Під брендом огірка

Важко знайти людину, яка не чула про Ніжин чи хоча б не минала проїздом цієї вузлової залізничної станції, що має пряме сполучення з Києвом, Черніговом, Москвою, Петербургом. З назвою давнього міста асоціюються насамперед огірки і Микола Гоголь, але це погляд на місто здаля. Погляньмо ближче.

 

 

 

В історичному центрі Ніжина колись, за часів директивного розвитку радянського туризму, запросто можна було здибати навіть не одну, а кілька екскурсійних груп. Лише кружляючи по невеличкому майданчику з прив’язкою до скверика імені Гоголя, де стоїть бюст письменника, можна годинами слухати ніжинські легенди. І перша з них – сам цей монумент. 

 

«Це, щоб ви знали, перший у світі пам’ятник Гоголю! – із запалом розповідає ніжинський історик Лілія Руденко. – А скульптор Пармен Забіла вирішив увіковічити заодно й себе, тому в складках одягу Миколи Васильовича замаскував свій портрет. Спробуйте, знайдіть!»

 

Історії з квестами я люблю. Зображення митця сховане за всіма правилами конспірології XIX століття, якими з початку ХХІ активно користуються автори численних культуроло­гічних детективів на чолі з Деном Брауном. А саме: профіль скульптора Забіли, як і його автограф, можна побачити лише з певної точки огляду та ще й при відповідному освітленні. Лілія Василівна вже багатьом розкрила цю історично-мис­тецьку таємницю: треба стати за спиною Гоголя, зробити крок ліворуч… І чекати, коли промінь впаде куди слід.

 

У той час, коли Лілія Руденко традиційною для краєзнавців скоромовкою повідомляє, що бронзовий монумент відкрито у вересні 1881 року, на історичних ланцях, які оточують пам’ятник по периметру, гойдається ніжинська малеча. Найсміливіші з них запросто спускаються з бронзового постаменту на п’ятій точці, мов із гірки. Це робить монумент надзвичайно домашнім. Гоголь, звісно, не ображається. Батьки, своєю чергою, не забороняють дітям гратися тут. Мабуть, ще й тому, що сучасно обладнаних дитячих майданчиків у місті я щось не помітив.

 

 

 

Ніжинський державний педагогічний університет імені, хто б сумнівався, Миколи Гоголя, бо він тут справді навчався, розташований на березі річки Остер. Колись – широкої і суднохідної, тепер – загнаної у вузькі бетонні рамки та порослої ряскою й очеретом. Але вздовж берегів сидять чоловіки з вудками – отже, вода тут чиста. У брудній – риба не живе… Мужики-рибалки – хто в спортивних штанях, засуканих до колін, хто у фуфайці. Той, до кого ми з товаришем підійшли, назвався Гришею.

 

«Є риба?» – цікавлюся. «А що?..» – обережна відповідь. Зачаєність – типова риса ніжинських рибалок. Після моїх наполегливих спроб довідатися про вилов Гриша показує дві рибини в целофановому кульку, наповненому річковою водою і ряскою. Хвалитися – погана прикмета, а ніжинці забобонні й поважають потойбічні знаки. Тож, мабуть, не випадково саме під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук, заснованій графом Безбородьком, Микола Гоголь сформувався як письмен­ник-містик.

 

Мені таки здається, що молодий Гоголь виїхав із рідної Полтавщини на навчання саме до Ніжина цілком закономірно. Він хотів навчатися і розвивати свої таланти саме на батьківщині. Для цього батько послав сина вчитися у гімназію, відкриту завдяки клопотанням графа Іллі Безбородька, що була, по суті, єдиним навчальним закладом на території тодішньої України, який давав широку й ґрунтовну енциклопедичну освіту. Бо Києво-Могилян­ська академія на той час уже закрилася, а Харківський та Київський університети ще не утворилися. Випускниками Ніжинського ліцею стали й інші відомі українські письменники, вчені, громадські діячі, наприклад, Євген Гребінка, Леонід Глібов.

 

Вчилося тут малому Миколі, однак, не так-то й солодко. У стінах Ніжинської гімназії тоді цілком легально застосовували «виховні» різки. Гоголь зізнавався матері, що зазнав чимало образ і несправедливостей. В одному з листів додому він писав: «Мені після канікул зробилося так смутно, що всякий божий день сльози рікою ллються».

 

Тут, попри все, сформувався його письменницький хист. Гоголь вів нотатник, куди записував українські слівця й вірші, цитати з «Енеїди» Котляревського і навіть непристойні приспівки. У Ніжині ще юнаком створив перші літературні здобутки: віршовану баладу «Дві рибки», трагедію «Розбійники», «Слов’янську повість», ідилію «Ганц Кюхельгартен», а також сатиричний есей «Щось про Ніжин, або Дурням закон не писаний». І не провина Гоголя, а біда, що після закінчення найкращої і єдиної в Україні школи найвищого рівня він мусив-таки податися до тодішньої столиці – Санкт-Петербурга…

 

Між іншим, Ніжин і в радянські часи, і тепер лишається одним із небагатьох міст районного рівня, де діє вищий навчальний заклад міжнародного значення. Чверть століття тому на вулиці можна було зустріти темношкірого студента, у школах російську мову викладали молоді педагоги з Казахстану та Середньої Азії (ніжинські випускники), а в часи перебудови у тоді ще периферійний педінститут навідувалися представницькі делегації з-за кордону. Тепер, щоправда, іноземців зустрічаєш хіба що на міському базарі поміж торгівців, і питання освіти їх хвилюють не надто. Однак гоголівський виш отримав статус університету, що відкрило йому можливості спів­працювати з колегами з-за кордону: проводити конференції, відкрити Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою. Ну й, звісно, Ніжин завжди був одним із найпотужніших центрів гоголезнавства в Україні.

