. Щоправда, ніяких уточнень щодо природи такої «працьовитості» зазвичай не надають. Будь-яка діяльність військовика не лише звична, а й нормалізована до всім-і-так-зрозумілого мовчання. Та й сам читач, який зазирає у світ «великої російської літератури» й вирішує в ньому залишитися, з плином часу й текстів полишає спроби міркувати про минуле всіх цих військовиків: їх надто багато, і більшість надто чесні та якщо й не зразкові, то принаймні симпатичні. Достатньо симпатичні, щоб не підозрювати їх у масових убивствах чи катуваннях, не вибудовувати здогадок щодо їхнього незримого минулого.
Ще вищими у своєму духовному розвитку російські військовики почуваються, як порівняти з «татарами» й «азійцями». Це доводить зокрема й російська літературна критика через спробу інтерпретувати «кавказький текст» у власній літературі, яка завершується порівняннями російських військовиків, які потрапляють до кавказького полону, з Прометеєм, прикутим до суворих гір Кавказу. Попри благородну просвітницьку місію та чесноти, до яких росіяни хочуть залучити «кавказьких дикунів», російський військовик змушений проходити через жахливі випробування. «У міфі поєднані безкорисні дари людям, які не володіють ані вогнем, ані мистецтвом, і розплата за цей учинок — полон», — каже нам критика.
Таке прочитання не сучасне, адже воно втілилося навіть в імперській геральдиці: затверджений герб Кавказької області від 1828 року в горішній своїй частині вміщував і зображення орла (звісно ж, з двома головами), і Кавказькі гори, і ланцюги Прометея. Отже, навіть офіційна символіка затверджувала образний ряд, згідно з яким російський військовик — не лише носій чеснот і цивілізації, а й жертва — жертва обставин — мотив, до якого російські військовики звертаються й нині.
Герб Кавказької області Російської імперії
Військовик — насамперед чутлива до світу людина
Окрім багатьох чеснот, військовики зазвичай викликають у читача чи не найбільше співчуття не лише через непересічну долю, а й через нібито вразливість, глибокий психологізм, особливий рівень зануреності в тонкощі людського життя.
Певно, найяскравішим, хоч далеко не єдиним таким образом є Пєчорін («Герой нашого часу» Лєрмонтова), офіцер російської армії. З тексту роману ми дізнаємося, що, беручи участь у війні на Кавказі, Пєчорін сподівається розвіяти нудьгу, та й більшість подій, які врешті стаються впродовж роману, спричинені радше егоцентризмом і знудженістю головного персонажа. Утім, типаж Пєчоріна зринає в критиці як образ у кращому разі суперечливий, у гіршому — мученицький, вартий співчуття. Неприкаяність, байдужість до почуттів інших, уперте прагнення додати власному існуванню гостроти й сенсу — усе це звикли трактувати як прояви індивідуалізму, софістикованості, пристрасності тощо. І дарма, що результатом цього індивідуалізму стає не одна розбита доля: усе це — вторинне, як порівняти з уважним дослідженням внутрішнього світу головного героя.
Російський критик Віссаріон Бєлінський
Водночас така надмірна чутливість російського військовика — і перевага. Щодо неї культовий російський критик Віссаріон Бєлінскій висловлюється так: «Відомо, що наші російські солдати — дивовижні природні філософи та політики, яких ніде й нічого не дивує, які сприймають усе як природне, хай би як сильно воно не суперечило їхнім власним переконанням і звичкам. Щоб надто багато не висловлюватися із цієї теми, я звертаюся задля лаконічності до зауваги Лєрмонтова щодо дивовижної здатності російської людини призвичаюватися до правил побуту тих народів, серед яких їй доводиться жити: “Не знаю (каже автор “Героя нашого часу”), вартує ця якість свідомості засудження чи схвалення, але вона доводить неймовірну гнучкість і поміркованість, завдяки якій зло пробачають усюди, де видно його необхідність або неможливість його викорінення”. Тут ідеться про Кавказ, а не про Європу; але російська людина всюди однакова».
