У приватних розмовах вітчизняні дипломати часто скаржаться, як непросто їм буває виводити Україну під рампи західних прожекторів. Як заважає тривала бездержавність, брак яскравого національного міфу, консервативність світових політиків.
«З такою історичною сировиною в дамки не прорвешся, – казав один забутий нині політичний діяч часів президента Кравчука. – Нам потрібне добре місце в тіні. Так, щоб не на спекотному сонечку і не під дощем».
Цей принцип (і тут, і там) справді став на довгі роки провідним в українській зовнішній політиці.
Чиновницька звичка уникати вибору особливо виразно виявляє себе, коли йдеться про суперечливі моменти історії. Селективність пам’яті спрацьовує, як система самозахисту.
«Існує не тільки компрадорська буржуазія, але й компрадорська дипломатія», – уважає французький історик Бенжамін Стора. Зауваження стосувалося Алжиру та Тунісу. Проте його впевнено можна застосовувати до всіх відносно нових держав, які звільнилися від колоніальної залежності.
Україна – не виняток. Особливо в ставленні до діячів минулого, які ще вчора, у межах іншої державної формації, були занесені до списку ворогів режиму. Або навіть до ситуативних друзів, якими для Радянського Союзу були, приміром, українці, котрі воювали проти Гітлера під американськими, французькими, канадськими прапорами.
З одного боку – воїни союзницьких армій. З іншого – потенційні радянські громадяни, які втекли з комуністичного раю. Отже, 5 червня у місті Кан (Нормандія) на вшанування пам’яті канадців українського походження, які загинули, визволяючи Францію, наші дипломати вирішили не навідуватися. Від гріха подалі. Мабуть, київські інструктори не радили зайвий раз спілкуватися з американськими, польськими, канадськими дипломатами та французькими політиками на теми Другої світової війни.
Утім, іще кілька років тому все було інакше. Уперше українські військові аташе взяли участь у жалобних урочистостях на канадських цвинтарях Нормандії в 2006 році. Тоді ж про це схвально відгукнулася французька регіональна преса. Повага до своїх могил у «старій» Європі здавна сприймається як ознака цивілізованої держави.
Згодом над військовим кладовищем у містечку Сінто впевнено замайоріли українські прапори. Канадські організатори призвичаїлися запрошувати до участі українського посла, – тоді це був Костянтин Тимошенко. З’явилася певна тяглість, яку цього року перервано.
«Канадський координатор Сильвен Понсо розповів мені, як дзвонив до посольства України в Парижі, але так і не зумів порозумітися з персоналом, – каже Святослав Мазурик, українець з Нормандії. – Уже на церемонії українців не запросили до слова. Так, ніби примусовим маршем Україна знову зникла за залізною завісою. А українці навіки поснули. Хто на кладовищах, а хто – у посольствах».
Проте жовто-сині прапори на цвинтарі були. Прийшли активісти громади, які знайшли з-поміж загиблих канадських громадян майже півтори сотні українських прізвищ. Не було лише представників держави, яка століттями як могла, так і зберігала свою культурну ідентичність під чужими прапорами. Символічно…
Однак не варто спрощувати проблему селективності історичної пам’яті лише до позицій української дипломатії. Причини значно глибші. Бо зовнішньополітичне відомство лише транслює на закордон бачення офіційного Києва. А Київ ніяк не віднайде власної системи координат і відтворює розподіл на своїх і чужих відповідно до моделі сусідньої держави. Коли свідомо, а коли – за інерцією.
«За нашими підрахунками, у складі канадського війська під час Другої Світової війни загинули або дістали поранення більш ніж чотири з половиною тисячі українців, – розповідає Святослав Мазурик. – Загалом до канадської армії пішли тоді служити понад 40 000 українців. Деякі стали офіцерами та навіть генералами. Саме вони врятували від примусового повернення до СРСР сотню тисяч осіб, яких Сталін, імовірно, доправив би прямісінько до ГУЛАГів».
Офіційний Київ вирішив не помічати, що історія зарубіжного українства є частиною української історії. Колись це вже було, і вже не спрацювало. Епізод із законом про червоний прапор – зайве тому підтвердження. Для частини українців це – чужий прапор, символ поневолення та зневаги. Утілення накинутих орієнтирів. Політична інфантильність – це, мабуть, коли складні реалії вперто намагаються не помічати.