 

 

 

Ніжин варто облетіти на вертольоті. Стане зрозуміліше, завдяки чому йому вдалося вціліти і не втратити своєї самобутності й аури. Зокрема, як йому, розташованому географічно досить близько до Чорнобиля, за кількадесят кілометрів, вдалося не надто постраждати 1986 року від аварії на ЧАЕС.

 

Спочатку в це важко було повірити. Потім ніжинське «циганське радіо» з посиланням чи то на «Голос Америки», чи то на «Радіо Свобода», яких тоді потужно глушили, передало таке: Ніжин уникнув чорнобильських викидів завдяки своєму розташуванню в своєрідній низині. Отже, місто, образно кажучи, залягло в рівчак, і радіоактивна хмара пройшла над ним, не зачепивши. Звідси, мовляв, історична назва: в літописах місто вперше згадується як Уненеж. Та нині про це нагадує хіба що назва кафе-бару «Уненеж» у центрі Ніжина… 

 

Та місцеві подейкують про ще одну причину, чому лихо обійшло Ніжин, – знову ж таки, містичну. До 1917 року в місті було 26 православних церков, кілька капличок, 15 дзвіниць, кілька католицьких костелів, десяток синагог. «Колись у Ніжині було 40 храмів! – пояснює Лілія Руденко. – Потім щось зруйнували, щось довели до ганебного стану. Тепер, щоправда, успішно відновлюють». І пані Лілія радить за можливості глянути на центр Ніжина згори. З гвинтокрила чи дирижабля… Тоді можна переконатися: храми своїм розташуванням на місцевості утворюють хрест. Відносно цього хреста симетрично розміщені сади, парки, історичні па­м’ятки, навчальні заклади. Мовляв, це і є своєрідним оберегом на всі часи.

 

 

Чомусь в інформаційний простір Ніжин потрапляє часом не в найкращому контексті. Наприклад, університетське місто два роки тому ледве не втратило останньої в Ніжині книгарні. її директор Ганна Сулій звернулася по допомогу до українських письменників, в результаті їхній відкритий лист до Міністерства освіти потрапив в інтернет. Розгорівся культурницький скандал, книгарню вдалося обстояти.

 

А ось інші тутешні книгарні давно закриті. Як і кінотеатри: з трьох не лишилося жодного. Натомість приміщення одного з них перетворилося на міський театр, у його стінах ставлять українську класику, і, між іншим, щоб не заносити у приміщення зайвої грязюки, на вистави видають глядачам змінне взуття. Це здивувало якось навіть досвідчену артистку Аду Роговцеву, яка гастролювала Україною з «Варшавською мелодією». «Такого навіть у київських театрах немає!» – дивувалася акторка.

 

Щодо кіно, то ніжинці його все одно люблять. Колись у місті діяла аматорська кіностудія «Стріла». Зараз кіно інколи крутять у приміщенні міського Будинку культури.

 

 

А ось маловідомий, хоча й цікавий факт: Ніжин був колискою ще й української фармацевтики. І якщо в університетському місті книгарня одна й жодного кінотеатру, то місце, де зародилася аптекарська справа, залишилося. Якщо, погулявши біля старого корпусу екс-гімназії, а тепер університету, перетнути найближчий місток через Остер і піти старими вуличками в бік міського базару, то на вулиці Московській якраз навпроти входу на ринок ви й побачите споруду з написом «Аптека». Це перша аптека в Лівобережній Україні, яку відкрив 1777 року грек Михайло Лігда. Й відтоді – увага! – вона жодного разу не зачинялася. Хіба на ніч…

 

 

Тепер про «ніжинські» огірки. Цьому славетному овочу при в’їзді в Ніжин неподалік залізничного вокзалу вдячні мешканці встановили пам’ятник. Невеличкий постамент із бочкою та огірком на ньому відкрили поруч із тим самим консервним комбінатом, який і постачає світу фірмові мариновані корнішони.

 

Пам’ятник мав символізувати відродження давніх традицій. А відроджувати таки було що: наприкінці 1980-х років сорт огірка з різних причин опинився на межі знищення. У 1990-х традиційну технологію потроху відродили, а на початку 2000-х у Ніжині нарешті створилася ситуація, максимально сприятлива для шанувальників фірмової консервації. Комбінат почав випускати продукцію, процес поставили на потік, а ось зарплату попервах нерідко видавали… банками з солінням. Відповідно у дні розрахунку на базарчику, розташованому біля комбінату, можна було купити ніжинські огірки, салати та соки за смішною ціною! Тепер ситуація, кажуть, виправилася, ніжинську продукцію можна знайти і у фірмовому магазині, і в усіх супер- та мінімаркетах України, а людям платять таки грішми.

 

Та без українських парадоксів усе ж ніяк: у фірмовому магазині від комбінату ніжинські мариновані корнішони часом дорожчі, ніж у гіпермаркеті за межами міста.