Процитований уривок — показовий, бо «гнучкість і поміркованість, завдяки якій зло пробачають усюди, де видно його необхідність», феномен також знаний у російській літературі як «людинолюбство», є привілеєм, доступним насамперед російському військовику, а не Іншому, з яким повсякчас взаємодіє росіянин. Через визнання необхідності зла та неувиразнення чітких меж того зла, що є «необхідним», російський військовик отримує повну індульгенцію та навіть право на співчуття через обставини, у яких опиняється (чи радше обирає опинитися?), ведучи боротьбу зі злом за допомогою «необхідного зла», яке врешті пробачать, а, можливо, і звеличать.
Попри афішовану відкритість до інших і вміння набувати будь-чиїх рис, видається, що пріоритетом художнього дослідження є таки російський військовик, його внутрішній світ, психологічні злами й те, як він «поглинає» все Інше, що його оточує. Думаю, це добре видно в дуже короткому оповіданні Івана Буніна «Кавказ».
Кавказ тут — радше просто локус, бо у фокусі уваги — драматична любовна історія ліричного героя та його безіменної коханої. Ця жінка одружена. А чоловік її, офіцер, «здатен на все через жорстокий і самолюбний характер». Про це свідчить і його зовнішній вигляд, який лякає ліричного героя, що саме чекає кохану у вагоні поїзда, що от-от має рушити на Кавказ: «Запізнилася чи він в останню хвилину раптом не пустив її? Але одразу, слідом за цією думкою, я був заскочений його високою фігурою, офіцерським картузом, вузькою шинеллю і рукою в замшевій рукавичці, якою він, широко крокуючи, тримав її під руку». Коротка зустріч із цим чоловіком провокує і в ліричного героя, і в читача моторошні відчуття.
Проте ці враження кардинально змінюються за пів сторінки, коли ми дізнаємося про завершення цієї історії: «Він шукав її в Геленджику, у Гаграх, у Сочі. Наступного дня після приїзду в Сочі він купався вранці в морі, потім поголився, надів чисту білизну, білосніжний кітель, поснідав у готелі на терасі ресторану, випив пляшку шампанського, випив каву з шартрезом, не поспішаючи викурив сигару. Повернувшись у номер, він ліг на диван і вистрелив собі в скроні з двох револьверів».
Російський письменник Іван Бунін
Читач полишає оповідання «Кавказ» із кількома пейзажами гір, сценою базару, яким снують мовчазні черкешенки, і глибоким жалем до російського офіцера, який ще на початку викликав лише заціпеніння. Припускаю, що Бунін так конструює це оповідання несвідомо: його надто очевидно й сильно хвилює емотивна частина оповідання та банальний підйом градуса трагізму. Проте саме таке несвідоме багато що може розповісти про усталені патерни конструювання персонажів у російській літературі, згідно з якими саме образ російського військовика — простір для особливого світогляду, непересічної глибини й безкомпромісної чесності перед собою та суспільством.
Не дарма ж навіть перебуваючи з Іншими, з «азійцями», на одному боці барикад, як-от у зображеному Єсєніним повстанні Пугачова, російський вояка врешті полишає Пугачова зі словами:
Знаем мы, знаем твой монгольский народ,
Нам ли храбрость его неизвестна?
Кто же первый, кто первый, как не этот сброд
Под Сакмарой ударился в бегство?
Как всегда, как всегда, эта дикая гнусь
Выбирала для жертвы самых слабых и меньших,
Только б грабить и жечь ей пограничную Русь
Да привязывать к седлам добычей женщин.
Ей всегда был приятней набег и разбой,
Чем суровые походы с житейской хмурью.
Розгляд такого протиставлення вкрай важливий, оскільки саме завдяки йому стає видно: російський військовик — це якийсь «інший» військовик, апологет якоїсь «не такої» війни, чесної, благородної, велично принципової, апологет того «необхідного зла», яке впродовж століть уже цілком перетворилося на чесноту, яка, окрім справедливості й лише вимушеної жорсткості, передбачає наявність високих духовних ідеалів і тонку психологічну організацію.
Військовик — людина, яку неможливо не любити
Дійсно, у душі військовика, як і в душі поета, який пише про нього, вирує багато почуттів. Серед них і гордість причетності, і захоплення, і любов. Усе це влучно зобразив Пушкін у своєму «Мідному вершнику»:
Люблю воинственную живость
Потешных Марсовых полей,
Пехотных ратей и коней
Однообразную красивость,
В их стройно зыблемом строю
Лоскутья сих знамен победных,
Сиянье шапок этих медных,
На сквозь простреленных в бою.
