Його називають найцензурованішим фотографом та зіркою андеграунду, він знімає лише на плівку і тільки в ч/б-форматі. Його загострено-експресивні світлини, викликаючи осуд чи захоплення, нікого не лишають байдужим. Виставка німецького фотографа, письменника та режисера українського походження Мірона Цовніра, що стартувала в КМЦ НаУКМА 30 травня, не відкрила Америки шанувальникам мистецтва світла (адже до таких явищ зверталися не раз), проте вкотре відчинила двері до світу, від якого більшість із нас зазвичай відвертає очі.
Мої роботи не містять у собі жодного політичного меседжу, я лише відображаю життя з позиції власного пережитого досвіду, відповідно до своїх уявлень та інтересів. Знімаю людей, що перебувають на самому краю життя, опинилися на дні й не мають шансів піднятися. Звертаюся до тих аспектів буття, які суспільство намагається ігнорувати: жебрацтво, секс, насильство – такий собі набір речей, про які не говорять у медіа, які підпадають під певне табу.
Кожен знімок – це окрема історія. Деякі персонажі пасивно сприймають появу людини з камерою, дехто вітає мою діяльність. Але найкраще, коли в процесі зйомки мене не помічають. Фотографія – це діяльність не для розсудливих і сором’язливих. У житті я ввічлива людина. Але коли ти з камерою, мусиш дивитися на крок уперед. Доводиться знімати тих, хто перебуває не в найкращому становищі. І вони не завжди хочуть, щоб ці моменти було зафіксовано. Ситуації обертаються по-різному, і я завжди маю бути готовий захистити себе (чи бодай швидко покинути місце подій, якщо атакуючих надто багато). Звісно ж, можна зосередити увагу на чомусь іншому: на тваринах у клітках, пам’ятках архітектури чи квітах. Фотографія – це непростий бізнес і непросте життя, та навіть коли люди очікують чогось іншого, я маю рухатися далі й бути готовим до всього.
Я працюю на самого себе. Якщо в тебе є спонсори, ти відповідальний перед людьми, які дають тобі кошти, адже вони мають певні очікування: жодних геїв, товстих жінок, бомжів тощо. Я фотографую, і якщо хтось готовий виставити зняте – гаразд, якщо ні – також добре. Але передусім дотримуюся власного бачення. Хороші фотографії не завжди є бестселерами. Від того, чим займаюся, моє життя не стає легшим, а я – багатшим. Просто роблю те, що маю робити. Зараз мої світлини виставляються в найкращих музеях світу, бо люди не можуть більше ігнорувати цих тем і робіт.
Якби, скажімо, я знімав лише гомосексуалістів, то мене сприймали б за їхнього лобі, мої роботи презентували б усі їхні газети та галереї. Але ж я знімаю також гетеросексуалів! Моя діяльність не слугує одній певній темі або ідеї, а фотографії індивідуальні. За такого підходу дещо складно стати впізнаваним.
Різниця між андеграундом і публічністю – визнання. Коли ти є героєм певної субкультури, люди, які не можуть собі дозволити придбати твої світлини, люблять тебе. Коли ж потрапляєш до мейнстриму, багаті поціновувачі збирають твої роботи у свої колекції. Деякі художники стають мейнстримом, вочевидь, тому, що їхній стиль відповідає певним панівним тенденціям або ж суспільство стає ближчим до їхніх ідей… Усі, хто сьогодні вважається класиком, колись перебували в андеграунді. Коли про тебе регулярно говорять по телебаченню або пишуть у газетах і журналах, то ти «на хвилі». Але навряд чи потрапиш до цієї категорії, будучи надто ірраціональним та критикованим. Ти маєш дотримуватися певної чіткої лінії, щоб бути в мейнстримі. Такі явища можна простежити, приміром, у російській літературі. Наприклад, Булгаков – нині його знають усі, але як йому довелося страждати свого часу! За життя Достоєвскій був в’язнем, а тепер його визнають у всьому світі! Існує забагато ідеологічних розбіжностей між субкультурою і мейнстримом.
Я ніколи не зараховував себе до певної фотошколи. Мене ніхто не навчав. Усе, що вмію, опанував індивідуально. Зазвичай я обмежений технічно – знімаю на одну маленьку (але, поза сумнівом, прекрасну) камеру, не екіпірований купою техніки, як більшість моїх колег, бо маю бути мобільним. Фактично на мою фотодіяльність впливає все: література, кіно, навколишнє життя, немає значення, позитивні чи негативні його вияви.
Написання художніх творів – діяльність досить усамітнена. Зйомка кіно – заняття надзвичайно інтерактивне. Фотографія – це не так інтерактивність, як полювання на мить. Навіть коли ти «самотній вовк» у цій справі, не можеш творити, можеш тільки реагувати на те, що відбувається. Має бути загострена інтуїція, неабияка сміливість, адже зйомка – це завжди несподівані ситуації, які неможливо контролювати. Звісно ж, не останню роль відіграє везіння. У кіно ти можеш контролювати процес настільки, наскільки дозволяє твій бюджет, у літературній творчості все залежить від уяви на глибини досвіду.
Неважливо, чи ти маєш 20 студійних ламп, чи знімаєш документальне фото. Я не бачу жодної різниці. Головне – який вплив чинять ці знімки. Зараз майже в усіх є цифрова камера, що породжує незліченну кількість «трешевих» фотографій. 50 років тому фотоапарат видавався чимось унікальним, а тепер доводиться бути надзвичайно обережним.
Мої фотографії насамперед транслюють емоції, подобається це чи ні, але ігнорувати їх важко. Сучасні ЗМІ зазнали змін – усе стає цифровим. Нині будь-яка інформація є доступною, але все складніше стає виокремити якісний продукт. Сьогодні світлина може існувати виключно як мистецтво. Фотограф має шукати власний стиль, почерк, вияв індивідуальності. Адже дуже легко створювати те, чого очікують люди. Ти можеш у такий спосіб забезпечити собі легке життя, продукуючи своєрідний «мистецький макдональдз».