Люблю, военная столица,
Твоей твердыни дым и гром,
Когда полнощная царица
Дарует сына в царской дом,
Или победу над врагом
Россия снова торжествует,
Или, взломав свой синий лед,
Нева к морям его несет
И, чуя вешни дни, ликует.
Пушкін, однак, не згадує тут російської «любові до ворога», а точніше, «примусу до любові» — мотиву, який, певно, надто важко вербалізувати імперцю. Проте сотні років по тому його більш ніж чітко описує інший автор.
«На третій день окупації я їхав із Праги до Будейовіце, — пише Мілан Кундера. — Уздовж усього шляху, у полях, лісах, усюди стояли табори російських піхотинців. Урешті вони зупинили мою машину. Три солдати почали обшук. Коли процедура завершилася, офіцер, який віддавав наказ, запитав мене російською “Kak chuvstvuyetyes?”, що означає “Як почуваєтеся? Які ваші почуття?”. Його запитання не було злісним чи іронічним. Навпаки. “Це все величезне непорозуміння, — продовжив він. — Усе вирішиться. Ви мусите розуміти, що ми любимо чехів. Ми любимо вас!”».
«О вічно-імперський (байдуже, від особи похідний чи від структури) істеричний зойк, адресований усьому живому: люби мене! — пише вже українська авторка, Оксана Забужко. — Люби, чуєш, тварюко?! А якщо не любиш мене, тобто сумніваєшся у моїй любові до тебе […], в моїй вселюбові, що вимагає абсолютної, незалежної від перевірок та випробувань, віри, тоді я тебе вб’ю. І навіть якщо я тебе вб’ю, ти мусиш і це прийняти за акт любові».
І ці рядки чи не найпереконливіше описують ту саму всепоглинальну любов, без якої неможливі російські завойовницькі наративи. Дарма, що, за словами Кундери, «сільська місцевість спустошена тисячами танків, майбутнє країни на століття поставлене під питання, лідери чеського уряду заарештовані та викрадені», дарма, бо врешті «офіцер окупаційної армії освідчується в любові».
«Будь ласка, — наголошує в есеї Кундера, — почуйте мене: він не мав жодного бажання засудити вторгнення, анітрохи. Усі вони так чи так говорили, як він, їхнє ставлення ґрунтувалося не на садистському задоволенні завойовника, а на зовсім іншому архетипі: архетипі нерозділеної любові. Чому ці чехи (яких ми так любимо!) відмовляються жити з нами у звичний для нас спосіб? Як шкода, що ми змушені використовувати танки, щоб навчити їх, що означає любити!. Так, — додає письменник, — людина не може без почуттів, але мить, коли вони починають вважатися самоцінними, категорією правди, виправданням поведінки, лякає. Найшляхетніші з національних почуттів готові виправдати найбільші жахи, а людина, вибухаючи ліричним запалом, чинить звірства в ім’я кохання».
Чеський письменник Мілан Кундера
У контексті міркувань про любов знову пригадується агресивне приєднання Кавказу, здійснюване на засадах християнства й людинолюбства, — принаймні так це пояснювали імперські високопосадовці — і самі російські «кавказькі тексти», у кожному другому з яких — закохана в російського вояка іноземка, яка допомагає йому долати труднощі. Очевидно, що в підґрунті цього мотиву — романтичні традиції, де неодмінною частиною сюжету було кохання дикунки й цивілізованої людини. Проте у випадку Росії це виглядає і як текстуально задоволений комплекс: благородний російський військовик не має потреби виявляти жорстокість, щоб перемогти ворога; ворог помічає чесноти російського військовика й більше не бачить сенсу протистояти братській любові. Звісно, такі сюжети навряд чи мають шанс стати масовим явищем у реальному житті. Звідси такі тексти, як «Кавказький полонений» Льва Толстого у світі російської літератури.
Головний герой, російський військовик Жилін, потрапляє в кавказький полон. Він не розраховує на викуп, а тому міркує про те, як утекти самотужки. Він ладнає майже з усіма, кого зустрічає, завдяки вправності: він ремонтує годинники, майструє ляльки, навіть робить спроби лікувати місцевих. Єдиний, хто не приймає Жиліна, — дивакуватий (принаймні таким він виходить з-під пера Толстого) місцевий старигань, трагічну історію якого ми мимохідь пізнаємо у такий спосіб: «Жилін не зрозумів усього, але зрозумів, що старий велить господареві вбити росіян, а не тримати їх в аулі. Пішов старий. Став Жилін питати господаря: що це за старий? Господар і каже:
— Це велика людина! Він перший джигіт був, він багато росіян убив, багатий був. У нього було три дружини й вісім синів. Усі жили в одному селі. Прийшли росіяни, пограбували село й сімох синів убили. Один син залишився й здався росіянам. Старий поїхав і сам здався росіянам. Пожив у них три місяці; знайшов там свого сина, сам убив його й утік. Відтоді він кинув воювати, пішов у Мекку богу молитися, через це має чалму. Хто в Мецці був, той називається хаджі й чалму надіває. Не любить він вашого брата. Він велить тебе вбити; та мені не можна тебе вбивати — я за тебе гроші заплатив; та я тебе, Іване, полюбив; я тебе не те що вбити, я б тебе й випускати не став, якби слова не дав».
Любов молодшого покоління кавказців до Жиліна, яку зображує Толстой, витісняє переживання стариганя, який утратив усю родину на війні з російськими військовиками. Та й той факт, що «колеги» Жиліна грабували села та вбивали місцевих, здається питанням минулого, значно менш важливим, ніж приязнь і братерство, які зароджуються тут і зараз.
Серед тих, хто не вистояв у бою з чеснотами Жиліна, — і маленька місцева дівчинка Діна, яка з вдячності військовику за ляльки приносить додаткову їжу й молоко. Урешті саме Діна рятує Жиліна, спускаючи жердину, якою росіянин вибирається з ями, куди його саджають після першої невдалої спроби втекти.
Образ Діни ключовий, бо саме за її участі відбувається така сцена: «— Прощавай, — каже [Жилін], — Дінушка. Вічно тебе пам’ятатиму.
Кинулася до нього Діна, шукає, куди коржі йому покласти. Узяв він коржі.
— Дякую, — каже, — розумнице. Хто тобі без мене ляльки робитиме?
І погладив її по голові. Як заплаче Діна, закрила обличчя руками, побігла на гору, як коза стрибає».
Розставання із Жиліним для маленької дівчинки — горе. Толстой зображує емоційний зв’язок, який виявляється значно сильнішим від сімейного чи національного, бо він про щось більше, вище, краще — про «людинолюбство».
І саме цей зв’язок російські критики надалі використають, щоб написати таке: «Ключове місце серед образів посідає “глиняна лялька”, що символізує культурологічний текст, який звертається до жіночої милосердної душі. Другий за значенням символічний об’єкт — “глек з молоком”, що увиразнює жіноче заступництво й допомогу людині з ворожого табору. Глибока яма, до якої кинули російського полоненого, символізує серйозну кризу міжнародних відносин періоду Кавказької війни. Жердина ж є щасливим знаком подолання воєнної кризи двох народів».
Або таке: «Людськість і справедливість, уміння побачити в “дикунах”, “хижаках” риси, достойні поваги, — таким був підсумок дотичності російської культури до народів Кавказу».
Або зрештою таке: «Образ Діни, яка наважилася на порятунок хорошої людини, утілює ідею примирення, згоди, братерства».
А тим часом Жилін Толстого після втечі з полону «лишився служити на Кавказі».
Російський письменник Лєв Толстой
Отож хороший російський військовик — не новий концепт. Ба більше, це образ, що втілювався в російській літературі протягом століть. І він геть не про «людинолюбство» з різними начинками та під різними соусами. Він насамперед про нормалізацію війни через пошук «норм» усередині анормального, виокремлення з колективної загарбницької сили, що чинить активні військові дії, «хороших», «чесних», «благородних» її представників. А це зрештою про навіювання самим росіянам (і не лише) того, що у стані війни проявляються високі моральні цінності, яким поза російським закритим колам переважно ніхто не відповідає.
А тезу Кундери про «любов» російського військовика Бродскій таки відбиває, але в украй цікавий спосіб. «Злочини, скоєні в тих краях, — пише він, — здійснились і здійснюються не так через любов, як через необхідність — історичну саме. Концепція історичної необхідності — продукт раціональної думки, і в Росію вона прийшла із західного напрямку». І знову необхідність, куди ж без неї.